Керуючись положеннями Конвенції, Шенгенське acquis ЄС сформувалося також завдяки ряду актів, ухвалених Центральною групою та Шенгенським Виконавчим комітетом у складі міністрів держав-учасниць Шенгенського простору.
Незважаючи на те, що частина рішень Виконавчого комітету та Центральної групи втратили чинність, варто перелічити ті рішення, які є діючими на сьогодні. Серед них: рішення "Про запровадження комп'ютеризованої процедури надання консультацій державним органам влади" від 21 листопада 1994 р. № 94; "Про обмін між державами-членами Шенгенського простору статистичною та доступною інформацією" від 20 грудня 1995 р. № 95; "Про принципи стосовно видачі Шенгенських віз" від 27 червня 1996 р. № 96; "Про імплементацію спільних дій щодо запровадження єдиного формату видачі дозволів на проживання" від 15 грудня 1997 р. № 97; "Про керівні принципи щодо надання доказів та свідчень в межах угод про реадмісію між державами- членами Шенгенського простору" від 15 грудня 1997 р. № 97; "Про План дій для боротьби з нелегальною імміграцією" від 16 вересня 1998 р. № 98; Рішення Центральної групи 98 "Про План дій у боротьбі з нелегальною імміграцією" від 27 жовтня 1998 р. тощо.
Проте з набуттям чинності Амстердамських договорів 1 травня 1999 р. Шенгенський Виконавчий комітет припинив свою діяльність, а його функції виконує Рада (без Великобританії та Ірландії). Інституційні зміни відбулися і в діяльності Шенгенської Центральної групи, основні функції якої полягали в підготовці рішень Шенгенського Виконавчого комітету. Зокрема, повноваження Шенгенської Центральної групи розподілені між: 1) Координаційним комітетом з питань поліцейської та судової співпраці у кримінальних справах – ККПС (CATS – Coordinating Committee in the area of police and judicial cooperation in criminal matters), створеним відповідно до ст. 36 Амстердамського договору; 2) комітетом із стратега щодо питань імміграції, кордонів та притулку – СКІФА (SCIFA – Strategic Committee on Immigration, Frontier and Asylum), який розроблює рекомендації з питань міграції, кордонів та притулку (ст. 77–80 ДФЄС); 3) спеціальною робочою – Шенгенською робочою групою з аналізу (Schengen Evaluation Working Group), яка здійснює перевірку за ступенем підготовки держав-кандидатів на вступ до Шенгенської групи. Ці установи входять до структури Ради.
Вищезазначені інституції запроваджують стратегічні напрями співпраці держав-членів Шенгенського простору у сфері встановлення кордонів, імміграції, надання притулку, надають рамкові стратегічні рекомендації для розвитку міграції та політики надання притулку, регулярно здійснюють консультації з цих питань. Іншими словами, Рішення колишніх Шенгенських Виконавчого комітету та Центральної групи, а згодом рішення Ради у питаннях надання притулку, віз, боротьбою з нелегальною міграцією, а також всі документи, опубліковані у цій сфері після 1 травня 1999 р., сприяють динамічному розвитку Шенгенського acquis ЄС у цілому.
Таким чином, внутрішній вимір Шенгенського acquis ЄС становлять договори, укладені між державами-членами Шенгенського простору, якими встановлено правила перетину внутрішніх кордонів шляхом скасування контролю; встановлено відповідальність держав-членів ЄС щодо розгляду заяв про надання політичного притулку; передбачено право на пересування всередині Шенгенського простору для громадян третіх країн; запроваджено єдині умови в'їзду до Європейського союзу іноземців; введено Шенгенську візу; регламентовано напрями поліцейської та правової співпраці у кримінальних справах тощо.
Коли йдеться про зовнішню складову Шенгенського acquis ЄС, то мається на увазі укладення Євросоюзом міжнародних договорів та угод із третіми країнами задля реалізації спільної імміграційної політики ЄС. Правові основи функціонування зовнішньої політики ЄС у цій сфері встановлені установчими договорами ЄС, зокрема ст. 21 ДЄС та ст. 216 ДФЄС, якими передбачено розвиток та розбудову партнерських відносин, налагодження співпраці та укладення міжнародних угод ЄС із третіми країнами.
Виходячи із цього положення, можна визначити зовнішні правові інструменти співпраці ЄС із третіми країнами з метою реалізації спільної імміграційної політики. Зокрема, це:
• 1) міжнародні угоди про реадмісію з третіми країнами щодо повернення осіб третіх країн до країн свого народження чи походження, які не дотримуються умов в'їзду, перебування і проживання на території держав-членів Європейського союзу. Це положення передбачено ст. 79.3 ДФЄС;
• 2) угоди про спрощення візового режиму із третіми країнами;
• 3) ухвалені інституціями ЄС постанови, декларації, програми, плани дій, рамкові документи, які у своїй сукупності становлять "soft law" (м'яке право) ЄС.
Зокрема, Євросоюзом підписано Угоди про реадмісію з одинадцятьома країнами. Першу міжнародну угоду про реадмісію Європейський союз уклав із Гонконгом. Угода набула чинності 1 березня 2004 р. Пізніше, ЄС укладено міжнародні договори про реадмісію із Макао (угода набула чинності 1 червня 2004 р.), Шрі- Ланкою (угода набула чинності 1 травня 2005 р.), Албанією (угода набула чинності 1 травня 2006 р.), Росією (угода набула чинності 1 червня 2007 р.), Україною, Сербією, Чорногорією, Боснією та Герцеговиною, Македонією та Молдовою (угоди набули чинності 1 січня 2008 р.). Угоди про реадмісію із Пакистаном та Грузією підписано 2009 р., однак угоди ще не набули чинності. Переговори ЄС щодо укладення міжнародних угод про реадмісію ведуться також із Кабо-Верде, Марокко, Алжиром, Китаєм та Туреччиною. До того ж у Повідомленні Комісії ЄС з питань Східного партнерства від 3 грудня 2008 р. запропоновано ініціативу укласти у майбутньому такі угоди з Білорусією, Вірменією та Азербайджаном.
Незважаючи на незначні відмінності, всі угоди про реадмісію, укладені Євросоюзом та третіми країнами, за своїм змістом та структурою є однаковими. Зокрема, сторони угоди мають взаємні зобов'язання щодо повернення своїх громадян (чи, як у випадку з Гонконгом та Макао, постійних резидентів), які незаконно в'їхали на територію відповідної сторони угоди до держав їхнього походження або постійного проживання. До того ж угодами передбачені звичайна і прискорена процедури реадмісії; встановлені принципи транзитного проїзду громадян третіх країн та осіб без громадянства; визначаються документи, що підтверджують походження нелегального мігранта; встановлюються часові межі виконання запитів щодо реадмісії тощо.
У рамках міжнародних угод про реадмісію задля їх виконання та застосування Європейським союзом та третіми країнами створюються спільні інституційні механізми – Спільні комітети з питань реадмісії. До основних завдань інституцій належать: а) здійснення моніторингу застосування міжнародної угоди про реадмісію; б) підготовка пропозицій та вироблення рекомендацій для внесення змін; в) прийняття рішень стосовно імплементаційних заходів, необхідних для однакового застосування таких угод та ін.
До складу Спільного комітету з питань реадмісії входять представники ЄС та представники певної третьої країни, які приймають рішення, яке, за своєю юридичною силою, є обов'язковим для обох сторін угоди.
Окрім цього, кожною міжнародною угодою про реадмісію передбачено укладення обопільно сторонами імплементаційних протоколів стосовно визначення компетентних органів сторін; пунктів перетину кордону для передачі осіб; механізму зв'язку між компетентними органами; засобів повернення осіб за прискореною процедурою; способів і порядку відшкодування витрат, пов'язаних із реалізацією угоди тощо.
У випадку укладення між будь-якою країною та окремими дежавами-членами ЄС двосторонніх угод чи інших юридично обов'язкових документів стосовно реадмісії положення угод про реадмісію матимуть перевагу над положеннями останніх.
По-суті, угоди про реадмісію можна охарактеризувати як такі, які накладають на треті країни суттєві зобов'язання, які полягають у внесенні змін на: а) інституційному (створення інтегрованої системи захисту кордонів); б) законодавчому (зміни до законодавства у сфері імміграційної політики) та в) організаційному (технічне оснащення спільного з ЄС кордону, кадрової підготовки осіб) рівнях.
Таким чином, Європейський союз, керуючись положеннями установчих договорів у сфері укладання угод про реадмісію, чітко визначив власну зовнішню компетенцію в імміграційній сфері. Відповідно, для того щоб її реалізувати на практиці, в рамках Євросоюзу ухвалюються угоди, постанови, декларації, програми, плани дій, які у своїй сукупності становлять "soft law" (м'яке право) ЄС.
Зокрема, у 2003 р. Комісія у Комюніке (Повідомленні) до Європарламенту та Ради відзначила важливість співпраці з третіми країнами щодо повернення нелегальних іммігрантів. За висновком угод про реадмісію ЄС мав на меті встановити співпрацю з тими країнами, до яких він би міг направляти нелегальних іммігрантів. Однак труднощі переговорів за такими угодами з третіми країнами змушують ЄС запропонувати додаткові стимули у вигляді спрощення візового режиму в обмін на згоду третіх країн приймати нелегальних іммігрантів, яким відмовлено у наданні притулку, які приїжджають в ЄС з (або) через свої території. По-суті, злиття угод про спрощення візового режиму з угодами про реадмісію свідчить про новий підхід ЄС у питаннях, які стосуються імміграційної сфери співпраці організації із третіми країнами.
Європейським союзом 18 вересня 2007 р. підписано угоди про спрощення візового режиму з Албанією, Боснією і Герцеговиною, Македонією, Чорногорією, Сербією, 10 жовтня 2007 р. з Молдовою, 25 травня 2006 р. з Росією та 18 червня 2007 р. з Україною.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Європейське право: право Європейського союзу» автора Муравйов В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Поняття Шенгенського acquis Європейського союзу“ на сторінці 3. Приємного читання.
