Розділ 4. ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

Інформаційна політика

4.1 Сучасний стан інформаційної сфери в Україні,

4.2. Державна інформаційна політика України та шляхи її вдосконалення,

4.3. Центральні органи державної влади України в галузі інформації.

4.4. Концепції державної інформаційної політики.


4.1. Сучасний стан інформаційної сфери в Україні



Телебачення та радіомовлення.


У 2001 році в Україні було зареєстровано 791 телерадіоорганізацію, які мали 931 ліцензію на мовлення на ефірних частотах, у мережах кабельного (проводового) телебачення і радіомовлення та мовлення через супутникові ретранслятори. З них 28 державних телерадіоорганізацій (у тому числі Національні телевізійна і радіомовна компанії України), 250 комунальних телерадіоорганізацій, 513 комерційних телерадіоорганізацій. Сумарний обсяг теле- і радіомовлення – 8366 годин на добу.

На сьогодні в Україні функціонують:

· три загальнонаціональні телемережі, на яких працюють Національна телекомпанія України (канал УТ-1 – 96% охоплення території України), "Студія "1+1" (канал УТ-2 – 86% охоплення території України), незалежна телекорпорація "Інтер" (канал УТ-3 – 64% охоплення території України);

· три загальнонаціональні радіомережі (УР-1 – 90% охоплення території України, УР-2 – 76% охоплення території України, УР-3 – 62% охоплення території України);

· вісім регіональних телемереж, які транслюють телепрограми більше ніж на дві області України (телерадіокомпанії "ICTV", "Новий канал", "ММЦ-СТБ", "б канал", "Телеодин", "Тоніс-Центр", телекомпанії "ТЕТ", "Тоніс-Юг"), та десять регіональних радіомереж (телерадіокомпанії "5 канал", "НАРТ", "Клас", "Лідер", радіокомпанії "Наше радіо", "Довіра", "Гала", "Радіо Рокс", "Ютар", "Радіо Люкс");

· обласні телемережі – 26 державних обласних телерадіокомпаній та 4 недержавні телерадіокомпанії;

· обласні радіомережі – 25 державних обласних телерадіокомпаній та 2 недержавні радіокомпанії;

· 328 телеканалів, які забезпечують місцеве мовлення, і 193 радіочастоти – місцеве радіомовлення, що становить 21% від загальної кількості каналів та радіочастот, введених в експлуатацію, але всього 6% від загальної потужності ефірних мереж мовлення України.

За 10 років 57% телерадіоорганізацій створені приватними особами та комерційними структурами. Ефірні телерадіоорганізації становлять близько 55%, решта ТРО – це 255 районні студії проводового мовлення, що працюють на каналах УР-1 та УР-2 у проміжки часу, погоджені з Національною радіокомпанією України та "Укртелекомом", а також у кабельних мережах. Майже третина від зареєстрованих телерадіоорганізацій припинили своє існування або були продані іншим власникам без будь-яких змін у ліцензійних документах. З 380 кабельних мереж лише 85 організацій працюють у межах правового поля. Деякі організації працюють лише на підставі ліцензії Державного комітету зв'язку та інформатизації.

Найскладнішими проблемами у 2003 році були створення і розвиток державних регіональних телерадіомереж, ліцензування каналів мовлення ОДТРК*85 та їх технічне переоснащення, боротьба з руйнуванням проводового мовлення. Набула сталого характеру тенденція до скорочення потужностей теле- і радіомереж. Зокрема, загальна потужність телевізійної мережі УТ-1 скоротилася майже удвічі. У деяких областях потужності скорочено ще більше. Гострою залишається проблема з розбудовою місцевих державних телерадіомереж. Значна частина населення України не має можливості дивитися і слухати програми ОДТРК. Найгірша ситуація в Івано-Франківській та Закарпатській областях. Багато компаній, зокрема Донецька, Дніпропетровська, Волинська та інші, спільно з обласними радами і обласними державними адміністраціями розробили Комплексні програми розбудови державних обласних телерадіомереж, які передбачають значне фінансування з місцевих бюджетів. Ця робота потребує конкретної підтримки з боку різних органів державної влади. Стовідсоткове покриття телесигналом території області потребує значних коштів. Сама TPK навіть за умови залучення свого спецфонду не в змозі цього забезпечити.

*85: { ОДТРК — обласні державні телерадіокомпанії.}

Відбувається зменшення проводового, короткохвильового та середньохвильового способу розповсюдження сигналу, і значно зростає кількість станцій, що працюють у FM-діапазоні (переважно комерційних). Потерпає національне радіомовлення. Загальна радіопередавальна потужність радіопрограм УР-1, УР-2, УР-3 у діапазоні довгих та середніх хвиль зменшилася у десятки разів. Значно звузилася мережа проводового мовлення: її абонентами є тільки 56% сімей України, а загальна кількість радіоточок у країні скоротилася з 18 мільйонів у 1990 році до 8,2 мільйона у 2003 році. Тобто складається парадоксальна ситуація, коли об'єктивне збільшення обсягів інформації, яка вироблена державою і обов'язково має бути доведена до суспільства, наштовхується на проблему суттєвого зменшення технічних можливостей донесення її до споживача. Редакції проводового мовлення працюють сьогодні лише в половині районних центрів. І хоча поряд зі скороченням впливу проводового мовлення спостерігається тенденція до зростання кількості радіокомпаній, що працюють у FM-діапазоні (що свідчить про підвищення технологічного рівня мовлення), це водночас призводить і до зниження якості радіопрограм. Підтвердженням цього є рейтинг популярності FM-радіостанцій м. Києва*86, (див. рис. 4.1).

*86: { Див. доповідь Голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Миколи Томенка // Парламентські слухання "Стратегія розвитку телерадіоінформаційного простору України" . http://www.rada.gov. ua/svobodaslova.}

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інформаційна політика» автора Поченцов Г.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4. ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ

  • Розділ 2. ІНФОРМАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ

  • 2.2. Інформаційні стратегії в різних сферах життєдіяльності

  • 2.3. Основні прояви стратегій

  • 2.4. Стратегія як нетактика

  • 2.5. Стратегія як методологія роботи з невідомим

  • 2.6. Стратегічні виклики Україні

  • 2.7. Стратегічні наслідки розвитку інформаційних технологій для військової справи

  • Література

  • Розділ 3. ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

  • 3.3. Американський досвід розвитку національної інформаційної інфраструктури

  • 3.4. Канадський досвід побудови інформаційної магістралі

  • 3.5. Інформаційна політика Європейського Союзу щодо побудови інформаційного суспільства

  • Література

  • Розділ 4. ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ
  • 4.2. Державна інформаційна політика України та шляхи її вдосконалення

  • 4.3. Центральні органи державної влади України в галузі інформації

  • 4.4. Концепції державної інформаційної політики

  • Література

  • Розділ 5. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

  • 5.4. Законодавство про дифамацію

  • 5.5. Основні проблеми правового регулювання мережі Інтернет

  • Література

  • Розділ 6. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ

  • Розділ 7. ЕЛЕКТРОННИЙ УРЯД: ПРОБЛЕМИ ТА ПРІОРИТЕТИ

  • 7.2. Досвід створення електронного уряду в США

  • 7.3. Е-уряд як складова програми "е-Європа"

  • 7.4. Електронний уряд Великої Британії

  • 7.5. Перешкоди на шляху до електронного уряду (проблеми цифрової нерівності)

  • 7.6. Російський проект електронного уряду

  • 7.7. Основні аспекти формування електронного уряду України

  • Література

  • Розділ 8. ІНФОРМАЦІЙНІ ВІЙНИ

  • 8.3. Пропагандистські дії в XX столітті

  • 8.4. Комунікативні складові психологічної/ інформаційної операції

  • 8.5. Інформаційні війни у структурі сучасних цивілізацій

  • 8.6. Інформаційна асиметрія у формуванні інформаційного простору

  • Література