Розділ «6. ПРАВОСЛАВНЕ СЕКТАНТСТВО В УКРАЇНІ»

Поняття релігійне сектантство (від лат. secta — школа, вчення і sequor — слідую) поки що не має однозначного трактування в науковій літературі. Воно може визначатися через поняття пануюча церква як релігійна організація, що протиставила себе церкві-матері й відділилася від неї. Проте це визначення не повно відображає все багатоманіття сектантського руху (як, наприклад, назвати секти, що виділилися із сект?). Тому найчастіше секту визначають як релігійно-суспільне явище.

Досить умовною є і грань між сектою та церквою, яка індивідуальна для кожної секти. Науковці розрізняють, зокрема, перехідні етапи від секти до церкви (деномінація, культ, усталена церква тощо), хоча єдиної думки щодо вживання цих понять на сьогодні немає. До того ж багато сект уже на стадії свого виникнення, маючи типові риси секти (замкнутість, агресивність до соціуму, в якому проживають, значні зміни у віровченні й культі порівняно з материнською церквою тощо), самоназивають себе церквами.

Поняття православне сектантство значно вужче від поняття релігійне сектантство і може означати закінчене вчення чи окремі релігійні ідеї, що сформувалися на грунті православного віровчення та культу й унеможливлюють перебування носіїв цих ідей у лоні православної церкви. Разом з тим це поняття обумовлює існування певною мірою організованого кола однодумців — в іншому разі ми матимемо справу з єретичними ідеями певних осіб.

Течії православного походження в Україні почали виникати з другої половини XVII ст. їх умовно можна поділити на чотири великих групи:

1. Старообрядська церква. Майже всі її напрями (попівці, біглопопівці, безпопівці) були репрезентовані в Україні. Тривалий час основну масу старообрядців на українських теренах складали втікачі з Росії.

2. Духовні християни. Протиставили пануючому православному віровченню сповідання віри в "Дусі й Істині". Різниця витлумачення цього догмату поділила духовних християн на духовно-містичні об'єднання (такими в Україні були христовіри (хлисти), скопці, підгорнівці та ін.), які робили наголос у віровченні на поняття дух, та раціоналістичні об'єднання (на українських теренах це духобори, молокани та ін.), які спирались на поняття істини й основні ідеї яких мали глибокі корені у вченні богумилів, жидовствующих, феодосіян.

3. Течії хіліастично-есхатологічного та харизматичного спрямування (іоанніти, єговісти-ільїнці, апокаліпсисти, інокентіївці та ін.). Зазначимо, що хіліастичність, есхатологічність, харизматичність властива вченням майже всіх православних сект, але виділення раніше названих течій в окрему групу нам видається доцільним тому, що в цих сектах дані риси абсолютизуються і є основою віровчення.

4. Секти, що виникли як форма релігійного протистояння радянському тоталітаризму. (Істинно-православна церква, Істинно-православні християни, Церква Марії Божої перетворюваної (Богородична церква), федорівці та ін.).

Названі течії майже не мають відмінностей від подібних собі поза межами України, тому ми зупинимося лише на найбільш загальних їхніх характеристиках, на найважливіших тенденціях розвитку.

Окремі виступи проти офіційної доктрини православної церкви на українських теренах почалися вже на початку XI ст. Зокрема, історії відомі чернець Андріан, який у 1003 р. виступив проти поклоніння іконам і законів церковних, чернець Мартин, що у 1144 р. поширював ідеї, відмінні від православ'я, та ін. Але це лише поодинокі виступи окремих людей.

До середини XVII ст. не можна з впевненістю говорити про існування на теренах України організованих сект православного походження. Літописи й інші письмові джерела зафіксували лише основні православно-єретичні ідеї та їхніх проповідників. Однак, на нашу думку, малоймовірно, що, наприклад, київський єврей Сахарія, який у другій половині XV ст. проповідував ідеї "жидовствуючих" на московських землях і знайшов там багато прихильників, був самотнім у Києві. Логічно припустити, що і в українських землях він мав однодумців і що вони були якоюсь мірою організовані.

Богумільство

Богумільство (богомильство) є однією з найдавніших єретичних традицій, яка знайшла свій розвиток на українських теренах. Ця течія виникла у XII ст. в Болгарії. Основою вчення були дуалістичні уявлення про зародження і розвиток світу та людини як результат боротьби добрих і злих сил — Бога і Сатаніїла. Останній, першородний син Бога, повстав з частиною духів проти Батька і був скинутий за це з неба. Згодом Сатаніїл створив весь видимий світ і тіло першої людини (Адама). Проте душу людині він дати не міг і пообіцяв Богу владу над духовним життям людини за її оживлення. Та Сатаніїл не виконав своєї обіцянки й через Змія спокусив Єву, породивши від неї Каїна і Коломену. Нащадки Адама були переможені нащадками Сатаніїла, люди забули Бога. Щоб їх визволити, Бог породив із себе другого сина — Ісуса Христа, котрий закував у кайдани Сатаніїла і позбавив його божественної честі (додатку "іл").

Богуміли виступали проти державного ладу, соціальних відносин, офіційної церкви як породжень Сатани. Із таїнств визнавали лише хрещення, яке здійснювали не водою, а покладанням рук і Євангелія на охрещуваного. Поширювали свої погляди з допомогою складених у християнському дусі легенд, які були дуже поширені серед українців. Крім того, географічна близькість Болгарії до українських земель, використання тут великої кількості болгарської релігійної та богослужбової літератури, живий культурний обмін між землями, безсумнівно, сприяв швидкому поширенню богумільства в Україні вже в XIII—XIV стст. Особливо чітко дуалістичні тенденції простежуються в українських космогонічних легендах, колядках, за якими Бог творить світ разом з Сатаніїлом. Проте скільки-небудь організованого характеру богумільство в Україні не набрало. Тому рідше можемо говорити про поширення ідей богумільства, а не про сектантський богумільський рух на українських теренах. Перегук богумільських ідей із дохристиянськими віруваннями українців (частий мотив боротьби добрих і злих сил) сприяв живучості цих ідей в Україні — згадки про них трапляються на українських теренах і у XVIII—XIX стст.

Богумільські ідеї розвивалися у вченні секти богумилів новоявлених, що з'явилася в XIX ст. в селі Ямському Богодухівського повіту Харківської губернії. Окрім богумільських, у вченні секти трапляються месіанські ідеї (тільки вони та їхні послідовники можуть вимолити в Бога прощення гріхів померлих людей, тільки завдяки їхнім молитвам душі мертвонароджених і неохрещених очищаються тощо), а також певне виправдання необхідності існування нечистих сил. Зокрема, заполонених бісами людей богуміли новоявлені вважали святими, бо ті врятуються від мук пекла. Бог поселяє біса в людей для того, щоб, помучившись у цьому житті, люди могли отримати спасіння в майбутньому. Проте сектанти не мали успіху у своїх проповідях, секта мала локальний характер і згодом зникла.

У XV ст. в Україні поширилися ідеї "жидовствуючих', які мали у своєму віровченні багато раціоналістичних елементів і були сумішшю іудейства та християнства. Зокрема, "жидовствуючі" не визнавали догмати про божественну суть Ісуса Христа та його спокуту вальну місію, Трійцю та ін. Вони виступали також проти вшанування святих ікон, мощів, церковної обрядовості, не визнавали священництва, що, на їхній погляд, занурилося в "зло і неправду", і чернецтва як шлях до спасіння. Ідеї "жидовствуючих" сколихнули українське суспільство, стали своєрідними провісниками Реформації. Зокрема, "жидовствуючими" багато зроблено для перекладу релігійних книг, апокрифів з грецької та арабо-єврейської церковно-слов'янською мовою (переклади містили велику кількість українізмів). У XV ст. було перекладено, зокрема, Псалтир (Федір Жидовин), книги пророка Даниїла, П'ятикнижжя, Малих пророків, Шестокрил та ін.

З України єресь перекинулася на сучасні російські землі — Новгород, Псков, а згодом і Москву. Успіх прозелітів течії змусив офіційну церкву провести кілька соборів для осуду їх. У 1504 р. головних провідників "жидовствуючих" у Росії було спалено, інших розіслано по монастирях. Проте багато з них утекли в Литву й розвинули там активну пропагандиську роботу. Причому настільки активну, що константинопольський патріарх змушений був застерегти митрополита Макарія: "Є у ваших країнах у Малій Русі деякі відхилення в погибель... і шкодять не тільки собі і несвідуючих гублять і зваблюють їх" (Полное собрание русских летописей. Т. 13.— М. — С. 335).

Із середини XVI ст. на українських теренах (особливо на Волині, Поліссі, Галичині) зростає вплив московських місіонерів-вигнанців (так званих феодоеіян). Найбільш значними постатями серед них були Феодосій Косий, Андрій Колодинський, Хома та ін. Суть їхнього вчення полягала в невизнанні святих, церковних таїнств, іконовшанування, в запереченні церковної ієрархії, чернецтва, церковного переказу як канонічного джерела, у довільному трактуванні Святого Письма тощо. Своїм вченням вони наближалися до антитринітаріїв, вважаючи, що Святий Дух є не іпостассю Трійці, а божим даром людям, властивістю людського серця. Догмат про Трійцю відкидали, вважали його освяченням багатобожжя. На їхню думку, духовну опору людина має шукати у внутрішній вірі — в "розумі духовному".

Наприкінці 80-х років XVI ст. феодосіяни перейшли на поміркованіші позиції в соціальних питаннях, дещо модернізували вчення. На початку XVII ст. рух феодоеіян йде на спад. Попри деякі недоліки він мав і велике позитивне значення: виводив православ'я із стану застою і сприяв його оновленню.