Розділ 1. ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ

Розгляд цього питання слід почати не з позитиву, а з негативу. Касетний скандал продемонстрував реальні, а не удавані можливості України в галузі інформаційної боротьби. І це дає можливість чітко сформулювати саме те, що на сьогодні не вміє робити Україна. Перерахуємо сім таких принципових прорахунків:

1) невміння працювати в щогодинному динамічному режимі, що пов'язано з забюрократизованістю інформаційної сфери, де все потребує погодження і ніхто не хоче брати на себе відповідальність за ті чи інші принципові кроки;

2) невміння дати якісний інформаційний продукт, як виявилося в кризовій ситуації журналісти вже не "з'їдають" ті повідомлення з боку влади, які до цього розповсюджувалися досить активно;

3) відсутність в країні відповідної установи чи людини, які б несли відповідальність за управління інформаційною сферою;

4) досить чітко було видно, що може бути реалізований російський варіант, який з'явився після загибелі "Курська", коли йшлося про переростання техногенної катастрофи в медіа-катастрофу, після чого В. Березовський та В. Гусинський покинули країну;

5) відсутність системної роботи з зарубіжною громадською думкою, випадкові інформаційні повідомлення ніколи не були ефективними;

6) невміння розмовляти з власним населенням, наприклад, породження спростування є більш інтелектуально важким інформаційним продуктом, аніж породження позитиву;

7) силові структури не ведуть власної інформаційної роботи, що зумовлює небажання йти в армію, невміння розмовляти з населенням у випадку конфлікту, як це було з ракетою в Броварах, яка влучила не в житловий будинок, а в українську армію, яка не знала, як себе захистити.

Загалом слід визнати, що інформаційна сфера не підтримується в нас ні на рівні академічному – ми не маємо дослідних центрів чи інститутів у цій сфері, ні на освітянському – ми готуємо виключно журналістів, а це інша спеціалізація, ні на практичному – адже державне управління на сьогодні полягає лише в призначенні тієї чи іншої особи на посаду, а це ніщо порівняно з тим страшним обсягом проблем, які там є.

Модельна інформаційна війна проти України вже відбулася. Якщо відійти від змісту звинувачень, а придивитися до того, про що йшлося і яким було реагування державних інституцій, то все це виявило повну неготовність держави до інформаційної атаки. І для цього не треба шукати, з чийого боку йшла ця атака. Треба просто переглянути власні механізми такої роботи. Можна сказати, що це стосується виключно невійськової сфери. На жаль, у випадку військової сфери ми можемо мати ще гірші результати, бо там буде працювати більш досконалий і більш активний супротивник. Єдине, що працює на користь військових, – це те, що наприклад, серед американських аналітиків з'явилися думки про те, що інформаційне домінування, а це у них статутна вимога у випадку збройного конфлікту, реально не дає тих результатів, які очікувалися. Т. Томас перераховує цілу низку неочікуваних наслідків, наприклад: ані С. Хусейн, ані С. Мілошевич не були зміщені з посад в результаті застосування сили, інформаційне домінування не зупинило розповсюдження чуток чи невигідного для НАТО висвітлення у пресі, Росія пройшла навчання на основі власних помилок у Чечні, на сьогодні повністю змінивши тип своєї роботи у власному інформаційному просторі. Цей досвід теж дає Україні можливість побудувати власні варіанти інформаційної поведінки у випадку загроз.

На сьогодні кожна ділянка цієї сфери вимагає окремих спеціальних розробок, напрацювання реального досвіду. Можна назвати такі типи завдань:

· робота з супротивником, яка належить до психологічних операцій;

· робота з власними солдатами, яка ведеться достатньо традиційно, що не є правильним;

· робота з громадською думкою всієї країни, наприклад, окремий напрям – це забезпечення призову в армію;

· робота з міжнародною громадською думкою, ми на сьогодні не продаємо достатньо зброї ще й тому, що не ведемо інформаційної підтримки цієї роботи;

· інформаційна і дезінформаційна робота, без якої є неможливим будь-який етап військової операції.

Є і власне "піарівські" завдання:

· підтримувати статус армії в громадській думці країни;

· зробити сухопутні війська в громадській думці збройних сил та всієї країні найважливішим, найактивнішим родом військ, що вимагає інтелектуальних вмінь.

Коли ми не займаємося інформаційної підтримкою, за нас це роблять інші. Армія, як і всі державні інституції, втрачає підтримку масової свідомості, оскільки слід постійно продукувати інформаційні ситуації, які дадуть змогу суспільству позитивно дивитися на свою армію. До речі, при збиранні інформації для впливу на чужу аудиторію західними арміями, розглядається питання, чи є в суспільстві відчуття героїзму стосовно військових. Тобто робота прес-служб має бути зовсім іншою, але не тільки їхня робота: сьогодні кожен офіцер збройних сил повинен вміти працювати з журналістами, бачити те, що можуть побачити вони, працювати саме в цих форматах.