Розділ «5.4. Законодавство про дифамацію»

Інформаційна політика

*{ Дифамація — (від лат. diffamo — позбавляю доброго імені) — оголошення (зазвичай у пресі) дійсної або неправдивої інформації, що ганьбить честь і гідність громадянина або установи, організації.}

Передусім слід розглянути, як класифікують судові процеси про дифамацію. У даному випадку розглядаються кілька різних видів судових процесів. Залежно від інтересів, що захищаються, виділяють такі види судових процесів (позовів):

· позови про захист гідності окремої особи. Мається на увазі захист від поширення помилкової інформації. Позови цього виду можуть бути цивільними або кримінальними;

· позови про захист честі окремої особи. Мається на увазі захист від висловлювань, що ганьблять честь окремої особи, будь то висловлювання, поширювані або не поширювані третіми особами. Чи є вони вигадкою про нібито реальні факти або вираженням особистої думки – значення не має. Позови цього виду можуть бути цивільними або кримінальними;

· позови про захист державних службовців, установ або символів. Мається на увазі захист ставлення до державних інститутів з повагою. Чи є висловлювання вигадкою про нібито реальні факти або вираженням особистої думки – значення не має. Ці позови розглядаються за кримінальним законодавством;

· позови про захист груп осіб, що розрізняються за ознаками раси, національності, релігійної належності, статі або за іншими ознаками. Ці позови також розглядаються за кримінальним законодавством.

У різних країнах Конституції Німеччини, США і Швеції пропонують засоби конституційного захисту честі і гідності людини. Конституція Німеччини гарантує такий захист. У Швеції такий захист встановлено Законом про свободу преси, що є складовою Конституції. З огляду на увагу, що приділяється в цих країнах праву преси поширювати, а громадськості – одержувати інформацію і знайомитися з різними думками, конституційне право на захист репутації не дає переваг позивачам у справах про наклеп.

У більшості країн наклеп є і злочином, і цивільним правопорушенням. У деяких країнах, де раніше кримінальні справи з таких питань були звичайною справою, спостерігається тенденція до активнішого використання цивільного законодавства (наприклад, у Австрії). В інших країнах цивільні процеси протягом тривалого часу були більше поширені (Австралія, Канада, Нідерланди, Норвегія). У США карні законі про наклеп перестали застосовуватися в 1950-ті роки (і були б сьогодні визнані неконституційними, крім тих норм, що застосовуються до заяв, здатних спричинити порушення суспільного порядку). У Великій Британії норми, пов'язані з наклепом, залишаються частиною загального права і фактично не використовуються в останні роки. У Франції, Німеччині і Швеції карний і цивільний процеси можуть проходити одночасно і розглядатися одним складом суддів. Причому в карному процесі підсудному може бути присуджено штраф на користь держави, тоді як у цивільному процесі грошові виплати нараховуються на користь потерпілого.

У ряді країн встановлення істини, підтвердженої фактами, забезпечує повний захист від обвинувачень у наклепі (Австрія, Німеччина, Велика Британія, США). У Німеччині й Австрії позивач несе тягар доказу того, що факти, які завдали шкоди, помилкові. У США також позивач повинен довести хибність тверджень, принаймні коли це зачіпає суспільні інтереси. У Франції встановлення істини забезпечує захист, крім тих випадків, коли факти мають термін давнини більш десяти років, коли вони порушують право на приватне життя, стосуються правопорушення, за яким є рішення про помилування, що перевищує термін давнини, визначений законом, або втягує особу, яку було виправдано. Як у Великій Британії, так і у Франції відповідач несе тягар доведення правди. Слабкість цієї вимоги полягає в тому, що відповідачі-журналісти як правило посилаються на конфіденційні джерела інформації.

Навіть якщо факти відображені неправильно, у більшості країн журналіста не буде визнано винним, якщо йому не вдалося перевірити їх належним образом (Австрія, Франція, Німеччина, Нідерланди, США). Більш того, у Німеччині позивач повинен довести, що наклепницька публікація була навмисною або викликана недбалістю. На практиці, однак, суди більш схильні трактувати сумнівні випадки на користь преси. В Австрії і Нідерландах відповідач-преса несе тягар доведення сумлінності і суспільного інтересу; у Нідерландах журналісти демонструють високий рівень сумлінності при більш серйозних правопорушеннях. У Швеції відповідальний редактор повинен довести, що публікація виправдана (тобто суспільний інтерес до інформації є більш вагомим, ніж інтерес із захисту порушеної особи) і що інформація була щирою чи опублікована в загальноприйнятій формі. Таким чином, наприклад, публікація інформації про незначне податкове шахрайство політичного діяча, була б виправданою, а публікація подібної інформації стосовно приватної особи – такою б не була. Деякі країни захищають привілеї для правдивих і точних повідомлень про слухання суду, парламентських сесій та інших випадків, зазначених у відповідних нормативних актах (Австралія, Велика Британія).

У США справу не відкривають за відсутності неправдивого твердження про факт. У деяких країнах суспільний інтерес виправдовує публікацію образливих думок (Австрія, Німеччина). Думки в контексті політичних дебатів, особливо висловлені проти політика або суспільного діяча, є предметом специфічного захисту (Австрія, Німеччина, Франція). В Австралії, Канаді і Великій Британії "справедливий коментар" слугує захистом, якщо він ґрунтується на фактах, що викладені з щирістю чи в самій публікації, або на них посилаються достатньо чітко.

У деяких країнах від позивачів, що є посадовими особами, політичними діячами і/або іншими суспільними діячами. вимагають більш високого рівня доведення або фактичного спростування із приводу як помилкових фактів, так і критичних думок. Кілька країн застосовують концепцію про суспільних діячів. У Франції суспільні діячі визначаються як особи, що виконують суспільну функцію. До категорії таких осіб включають міністрів, членів парламенту, державних службовців, а також будь-яких суспільних діячів або осіб, що виконують суспільний обов'язок, навіть на тимчасовій основі (наприклад, присяжний засідач або свідок). На практиці від політичних лідерів, що не входять у жодну із зазначених категорій, також вимагають високого рівня доведення.

Доктрина суспільного діяча найбільш розроблена в американському праві, що визначає суспільного діяча як кожного з тих, хто "завдяки своєму положенню має такий вплив, що вважається суспільним діячем для всіх цілей" або тих, чия "діяльність впливає на рішення суспільно важливих проблем". Подібно до посадових осіб, суспільні діячі мають доступ до засобів інформації, щоб протидіяти помилковим твердженням.

Зупинимося більш детально на розгляді цього питання. Так, за рішенням Верховного суду США є дві категорії позивачів. Одним слід доводити одну міру провини, іншим – іншу. До першої категорії належать державні діячі (наприклад, обрані особи, державні службовці, включаючи поліцейських і навіть учителів державних шкіл), публічні діячі (наприклад, знаменитості, зірки спорту й екрана тощо) і публічні особи меншого масштабу (ті, що потрапили в поле зору громадськості у зв'язку з якою-небудь подією, яка викликала інтерес; у межах свободи слова з даного питання вони теж суспільні діячі). Оскільки ці люди, як правило, спеціально шукають суспільної уваги, зазвичай мають доступ до засобів масової інформації і можуть відповісти на критичні зауваження на свою адресу, а висловлювання про таких людей найчастіше дуже цікаві для широкої публіки, то якщо вони виступають позивачами у справі про наклеп, їм важко доводити міру провини відповідача. Вони повинні довести, що твердження на їх адресу було висловлене з "явним злим наміром", тобто що у відповідача були серйозні сумніви щодо його вірогідності або вагомі підстави вважати його помилковим. Загалом, позивачеві приходиться доводити, що в момент висловлення (або публікації) у відповідача були серйозні сумніви щодо відповідності його істині. До іншої категорії – приватних осіб – пред'являються трохи полегшені вимоги. Доказ провини відповідача для них зводиться переважно до доказу ступеня несумлінності, з яким журналіст поставився до опублікування статті. Йому зазвичай доводиться відповідати на такі запитання: чи брав він інтерв'ю у достатньої кількості людей, що мають інформацію з цього питання, чи були це люди надійні (або, чи не було в них упередженості стосовно позивача), чи були в журналіста відповідні документи?

Позов про наклеп іноді подається навіть у тому разі, якщо викладені факти є точними й відповідають дійсності. Так, наприклад, два речення, поставлені поруч так, що набувають характер наклепу, дають підставу подати позов, навіть якщо кожне з них – правда. Характер наклепу може мати також фраза: "Учора ввечері мер не мав любовного зв'язку на стороні", тому що мається на увазі, що іншим часом у нього були любовні зв'язки. У деяких штатах закон не дозволяє суспільним діячам шукати відновлення зганьбленої честі на підставі натяку, що ганьбить, або підтексту, особливо в тому випадку, коли друкований орган, за всіма ознаками, не давав свого схвалення. В інших же штатах позови на підставі натяків або підтекстів розглядаються так само, як інші позови, навіть якщо технічно усі викладені факти відповідають дійсності.

Як правило, уряд і урядові органи не вправі подати позов про наклеп. У цьому призначення першого виправлення: воно заохочує критику уряду. Окремі урядові чиновники, навпаки, вправі пред'являти позов про наклеп. Як уже зазначалося, вони при цьому стикаються з особливими труднощами: їм треба доводити наявність явного злого наміру того, хто опублікував вигадку, яка їх ганьбить, і що у нього при цьому були серйозні сумніви щодо правдивості цієї інформації.

Дотепер мова йшла про цивільні справи, у яких одна особа, фізична чи юридична, шукає відшкодування грошових збитків іншою особою. За американською конституцією позивачеві практично неможливо накласти заборону на публікацію, навіть якщо він знає, що надруковане або передане по радіо чи телебаченню буде мати щодо нього наклепницький характер. Такого роду "попередня заборона" не бажана і не є достатнім засобом захисту при позові про наклеп. Навіть якщо на карту поставлена державна таємниця, як у справі про документи Пентагона, не можна заборонити оголошувати правдиву інформацію, що заслуговує на оприлюднення. Наклеп не є кримінальним злочином. За останні роки не було жодного випадку кримінального переслідування за наклеп або дифамацію. Це цілком відповідає уявленню про те, що влада не вправі карати за висловлення думок.

Своєрідність шведського законодавства, як і американського, щодо компаній, організацій і урядових органів також полягає в тому, що вони не мають права порушувати справи про наклеп. Як результат, преса має значну свободу в дослідженні і критиці діяльності уряду, бізнесменів та інших установ. Преса, однак, за добровільним Кодексом преси має професійне етичне зобов'язання надавати установам право відповіді на опубліковану інформацію, що їх стосується.

У ряді країн збереглися закони, що відносять до злочинів публікації, які ображають національний уряд, його членів, державні символи (включаючи герб, прапор і гімн), монарха або главу уряду, законодавчий орган, суди, армію, представників іноземних держав (це Австрія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Іспанія). Проте, у всіх країнах (крім Іспанії) такі закони більше не застосовуються, а образа є караною, тільки якщо вона підпадає під закон про наклеп. Конституційний суд Німеччини встановив, що використання таких законів для обмеження свободи слова і поза межами закону про наклеп неконституційно. Іспанія виявляє велику терпимість до образ навіть стосовно короля. У Швеції останні законодавчі норми, що захищають урядові установи від образ, були скасовані в середині 1970-х років на підставі того, що в демократичному суспільстві урядові установи мають бути відкритими і піддаватися будь-якій критиці, навіть якщо вона заснована на неправді. У США рішеннями Верховного Суду допускається будь-яка критика або образливі висловлення на адресу уряду, а також будь-яких державних установ або символів.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інформаційна політика» автора Поченцов Г.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „5.4. Законодавство про дифамацію“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ

  • Розділ 2. ІНФОРМАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ

  • 2.2. Інформаційні стратегії в різних сферах життєдіяльності

  • 2.3. Основні прояви стратегій

  • 2.4. Стратегія як нетактика

  • 2.5. Стратегія як методологія роботи з невідомим

  • 2.6. Стратегічні виклики Україні

  • 2.7. Стратегічні наслідки розвитку інформаційних технологій для військової справи

  • Література

  • Розділ 3. ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

  • 3.3. Американський досвід розвитку національної інформаційної інфраструктури

  • 3.4. Канадський досвід побудови інформаційної магістралі

  • 3.5. Інформаційна політика Європейського Союзу щодо побудови інформаційного суспільства

  • Література

  • Розділ 4. ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

  • 4.2. Державна інформаційна політика України та шляхи її вдосконалення

  • 4.3. Центральні органи державної влади України в галузі інформації

  • 4.4. Концепції державної інформаційної політики

  • Література

  • Розділ 5. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

  • 5.4. Законодавство про дифамацію
  • 5.5. Основні проблеми правового регулювання мережі Інтернет

  • Література

  • Розділ 6. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ

  • Розділ 7. ЕЛЕКТРОННИЙ УРЯД: ПРОБЛЕМИ ТА ПРІОРИТЕТИ

  • 7.2. Досвід створення електронного уряду в США

  • 7.3. Е-уряд як складова програми "е-Європа"

  • 7.4. Електронний уряд Великої Британії

  • 7.5. Перешкоди на шляху до електронного уряду (проблеми цифрової нерівності)

  • 7.6. Російський проект електронного уряду

  • 7.7. Основні аспекти формування електронного уряду України

  • Література

  • Розділ 8. ІНФОРМАЦІЙНІ ВІЙНИ

  • 8.3. Пропагандистські дії в XX столітті

  • 8.4. Комунікативні складові психологічної/ інформаційної операції

  • 8.5. Інформаційні війни у структурі сучасних цивілізацій

  • 8.6. Інформаційна асиметрія у формуванні інформаційного простору

  • Література