Розділ «Частина І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ»

Розділ 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ "РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА". ТЕОРІЇ ТА КОНЦЕПЦІЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ І ПРОСТОРОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСТВА

1.1. Джерела походження та напрями формування науки про регіони і територіальну організацію господарства (економіки)

Соціальна й економічна географія

Розміщення продуктивних сил

"Розміщення продуктивних сил" (РПС) як поняття і як напрям наукових досліджень сформувалося у радянській економічній науці. Ніде і ніколи західна економічна наука про розміщення господарства і регіони не використовувала подібної термінології. Там цей науковий напрям називався або економічною географією, або пізніше — регіональною економікою. Можливо, виокремлення РПС як наукової дисципліни було зумовлено відомчою конкуренцією між окремими гілками науки, яка була характерна для того часу (міністерства і відомства постійно боролися між собою за фінанси та інші блага, котрі централізовано розподілялися через систему Держплану СРСР).

РПС як напрям наукової думки формувалось у межах радянської економічної науки як прикладний аспект оцінювання ефективності розміщення виробництва у нових великомасштабних господарських проектах. Найкращі його досягнення — використання економіко-математичних розрахунків для дослідження ефективності розміщення виробництва. Найбільшого поширення наука про РПС набула у галузевих передпланових прогнозах (галузевих схемах розвитку і розміщення продуктивних сил) і в техніко-економічному обґрунтуванні (ТБО) проектів нового будівництва великих підприємств.

Головним недоліком науки про РПС (на відміну від економічної географії) стало часткове, а у найгіршому випадку повне ігнорування соціально-екологічних проблем розміщення. Класичним прикладом такого недалекоглядного підходу можна вважати масштабне будівництво у колишніх середньоазіатських республіках СРСР великих бавовняних комбінатів (60—70-ті рр. XX ст.). Наміри були добрими — зменшити транспортні витрати на перевезення бавовни з азіатських республік у традиційні текстильні райони (Центральну Росію, Прибалтику, Україну) і витрати на постачання готової продукції у зворотному напрямку; забезпечити місцеве населення роботою (це були регіони з надлишком трудових ресурсів); поліпшити умови проживання населення; підвищити рівень розвитку відсталих республік.

Після будівництва підприємств з'ясувалося, що на них немає кому працювати. Текстильне виробництво вимагає переважно жіночої праці. Внаслідок релігійних та ментальних традицій місцеве населення не хотіло працювати на бавовняних комбінатах. Тому довелось завозити ткаль з інших регіонів Союзу. Для них необхідно було будувати нове житло, створювати нову соціальну інфраструктуру. У підсумку витрати на створення інфраструктури перевищили економію від скорочення зустрічних транспортних перевезень. Також виникла низка мовних, етнічних і релігійних проблем між корінним і приїжджим населенням. В умовах авторитарного радянського режиму ці відмінності мали переважно побутовий характер. Після розпаду СРСР вони призвели до військових конфліктів, великої кількості російськомовних біженців із Середньої Азії і Казахстану, практичного призупинення текстильного виробництва у середньоазіатському регіоні. Таким чином, питання ефективності розміщення продуктивних сил — не лише економічна проблема. Воно тягне за собою низку найскладніших соціально-етнічних питань, які радянська наука про РПС була не в змозі вирішити внаслідок своєї політизованої обмеженості.

Централізована радянська економіка, в якій панував відомчий підхід, не могла сприяти вирішенню соціально-екологічних проблем регіонального розвитку. На формальному рівні вони розглядалися у територіальних схемах розвитку і розміщення продуктивних сил, що вироблялися лише для союзних республік і найважливіших територіально-виробничих комплексів (TBK), переважно у районах нового освоєння, наприклад, для Західносибірського нафтогазового комплексу, Південно-таджицького TBK та ін. У регіональних схемах пріоритет надавався відомчим інтересам — насамперед вони мали враховувати результати досліджень галузевих схем та проектів і лише потім прив'язувати до них інтереси регіонів. Ця риса характерна для радянських часів, коли вирішення соціальних і екологічних проблем фінансувалося за "залишковим принципом".

Значним досягненням регіональної економічної науки розглянутого періоду можна вважати створення економетричних моделей територіальної організації господарства, які щоправда так і залишилися на рівні теорії розміщення, оскільки жодна з них не була впроваджена в реальне життя.

Цікаво, що радянська наука про РПС була маловідомою для широкого кола людей. У вищій школі, в тому числі економічній, вона не викладалась (там панувала економічна географія). Прерогатива підготовки спеціалістів (на рівні аспірантури) надавалась малій кількості найвідоміших економічних кафедр. На науково-дослідному рівні РПС розвивалась у союзній і республіканських радах з вивчення продуктивних сил, окремих академічних і галузевих науково-дослідних інститутах. Схожа ситуація на пострадянському просторі зберігається і нині.

Але наука про РПС на рівні навчальної дисципліни у вищій економічній освіті в останні 10—15 років набула значного розвитку. Вона не лише витіснила, а й практично повністю замінила собою викладання економічної географи.

У зв'язку з переходом на європейські стандарти освіти почався період заміни у вищій школі і РПС, і економічної географії на нову навчальну дисципліну — регіональну економіку.

Регіональна економіка (РЕ)

У західній науці регіональна економіка (яка тривалий час не виокремлювалася як спеціальна економічна наука) розвивалась переважно у складі загальної економічної теорії, як просторовий (територіальний) аспект організації економіки.

Вперше окремі її елементи виникли поряд з первинним зародженням самої економічної науки. Класичні економічні роботи А. Сміта Д. Рікардо (кінець XVIII — початок XIX ст.) значною мірою ґрунтуються на вивченні чинників розвитку і розміщення господарства (чинники переваги), котрі є основою регіональних досліджень [50]. Для цього періоду характерна лише одна праця, безпосередньо присвячена територіальним аспектам економічного розвитку, — дослідження Й. Тюнена [53].

На першу половину XX ст. припадає бурхливий розвиток "штандортних" моделей розміщення, які можна вважати вагомою спробою дослідження закономірностей формування економічного простору. Цікавим фактом є те, що майже всі такі моделі були розроблені німецькими науковцями. Цей історичний курйоз важко пояснити [4].

Інтерес до теорії формування економічного простору посилився у другій половині XX ст., особливо в останні роки. Для цього часу характерні дослідження, що враховують вплив на територіальну організацію господарства нововведень, тобто роль науково-технічного прогресу у розміщенні виробництва (праці Т. Хагерстранда, Р. Вернонач С. Хірша).

Значний внесок у регіональну економіку зробили науковці, які безпосередньо не займалися територіальними дослідженнями (наприклад, праці з вивчення циклів і етапів економічного розвитку М. Копдратьєва, Й. Шумпетера, Д. Валлерстейна, М, Портера). Також з'являються концепції, які е спробами дослідження впливу на територіальну організацію економіки специфіки самих фірм і підприємств, отже, починає вивчатися вплив менеджменту на розвиток економіки регіонів (дослідження А. Скотта, М. Столпера та ін.) [45, 46—57],