Розділ «Частина IV. ЕКОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПРОСТОРОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСТВА»

Розділ 14. НАУКОВІ ЗАСАДИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

14.1. Природокористування і його ресурсні, економічні, соціальні та екологічні аспекти

З розвитком уявлень про взаємодію суспільства і природи еволюціонувала змістова насиченість поняття "природокористування", поява котрого припадає на середину XX ст. Тоді воно стало напрямом наукових досліджень про загальні принципи практичної діяльності, яка пов'язана з використанням природи або впливом на неї.

Генезис його розуміння від безпосереднього використання природних благ для задоволення життєво необхідних потреб вилився нині в уявлення про нього як надзвичайно складну, але триєдину систему, складові елементи котрої тісно переплелися між собою: природа — населення — господарство. Сьогодні під природокористуванням розуміють раціональне використання природного середовища з метою задоволення екологічних, економічних, культурно-оздоровчих потреб нинішніх і майбутніх поколінь з урахуванням найближчих і віддалених наслідків у змінах навколишнього середовища під впливом господарської діяльності та зростання населення.

На думку СІ. Дорогунцова, П.П. Борщевськото, Б.М. Данилишина [2,5], система природокористування — це синтезований за конкретний історичний період спосіб взаємодії суспільства і навколишнього природного середовища, що свідчить про рівень розвитку і мету суспільства, специфіку потреб та навантаження на природне середовище. Існуючий у конкретний період тип природокористування (раціональний і нераціональний) зумовлює специфіку задоволення суспільством своїх потреб, а також рівень їх реалізації, включаючи в майбутньому можливість біологічно розширеного відтворення природного потенціалу навколишнього середовища.

Раціональним вважається таке природокористування, що передбачає кінцеві результати взаємодії людини і природи. При цьому е недопустимим зниження здатності самовідновлення потенціалу природних комплексів та їх деградація. До того ж, гарантується найефективніше використання ресурсів природи. Можна зробити незаперечний висновок, що раціональність природокористування е функцією двох змінних — ефективності використання природних ресурсів і стану навколишнього природного середовища:

У минулому використання природи було спрямоване на досягнення короткотермінових цілей. їх досягнення часто призводило до виникнення масштабних і локальних екологічних катастроф. Переоцінка підходів до використання природи зумовила появу нових підходів щодо взаємин людини і природи. Сучасна соціоекологічна концепція управління системою "суспільство — природа" передбачає перехід від екстенсивного до рівноважного природокористування [4, 9].

Екстенсивне природокористування провадиться за рахунок Зростання антропогенного навантаження на природні комплекси. Темпи приросту антропогенного навантаження перевищують темпи самовідновлення природних комплексів, що в кінцевому результаті призводить неминуче до повної деградації природи і знищення природної першооснови розвитку.

Система рівноважного природокористування передбачає недопущення сумарного антропогенного навантаження в обсягах, що більші за сумарний потенціал самовідновлення природного середовища, окремих територій. Перехід від екстенсивного до рівноважного природокористування доводить необхідність залучення до економічної сфери асиміляційних властивостей територій як особливого інтегрального ресурсу, а на цій основі — економічного механізму територіального управління використанням, охороною та відтворенням природних ресурсів.

Ряд авторів розуміють природокористування як теорію та практику використання людством природних ресурсів у сфері суспільно-виробничої діяльності з метою задоволення власних потреб. З одного боку, сутність цього поняття техніко-господарська, оскільки сам його процес залежить від рівня технологічного перетворення природного середовища. З іншого — природокористування має соціально-економічний характер, бо проявляється у відносинах привласнення, споживання, відтворення природних благ.

В цілому під поняттям природокористування доцільно уявляти використання цінних для людини тіл, речовин, явищ, властивостей природного навколишнього середовища, середовища за своєю будовою і розвитком неоднорідного. Останнє є не лише гомеостатичною сукупністю природних елементів, а й середовищем існування, економічним фактором, має культурне й оздоровче значення. Відповідно до функцій, котрі виконує природне середовище, необхідно виділяти різні форми природокористування. Найчастіше називають три головні форми — економічну, екологічну та культурно-оздоровчу.

Разом з тим, не слід забувати про ще одну функцію природного середовища, з якою останнім часом йде паралельно господарська діяльність людини — збереження екологічної рівноваги. Забезпечення сталого розвитку взагалі часто йде шляхом пристосування господарської діяльності до вимог природи, обмеження нашого втручання у природу і її геохімічні цикли. Зважаючи на це, виділення останньої функції природокористування буде логічним і обґрунтованим.

У будь-якому з цих випадків природокористування має функціонально-цільовий характер і здійснюється:

— за видами природних ресурсів: землекористування, водокористування, лісокористування, надрокористування, користування дарами тваринного і рослинного світу, користування атмосферним повітрям;

— за формами використання природних ресурсів: загальне і спеціальне. Перше провадиться громадянами з метою задоволення своїх природно-гуманітарних прав, які настають з моменту народження людини і тривають упродовж її життя та полягають у забезпеченні життєво необхідних потреб. Виділення спеціального природокористування зумовлене іншим характером використання природних ресурсів — споживанням, яке здійснюється громадянами і господарськими одиницями (суб'єктами господарювання) на основі чинних правил і системи дозволів;

— з метою споживання конкретного ресурсу;

— на певній території.

14.2. Сучасні концепції взаємодії людини і навколишнього середовища

Єдність господарської діяльності та охорони природи стала нині визначальною у складних відносинах суспільства і природи. Збереження довкілля — необхідна умова підтримання динамічної рівноваги між елементами системи "природа — господарство