Розділ «3.3. Методи прогнозування розміщення продуктивних сил та економіки регіонів»

5. Цільові комплексні програми-прогнози використовуються для розв'язання найважливіших комплексних проблем, не пов'язаних із адміністративним територіальним та галузевим поділом, наприклад, Чорнобильська програма.

Сучасна складна економічна ситуація в Україні призвела до значного зниження рівня прогнозних досліджень. Замість галузевих і регіональних прогнозів розробляються програми розвитку, в яких елементів прогнозування або зовсім немає, або вони виконані на низькому рівні. Науково обґрунтована програма має базуватись на прогнозних висновках, визначати конкретні завдання і терміни їх виконання та відповідальних за джерела та обсяги фінансування. Більшість вітчизняних програм не відповідають цим вимогам, відображаючи швидше побажання щодо поліпшення соціально-економічного розвитку, ніж можливості проведення конкретних заходів.

Розробляються переважно програми розвитку окремих пріоритетних галузей або міжгалузевих комплексів. Зокрема, в Україні діють Національна енергетична програма, програми розвитку гірничо-металургійного комплексу, окремих галузей кольорової металургії, машинобудування, хімічної та лісопереробної промисловості та ін. Інколи розробляються "концепції" розвитку галузей, які є ще більш узагальненими, ніж програми. На регіональному рівні складають програми соціально-економічного розвитку областей, окремих міст (вони також здебільшого є формальними). На рівні країни діяли: "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного і соціального розвитку на 2000— 2004 роки" (Послання Президента України до Верховної Ради України, 26.02.2000) і "Україна: прогноз розвитку продуктивних сил"(вироблена РВПС України HAH України у 1998 р.). В країні є позитивний досвід, пов'язаний із прогнозно-програмними дослідженнями при створенні деяких спеціальних економічних зон, впровадженням міжнародних програм комплексного еколого-економічного напряму та ін. Розроблення цих програм зазвичай фінансується іноземним капіталом. Ще більших успіхів досягли відомі компанії (як правило, з участю іноземного капіталу), що мають значний досвід стратегічного планування, котре неможливе без прогнозних досліджень. Це підтверджується досягненнями у завоюванні внутрішнього та зовнішнього ринків України таких фірм і підприємств, як ВАТ "Укрнафта", ВАТ "Укртелеком", ВАТ "Концерн "Стірол", промислово-інвестиційний концерн "Укрпромінвест" (торгова марка "Рошен"), ЗАТ "Кондитерська компанія "АВК", АТЗТ "Дніпропетровський олійноекстрактний завод (торгова марка "Олейна") та ін.

На вдосконалення прогнозів та програм галузевого і регіонального розвитку країни спрямований Закон "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України" (2000 р.). Він передбачає обов'язковість формування та виконання галузевих і регіональних прогнозних та програмних документів на рівні держави, окремих галузей господарства, а також АР Крим, областей, районів, міст. Обґрунтування перспективного розвитку галузей економіки і регіонів розраховується на середньотерміновий період до п'яти років. Перелік галузей економіки, для яких розробляються прогнози та програми розвитку, порядок і терміни їх складання визначає Кабінет Міністрів України. У 2003 р. Радою з вивчення продуктивних сил України вироблена "Концепція і стратегія розвитку та розміщення продуктивних сил України" [9; 12].

Галузеві схеми-прогнози

Процес економічного обґрунтування галузевого розміщення виробництва в загальному вигляді складається з таких найважливіших етапів: аналіз попереднього і сучасного розвитку та розміщення галузі; визначення основних умов і чинників розвитку галузі та окремих підприємств на перспективу; вироблення варіантів розвитку галузі й визначення найоптимальнішого з них.

На першому етапі виявляють диспропорції (невідповідності між окремими стадіями) в розвитку і розміщенні виробництва, виробничих резервів (потенційних можливостей) та визначають шляхи їх усунення. При цьому враховують сукупність показників, що характеризують забезпеченість галузі сировинними ресурсами; обсяги виробництва продукції, її собівартість (з урахуванням напрямів поточних витрат на виробництво і реалізацію); матеріаломісткість і енергоємність; вартість основних фондів та впровадження в експлуатацію нових потужностей; напрями використання інвестицій з виділенням коштів на розширення, реконструкцію, технічне переоснащення і нове будівництво; обсяги незавершеного будівництва та вартість невстановленого устаткування.

Велику увагу приділяють оцінюванню ефективності виробництва за такими показниками, як приріст продукції на 1 грн капітальних вкладень; рентабельність; терміни окупності капітальних вкладень; фондовіддача; продуктивність праці; фінансове становище і можливості власного, державного та інших джерел кредитування.

Додатковими є показники, що характеризують взаємозв'язки галузі:

— співвідношення досягнутого рівня виробництва з ринковим (внутрішнім і зовнішнім) попитом з урахуванням можливих ринків збуту продукції;

— технічний рівень галузі (структура устаткування, нові види продукції, відповідність їх світовим стандартам, вплив галузі на навколишнє середовище і раціональне використання природних ресурсів — обсяг забруднювальних викидів, відходів виробництва, використаних вторинних ресурсів тощо);

— забезпечення в територіальному розрізі трудовими, паливно-енергетичними, мінерально-сировинними, сільськогосподарськими, лісовими, водними та іншими ресурсами;

— удосконалення управління і територіальної організації галузі (створення концернів, акціонерних, приватних та інших форм господарювання, спільних з іноземними фірмами підприємств тощо);

— потреби галузі (підприємства) в перевезеннях, міжрайонні та внутрішньорайонні транспортно-економічні зв'язки з постачальниками і споживачами;

— участь галузі в міжнародних інтеграційних процесах.

На другому етапі аналізу досліджують основні умови й чинники розвитку й розміщення виробництва. Вирішальним чинником розвитку виробництва є потреби внутрішнього і зовнішнього ринків у певному виді продукції, забезпечення яких залежить від можливостей розвитку суміжних галузей. Отже, вибір оптимальних обсягів виробництва слід узгоджувати з розвитком взаємозалежних виробництв (наприклад, зростання обсягів видобутку вугілля та виробництво необхідного для цього обладнання).

Важливими є і такі чинники, як виробничо-технічні особливості та рівень науково-технічного прогресу галузі. Наприклад, підприємства, які випускають однакову продукцію за різними технологіями, характеризуються різними чинниками розміщення (виробництво аміаку з природного газу тяжіє до магістральних газопроводів, а з коксівного газу — до коксохімічних підприємств).

Для розміщення багатьох виробництв вирішальним є ресурсний чинник. Різні галузі та їх структурні підрозділи за виробничо-технологічною специфікою розрізняються за показниками енергоємності, матеріало-, водо-, трудо- і капіталомісткості, які враховують витрати зазначених ресурсів на виробництво одиниці продукції. У зв'язку з посиленням ролі екологічних чинників у розміщенні виробництва актуальними є показники екологомісткості, які характеризують зменшення негативного впливу виробництва на навколишнє середовище. Під час розміщення виробництва враховують також транспортний та споживчий чинники.

На вибір місця розташування наукоємних виробництв впливають наявність у регіоні наукових центрів і висококваліфікованих кадрів, можливості навчання їх.

На розміщення багатьох підприємств часто впливають кілька чинників. Наприклад, у виробництві калійних добрив основним є сировинний чинник, тоді як у виробництві паперу, крім сировинного, має значення й чинник водозабезпечення.