Розділ «2.5. Стратегія як методологія роботи з невідомим»

Експлораторний аналіз не стільки передбачає ситуацію, скільки надає результати комп'ютерного моделювання, коли, змінюючи вхідні параметри, одержуємо інші результати на виході*32.

*32: { Dewar JA. a. o. Expandability of the 21st century army. – Santa Monica, 2001 // RAND.}

Якщо стратегія працює з невідомим майбутнім у прикладному вимірі, то футурологія робить те ж саме в теоретичному аспекті, оскільки працює з віддаленішими в часі станами. Це пояснює неспівпадіння "мови" футурологів і стратегів, що пов'язано з двома факторами: різна віддаленість розглянутих подій від нинішнього часу; необхідність опису руху до точки майбутнього в одному випадку і цієї самої точки майбутнього в іншому випадку.

Невідоме "препарується" стратегією поступово. Наприклад, суто стратегічна ідея застосування авіації для зруйнування економічного потенціалу ворога прийшла в тридцяті роки*33. Потім її довелося конкретизувати, щоб знайти критичні точки економіки ворога. В цілому виникає таке правило: стратегічна ідея з'являється раніше, ніж можливості для її реалізації.

*33: { Builder С.Н. Keeping the strategic flame. // Joint Force Quaterly. — 1996 —1997. — Winter.}

Стратегія – це завжди боротьба з протидією. Протидія несе в собі більший обсяг несподіваного, ніж дія. З цієї причини протидія важливіша за дію. Дію плануємо ми самі, а протидія живе за іншими законами.

Зіткнення дії і протидії може відбуватися в таких можливих варіантах:

· блокування протидії, тобто заздалегідь проведена операція, спрямована на те, щоб зупинити можливу протидію;

· відхід від зіткнення – це спроба "розминутися", тимчасово відкласти варіант вирішальної сутички;

· власне боротьба з протидією;

· перехід боротьби в іншу сферу (наприклад, з політики в економіку, з військового протистояння в політичне тощо);

· переведення на свій бік.

Прикладом блокування може служити інформаційна кампанія в період путчу, цілі якої Е. Луттвак визначає за двома напрямами*34: відбити бажання дати відсіч підкресленням своєї сили; знімати страх, який у протилежному випадку сприяв би зростанню опору. Йдеться, як можна зрозуміти, про різні сегменти суспільства. У другому випадку мається на увазі вплив на пасивнішу частину населення, що має побачити своє нормальне майбутнє за нового варіанта правління.

*34: { Luttwak E. Coup d'etat. — Cambridge: Mass., 1979. — P. 168.}

Ці ж методи бачимо й у сфері політичної боротьби, яку окремі дослідники визначають як "політичну війну"*35. І справді, запеклістю й агресивністю політична боротьба дуже нагадує війну.

*35: { Pitney J.J., Jr. The art of political warfare. – Norman, 2000.}

При цьому можливий виграш при переході в майбутнє будується, як правило, на порушенні нинішньої рівноваги. Сьогодення "збалансоване", воно всіма силами прагне утримати наявний порядок. Усі гравці й інституції поставлені на свої місця, які вони намагатимуться втримати, не допускаючи у свою зону відповідальності чужих. А чужими для них є усі, хто хоче порушити рівновагу.

У таких ситуаціях варто розрізняти особистісне порушення й інституціональне. І те, й інше становить небезпеку для порушення рівноваги, але часто в пострадянському просторі особистісна зацікавленість/образа виявляється сильнішою від будь-яких об'єктивних рухів. Однак за формою інституції сильніші за людину, тому колишній СРСР був готовий боротися з індивідуальними дисидентами, але не любив будь-якого об'єднання в групи.

При цьому боротьба ведеться вже навіть за спробу порушення рівноваги. Згадаймо, наприклад, лист Н. Андрєєвої, що викликав активну протидію, яку можна порівняти з шоком, хоча що таке лист нікому тоді не відомого професора? Тобто слід розрізняти реальний рух і сигнали про нього. Лист був сигналом майбутнього розвитку. Заблокувавши його, давши відсіч потенційному рухові, можна було зупинити реальний рух вчасно.

Проте парадоксальним чином тактична перемога може насправді стати стратегічним програшем. Е. Луттвак наводить приклад із часів Другої світової війни, коли навіть втрата трьох літаків союзників проти двох збитих німецьких все одно вважалася перемогою, оскільки союзники виробляли втричі більше літаків*36. Тобто можливий і парадоксальний варіант, коли програш на одному рівні веде до перемоги на іншому.