Важливо, що в Маастрихтському договорі було визначено формулу взаємовідносин ЗЄС з НАТО. У згаданій Декларації про ЗЄС зазначено, що "Західноєвропейський союз визначений засобом зміцнення європейської опори в атлантичному Союзі".
Після підписання Амстердамського договору головний акцент держави-члени ЄС зробили на функціонуванні ЄС, як військової опори Європейського союзу. Проте розвиток військової і оборонної міжурядової співпраці держав-членів ЄС пішов у дещо іншому напрямку. За декілька років ЄС вдалося пройти значний шлях від суто економічного об'єднання до оборонного співтовариства, завдяки, зокрема, наданню йому повноважень самостійного здійснення миротворчих операцій з цивільними і військовими складовими. Для досягнення цього ЄС отримав правову базу і відповідні інституційні механізми реалізовувати відповідну оборону і військову політику самостійно, не потребуючи сприяння ЗЄС.
Така ситуація спричинила до того, що вже в Ніццькому договорі 2001 р. у ст. 17, що стосувалась спільної зовнішньої політики і політики безпеки, положення про діяльність ЗЄС як оборонного компонента Європейського союзу вже були вилучені.
В інституційному плані ця ситуація, фактично, була вирішена ще раніше. Зокрема, після створення поста Високого представника у справах спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС (про що йтиметься далі) і призначення на цю посаду X. Солани, вже в 1999 р. за рішенням Ради ЄС та Ради ЗЄС було вирішено сумістити цю посаду з посадою Генерального секретаря ЗЄС, що стало символом найглибшого рівня інтеграції між ЄС та ЗЄС. Крім того, у травні 2000 р. Рада ЗЄС ухвалила рішення про передання ЄС "процедур і концептуальних розробок у сфері кризового управління", а також низку структур ЗЄС, зокрема, Супутникового центру та Інституту з вивчення проблем безпеки.
Нарешті, 10 жовтня 2000 р. у м. Порто (Португалія) завершився саміт міністрів закордонних справ і оборони країн-членів ЗЄС, його асоційованих членів та країн-спостерігачів, а також асоційованих партнерів, на якому обговорювали питання ліквідації цієї військово-політичної організації, а також умови і принципи передання її структур і функцій Європейському союзу, про що було ухвалено відповідну декларацію.
І, нарешті, процес остаточного припинення діяльності ЗЄС, який був здійснений шляхом його інтеграції в Європейський союз, був завершений після підписання і набуття чинності Лісабонськими договорами, шляхом прийняття відповідного рішення Постійною радою ЗЄС від 31 березня 2010 р.
У 1970 р. було започатковано нову форму практичної співпраці у політичній сфері, яку названо Європейське політичне співробітництво (далі – ЄПС). Власне, на саміті у м. Люксембурзі в жовтні 1970 р. міністри закордонних справ держав-членів європейських співтовариств ухвалили Заяву стосовно здійснення координації міждержавної співпраці у сфері зовнішньої політики, в якій було, зокрема, передбачено проведення двічі на рік зустрічей міністрів закордонних справ європейських співтовариств та створення спеціального Політичного комітету голів міністерств закордонних справ, разом із відповідними робочими групами, для підготовки обговорення конкретних питань стосовно ведення спільної зовнішньої політики.
Такі обов'язкові консультації держав-членів у відповідних форматах запроваджено з 1973 р., а роком пізніше, під час Паризького саміту, створено Європейську Раду, яка в складі керівників держав і урядів, а також міністрів закордонних справ регулярно почала обговорювати проблеми зовнішньої політики, а пізніше вже після набуття чинності Лісабонськими договорами перетворилася у важливий інститут ЄС.
На саміті міністрів закордонних справ держав-членів європейських співтовариств, проведеному в жовтні 1981 р. у м. Лондоні, ухвалено "Доповідь про Європейське політичне співробітництво". В ній було зазначено, що ЄПС "стало центральним моментом у зовнішній політиці усіх держав-членів". ЄПС схарактеризовано в термінах "політичної безпеки" і відповідно, визначено зобов'язання держав-членів Співтовариств проводити спільні консультації перед зовнішньополітичними акціями. З цією метою, були сформовані так звані трійки, які складалися з головуючої в європейських співтовариствах держави, держави-попередниці та держави-наступниці. Метою цих консультацій було створення організаційно-правових засад політичного співробітництва держав-членів.
Саме результатом цього стало ухвалення в 1986 р. Єдиного Європейського Акта (далі – ЄЄА) (набув чинності 1997 р.), розділ ІII якого регламентував порядок європейського співробітництва у сфері зовнішньої політики.
Згідно з ЄЄА, європейські співтовариства на підставі Європейського політичного співробітництва зобов'язалися "спільно сприяти реальному просуванню до європейської єдності". Договір інституціоналізував ЄПС, що мав діяти в рамках європейських співтовариств. Наприклад, згідно зі ст. 2 ЄЄА, вищим органом, що ухвалює рішення стосовно європейських співтовариств та Європейського політичного співробітництва є Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів держав-членів та голови Комісії європейських співтовариств за сприяння міністрів закор
донних справ та одною з членів Комісії і яка збирається не рідше, ніж двічі на рік. До механізму Європейського політичного співробітництва належали також зустрічі міністрів закордонних справ та члена Комісії, які проводять не рідше, ніж чотири рази у рік (п "а" ч. З ст. 30 ЄЄА). Було передбачено також, що питання, які стосуються ЄПС, зокрема, у сфері зовнішньої політики, можна обговорювати під час сесій Ради ЄС.
Стосовно діяльності інших органів, що належали до механізму ЄПС, то згідно з Договором, Комісія є повноправною його учасницею, а з метою тісної взаємодії з Європейським парламентом у рамках ЄПС, держава-член, яка на той момент головує в Раді ЄС, зобов'язана регулярно інформувати Парламент про питання, які стосуються зовнішньої політики, та намагатися, щоб думку його членів враховували належно (статті 3 та 4 ЄЄА).
Стосовно ролі Суду європейських співтовариств у сфері врегулювання спорів з питань політичної співпраці держав-членів, то вона була незначною. Наприклад, згідно зі ст. 31 Договору, повноваження Суду стосувалися лише Розділу II ЄЄА, в якому визначено порядок внесення змін в установчі договори європейських співтовариств, тобто юрисдикція Суду щодо Європейського політичного співробітництва не була передбачена.
Таким чином, в Єдиному Європейському Акті держави-члени, після перших невдалих спроб юридично оформити сферу політичного співробітництва між ними, намагалися виваженіше і еволюційніше підійти до правового врегулювання наступного етапу цього процесу.
Головним документом, в якому було вперше визначено міжурядову структуру І ЗМІСТ СПІЛЬНОЇ ЗОВНІШНЬОЇ політики і політики безпеки (СЗППБ) ЄС, як однієї із трьох головних опор Європейського союзу, а саме другої опори, став Маастрихтський договір, який був підписаний 7 лютого 1992 р. на виконання програми поглибленого співробітництва між державами-членами, що була визначена в Єдиному Європейському Акті 1986 р. та реалізована практикою його застосування, зокрема, через систему Європейського політичного співробітництва (ЄПС).
Спільній зовнішній політиці і політиці безпеки було присвячено окремий розділ V Договору про Європейський союз. Згідно з частинами 1 та 2 ст. 11 зазначалось, що "Союз та його держави- члени визначають та проводять спільну зовнішню політику та політику безпеки, керуючись положеннями цього розділу, що охоплюють всі сфери зовнішньої політики і політики безпеки".
Щодо практичної реалізації положень СЗППБ, то Маастрихтський договір визначив обов'язок держав-членів формулювати спільні позиції Союзу, гарантуючи відповідність їхньої національної політики спільним позиціям (ст. 12). У статі 13 передбачено було також механізм та процедуру спільних дій з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Вироблення спільних позицій та спільних дій означало, що держави-члени ЄС мають якісно підвищити рівень співробітництва у цій сфері, а саме: перейти від формування спільної оборонної політики до "перетворення її з часом на спільну оборону" (ч. 1 ст. 14).
Як ми вже згадували раніше, в Маастрихтському договорі центральною структурою в процесі становлення спільної оборонної політики держави-члени визнали Західноєвропейський союз.
Таким чином, головне досягнення Маастрихтських домовленостей – створення СЗППБ, незважаючи на те, що механізм його дії побудований навколо міждержавного співробітництва, яке визначено чіткіше, ніж в ЄЄА, зокрема, відповідно до ст. L Договору, спільна зовнішня політика і політика безпеки були вилучені із юрисдикції Суду ЄС.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Європейське право: право Європейського союзу» автора Муравйов В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2. Спільні політики і напрямки діяльності Європейського союзу“ на сторінці 2. Приємного читання.
