Розділ 18

— Вдома,— коротко відповів він, повівши поглядом холодних блакитних очей по стіні за мною. — Разом з Бергманом. Зрештою, де я був — тебе не обходить. Якби поліція запідозрила, що я вбив Лейфа чи ще кого-небудь, мене допитали б. Вони, між іншим, тут уже були, бо я один із тих, хто знав Лейфа. Але я не зобов'язаний відповідати на дурні запитання якогось там занюханого антиквара.

— У такому разі — ще одне. Чи правда, що ти — один із найголовніших у Стокгольмі імпортерів наркотиків? Чи правда, що твої поїздки в Амстердам мають дуже мало спільного з мистецтвом? Чи правда, що вони — задля куди більшого зиску?

Гольмстрем повільно звівся. Значно кремезніший, ніж здавалося. Високий, міцний, він випромінював силу й брутальність. На його щелепах грали жовна. Не кліпаючи, Гольмстрем дивився мені у вічі.

— Надто далеко заходиш, з вогнем граєшся,— він говорив дуже тихо й дуже спокійно. — По-перше, це брехня. По-друге, в тебе нема ніяких доказів. Ти продовжуєш пхати носа куди не слід. Якщо й далі звинувачуватимеш мене у вбивстві й торгівлі наркотиками, то я тобі щось пообіцяю.

Його голос набрав сили.

— Я обіцяю: тобі це дуже дорого обійдеться. Бався собі з фальшованим густавіанським посудом, а в чужі справи — зась! А тепер — геть звідси. Якщо ти ще раз устромиш сюди свій смердючий писок — пошкодуєш. І не смій чіплятися до Маргрет. Вона нічого не знає. Коли вона й каже щось, то це дурні теревені.

Він повільно обійшов стіл, взяв мене за руку і попровадив до дверей. Виштовхав мене в галерею. Кілька дам у чорних хутрах здивовано спостерігали за моїм вимушеним виходом. Бергман витріщився на мене, Маргрет встала була з-за скляного столика з альбомами репродукцій, але знову сіла.

Гольмстрем не зважав на це.

— Ще раз побачу тебе тут — гаплик тобі буде! — гукнув він від дверей конторки.

Дами не зводили з мене очей. Маргрет нервово гортала книжку в червоній обкладинці.

Я обтрусив рукав плаща. Повільно й акуратно. Наче там був бруд. Під стіною глузливо шкірився Бергман.

«Шкір, шкір зуби, Здихля,— подумав я. — Аби тобі якогось дня на кутні не ошкіритись».

Я підійшов до дверей, піднявся кількома сходинками вгору й взявся за клямку. Та ні, останнє слово буде не за Гольмстремом. З рукою на клямці я повернув голову до нього.

— Затишно було у Рунмана вчора ввечері. Жаль, погана погода була. І літак не прилетів.