Розділ 5. ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ Й ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ГОСПОДАРСТВА

5.1. Економічне районування: поняття, суть, види й основні ознаки

Економічне районування розглядається передусім як метод наукового дослідження, що використовується для оптимізації територіальної організації господарства. Суть економічного районування полягає в науково обґрунтованому поділі праці на окремі таксони, виходячи з об'єктивної закономірності територіального поділу праці, комплексного розвитку господарства та пропорційного розміщення продуктивних сил. Найбільш поширене визначення економічного району: економічно цілісна частина території країни, яка характеризується такими ознаками, як спеціалізація і комплексність господарства.

Науково обґрунтоване економічне районування насамперед сприятиме економії суспільних витрат і як наслідок — прискоренню вирішення соціально-економічних проблем у регіонах.

Варто підкреслити, що економічне районування має не тільки пізнавальне значення, але й практичне. Останнє полягає в тому, що економічне районування є основою районного планування, розроблення державної регіональної економічної політики, вдосконалення спеціалізації і комплексного розвитку господарства регіонів, основою прогнозування розвитку регіонів на перспективу.

Основними видами економічного районування є галузеве й інтегральне. Інтегральне районування відрізняється від галузевого тим, що охоплює все господарство, як єдине ціле. Галузеве районування передбачає врахування інтересів лише однієї або декількох галузей (металургійний район, агропромисловий комплекс). Серед галузевих виокремлюють райони:

— за сукупністю природних умов і ресурсів;

— демографічними ознаками (природним рухом населення, особливостями формування і використання трудових ресурсів);

— сукупністю промислових, аграрних, транспортних і будівельних об'єктів;

— сукупністю об'єктів невиробничої сфери (освіта, культура, рекреація).

Окремим видом районування є міжгалузеве. 6 результаті міжгалузевого районування виокремлюють міжгалузеві комплекси, що є складними багатогалузевими формуваннями, які об'єднуються завдяки тісним міжгалузевим зв'язкам і за спільністю території.

На сьогодні як галузеве, так й інтегральне районування мають враховувати екологічні та соціальні проблеми кожного регіону. В умовах трансформаційних процесів в економіці нашої держави, зміни форм власності, особливостей інвестиційної політики економічне районування має сприяти прискореному розвитку економіки відсталих, депресивних регіонів за рахунок комплексного розвитку їх господарства. Останнє передбачає розвиток нових галузей економіки, створення нових робочих місць, підвищення добробуту населення.

Головними ознаками економічного району є спеціалізація і комплексність господарства та наявність великого центру, який виконує консолідуючу роль у формуванні інтегральних районів. Такий центр у багатьох наукових дослідженнях ще називається ядром.

Результатом економічного районування є виокремлення економічних районів, що є об'єктивним процесом, який ґрунтується на територіальному поділі праці і виявляється у спеціалізації окремих територій держави на виробництві певних видів продукції і послуг. Певну роль в утворенні економічних районів відіграють природні умови і ресурси, але ця роль не є визначальною.

5.2. Принципи і чинники економічного районування

5.3. Еволюція економічного районування. Інтегральне районування

Теорія економічного районування набула особливої актуальності вже в перші роки радянської влади, оскільки розміри території колишнього СРСР потребували диференційованого підходу щодо визначення пріоритетних регіонів першочергового освоєння. Так, у 1921 р. комісія Держплану Росії під керівництвом І.Г. Александрова поділила тогочасну Російську федерацію на економічні райони. Територія України була поділена на два великі економічні райони: Південний гірничо-металургійний з центром у Харкові і Південно-Західний з центром у Києві. Однак пізніше виявилося, що такий поділ України був невдалим і в подальшому Україна розглядалася в Держплані СРСР як єдиний економічний район.

Фактичне районування України відбулося в післявоєнні роки. В 1952 р. колективом вчених під керівництвом академіка К. Воблого територію України було поділено на п'ять економічних районів: Центральний, Південно-Східний, Південно-Західний, Пів-нічно-Східний і Західний.

У1957 р. в колишньому СРСР був здійснений перехід до управління економікою за територіальним принципом. Тоді ж Україну було поділено на 11 економічно-адміністративних районів. Однак ця реформа себе не виправдала і вже в 1962 р. економічно-адміністративні райони були укрупнені, а їх кількість була зменшена до семи (вони отримали назву підрайонів трьох великих економічних районів: Донецько-Придніпровського, Південного і Південно-західного).

Проблеми районування території України досліджувалися ще в XIX ст. О. Радищевим, К. Арсеньєвим, П. Семеновим-Тяньшанським, Д. Менделєєвим. У довоєнні і післявоєнні роки методологічні основи економічного районування заклали російські вчені М.М. Колосовський, М.М. Баранський, Ю.Ч. Саушкін, А.М. Колотієвський, а також відомі українські вчені М.М. Паламарчук, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, В.А. Поповкін, О.І. Шаблій. Заслуговують на увагу і визнання праці українських вчених С. Рудницького, В. Садовського, А. Синявського, які працювали в довоєнні роки в Україні і за її межами.