Розділ 18

— Увійдіть,— буркнув голос.

— Добридень. Ми бачилися в Інгрід.

— Пригадую. Привіт. Сідай.

Я сів. Нема того шику, що в Рунмана. Бідненько обставлена кімнатка. Якщо з цього судити, то Гольмстрем і не нюхав торгівлі наркотиками. Та й справи в галереї теж, видать, не дуже блискучі. Втім, може, так навмисне задумано. Аби не колоти очі непроханим відвідувачам. Поліції та іншим.

Андерс сидів за низьким коричневим столом з червоною портативною друкарською машинкою. Без піджака, розстебнутий комір сорочки. На бильці висіла чорно-червона краватка.

Хазяїн галереї видавався стомленим і раз у раз проводив п'ятірнею по волоссі. Наче граблями. Над паском нависав живіт. Придалося б трохи моціону, щоб скинути зайвину. На лобі вже немає пластиря.

— Чим я можу тобі допомогти? Хочеш щось довідатися про Лейфа?

— Хочу мати відповідь на одне питання. Або «так», або «ні».

— Так просто? — усміхнувся він. — Питай!

— Це ти вбив Лейфа Берґґрена?

— Що-що?

— Це ти вбив Лейфа Берґґрена?

— Ідіотське запитання,— сказав він, прикуривши сигарету. — Маєш на увазі, чи я вбивав брата Інгрід? Ти при своєму розумі? Навіщо мені було вбивати?

— Я лише питаю.

— Навіщо питаєш? М'яко кажучи, це образа чести.

— Бо хтось мені повідомив, ніби Лейфа вбив ти.

— Дуже цікаво. Ти не проти сказати, хто саме?

— Проти. Наразі.

— Цього можна було сподіватися,— саркастично завважив Гольмстрем. — Ти в безвиході, поліція припікає тебе на повільному вогні. Тому й звинувачуєш першого-ліпшого у вбивстві, яке скоїв сам.

— Я не звинувачую першого-ліпшого. Лише запитую. Де ти був у п'ятницю о пів на сьому, коли вбито Лейфа?