Розділ 18

Я перейшов у крамницю й заходився шперати у розкиданому мотлоху. Перераховував речі й щораз дужче дивувався. Складалося враження, наче нічого не вкрали. Звісно, ще рано було робити висновки, не проінвентаризувавши гарненько всього добра. Може, хтось сполохав злодія чи злодіїв? Скажімо, якийсь п'яниця шарпнув за клямку і злодії дременули у розбите вікно? І все-таки, чого саме вони тут шукали?

Унікальні, неповторні й найцінніші речі я тримав у помешканні. В хитро замаскованому сейфі. Колись, як я тільки починав займатись антикваріатом, страхова компанія вимагала, щоб був сейф. Я вирішив, що його слід поставити в оселі, оскільки в неділі й свята у крамниці нікого не було. За ці роки багато чого я тримав у цьому сховку. Срібло вісімнадцятого сторіччя. Золоті монети. Цінні медалі й ордени. Деколи навіть — дорогоцінні камені. Денний виторг.

Сейф був невеличкий, навіть на таку назву не заслуговував. Уже радше шухлядкою його можна було назвати. Зате замаскував я його якнайкраще. Ввесь тайник містився у стіні спальні біля дверей, шпалери покривали це місце, навіть шпарина для ключа прийшлась якраз на чорну цятку шпалери. Для ще більшої надійности я повісив зверху карту, виготовлену моїм пращуром із вісімнадцятого століття — Юганом Себастіаном Туманом. Тішило, що мій пращур сторожить скромні скарби свого нащадка.

Ось тут і лежала скульптурка божка, котру Лейф депонував кілька тижнів тому. А здається, наче відтоді минули місяці й роки.

Чи не статуетка була причиною вламання? Чи не її шукали, переривши геть усю крамницю? Адже нічого не вкрадено, хоча було повно речей, що відразу й без ризику могли дати непоганий зиск?

Кому був потрібен цей божок? Хто знав, що в мене є ця статуетка? Інгрід, Стіг, Гольмстрем. А Рунманові я, часом, не казав? Чи Маргрет? Я не міг пригадати. Втім, будь-хто міг дізнатися.

Ні, так не годиться. Треба щось робити. Діяти. Брати бика за роги, нічого чекати, нема часу.

Покликавши Янсона, що прибирав подвір'я, я попрохав його доглянути за крамницею. Прийде поліція — впустити, хай займаються своєю справою. Я ж невдовзі повернусь.

У галереї «Естет» літня пара вагалася перед невеличкою літографією Міро.

— Я вам скажу, що вісім тисяч — це дуже прийнятна ціна. Дуже невисока ціна,— вкрадливо й запобігливо сказав Бергман, намагаючись надати своєму голосу переконливости.

«Здихля,— подумав я.— Саме так прозвала його Маргрет. Здихля Бергман, права рука Андерса Гольмстрема. Компаньйон, завжди напоготові встромити партнерові ножа у спину, якщо вірити Маргрет. А якщо не вірити?»

— Чи є пан Гольмстрем? — обірвав я потік його красномовства.

Неприязно глипнувши на мене, Бергман вказав на двері.

Я постукав і ввійшов у невеличку конторку без вікон. Письмовий стіл з телефоном займав майже всю площу. Попід стінами на підлозі стояли картини. На столі — скляна попільничка. З недокурка в'юнився димок.

У цій конторці були ще одні двері. Нещільно причинені, з-за них чулися голоси. Говорила жінка, швидко й схвильовано. Маргрет?

Ніхто не почув мого делікатного стукоту у двері, а вдруге я вже не стукав. У моєму становищі мета освячує засоби, тож я стояв, по-єзуїтськи нашорошивши вуха.

— Старий козел, ось хто ти після цього! Єдине, що тебе в ній цікавить,— це її гроші!

Так, це була Маргрет.

— Угамуйся,— почувсь у відповідь голос Гольмстрема. Наче дитину заспокоював. — Ти ж знаєш, що колись ми були заручені. Це ж зовсім природно, що час від часу ми бачимось. Я лише хотів їй допомогти у цій справі з Лейфом.

— Знаю, як ти їй допомагаєш. І не намагайся мене переконати, що ти був учора в лісі. Ти був у когось і не хочеш сказати, в кого. Не треба викручуватися, бо я знаю: в Інгрід. Кажу тобі: ще раз твоя нога там буде, ще раз побачишся з нею — пошкодуєш! Надто багато я знаю про твою торгівлю нібито творами мистецтва.