Розділ «3. СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКИЙ ПОЛІТЕЇЗМ»

Соціально-економічний і культурний розвиток літописних слов'ян зумовив розгортання в їхньому середовищі інтенсивних етноконфесійних процесів. Вони особливо торкнулися племен, розселених у середньому Подніпров'ї, де поляни, що називали себе русами, спільно з уличами, тиверцями, древлянами, сіверцями та іншими племенами започаткували розвиток нової етноісторичної спільноти — українського народу. В соціально-економічному відношенні це був період розкладу первіснообщинного ладу, зародження феодальних відносин, формування державності Русі-України. У світоглядно-релігійному плані це був час, коли "зустрічалися" розвинуті демоністичні уявлення з формованим політеїстичним язичництвом, час глибоких релігійних колізій у свідомості індивіда як особистості, що виділялася з первісної общини і все активніше шукала світоглядних та морально-ціннісних орієнтацій для реалізації своєї потреби в самодіяльності. З виділенням індивида з родової общини й усвідомленням ним себе як особистості безпосередньо і пов'язано процес формування образів богів спершу з широким використанням того матеріалу, який давала демоністична міфологія.

Образи богів-духів

Сварог — бог неба і ковальства

Одну із особливостей теїстичного типу надприродного становить єдиносуща двоїстість змісту образів богів. Це цілком стосується й східнослов'янського політеїзму, в якому уявлення про богів складаються із специфічно сприйнятого людиною її ставлення не лише до природного класу речей, а й до суспільних явищ, до самої себе як соціально визначеного індивіда. Таким уявляли київські язичники всіх богів, починаючи з найдавніших — Рода й Білобога. Род видавався їм зачинателем усього живого, розпорядком долі людей (і богів), творцем Вирію — українського Олімпу. Його син Білобог був творцем землі, води й світла, а водночас і богом добра, що постійно вів боротьбу з Чорнобогом — носієм зла, лиха. Таким був і один з найголовніших богів Вирію — Сварог (ймовірно від санскр. свар — небо; інша гіпотеза: сва-рог — той, що все породив). Сварог — бог неба і вогню, а також ремесел, ковальської справи і ковалів. Щоб якийсь персонаж демоністичного типу опікував виробничу діяльність людини, певну соціальну верству — річ зовсім незнана.

Сварог — аналог давньогрецькому Гефесту, який також був богом вогню і ковальства. Промовиста деталь. І.Огієнко, характеризуючи цей образ, звернув увагу на те, що в Іпатіївському літописі під 1114 роком літописець, подаючи уривок з візантійського хронографа VI—VII ст. Іоана Малали про Гефеста та його сина Геліоса, перекладає ім'я першого іменем Сварог, а другого — Дажбог, адже Дажбог був сином Сварога. Дехто з дослідників називає Сварога також опікуном шлюбу та родинного щастя, пов'язуючи з його іменем боротьбу за моногамну родину (Боровський Я. Світогляд давніх киян. — К., 1992. — С.18). Отже, й тут володар Неба Сварог постає як подавач світла й дощу і, водночас, у соціальній ролі.

До певної міри Сварог уподібнюється давньогрецьким "культурним героям" (Дедал та ін.), які були винахідниками ремесел, знарядь праці та всіляких побутових пристроїв. Подібно до них і Сварог уявлявся винахідником плуга, навчив людей молоти зерно на борошно й пекти з нього хліб. Характерно, що Сварог, за народною уявою, набирав чоловічого образу й жив між людьми. В одній давньоукраїнській міфологічній новелі розповідається, що жив на узліссі за городищем один дивак, який огородився високим частоколом і все "то каміння навіщось теше, то щось мурує". "Що ти там робиш, чоловіче добрий?" — питали його. "Жорна і піч". "А що воно таке?" "О, се таке, що зробить вас усіх дужчими і мудрими. Житимете ситніше, довше і краще. Боги, спасибі їм, дали нам жито та пшеницю, а ми жуємо теє зерно, як тварини. Негоже се для людини. Вона має теє зерно змолоти, зробити тісто з борошна і спекти в печі хліб..." Як з'ясувалося, цей дивак-самітник, а ним був Сварог, тесав жорна та мурував піч. Багато лиха завдали йому Чорнобог та його підручний — Змій-Дракон, який неоднаразово палив його хату, двір та прибудови. А дивак починав роботу знову й знову, поки "таки спік Першу Хлібину — запашну й золоту як Сонце — і виніс її людям, і дав кожному по скибці, і вкусили люди теє диво, і силу відчули в собі неймовірну... І врочисто стали на коліна перед ним — новим богом своїм — Сварогом" (Плачинда О. Словник давньоукраїнської міфології. — К., 1993. — С.63).

Сварог відрізняється від "культурних героїв" тим, що люди повірили в нього — Бога, тоді як вони з вірою в них не були пов'язані: за народною уявою, герої та їхні справи могли бути, а могли й не бути. Привертає Сварог увагу й іншими важливими рисами. Він, ймовірно, божество ще за часів Кия, коли влада князів та дружинників іще не стала такою "високою". Тому Сварог близький до простолюду, живе серед нього й піклується про нього. І, що особливо важливо, чи не торувало вже раннє слов'янське язичництво образом Сварога (та й деяких інших богів) шляху до уявлень про боголюдину — уявлень, що єднають земне з горнім і так розвинуті у християнстві? До речі, Сварог — теж вмираючий і воскресаючий бог: він гине в полум'ї, запаленому Змієм, як звичайна людина, й воскресає як триєдиний бог Неба-Світу-Сонця, спільний усім індоєвропейцям. Саме про такого бога й писав візантійський історик Прокопій Кесарійський (VI ст.), зазначаючи, що словени й анти "вважають, що лише один Бог творець блискавки володарює над усіми" (Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — К., 1992. — С.297). У свій час давні слов'яни вважали Сварога головним богом, господарем їхнього Олімпу. Про це посередньо свідчить, зокрема, запис у договорі князя Ігоря з греками 994 р.: "Хай буде проклятий від Бога і Перуна" той, хто порушить договір. Виходить, що русичі вірили як в Перуна, так і в Бога, окремого від нього. В подальшому, з прийняттям християнства, Сварогове опікунство вогнем і залізом перейшло на православних святих Кузьму й Дем'яна.

Володимирові боги

Із зміцненням князівської влади та дружинництва його головні функції все більше перебирає Перун, який мав загальноіндоєвропейське й загальнослов'янське значення (Попович М. Мировоззрение древних славян. — К., 1985. — С.88), але культ якого виявився сильнішим на Подніпров'ї — ближче до центру могутньої Київської держави. У X ст. в уяві київської людності, передусім князівсько-дружинницьких верств, Перун виходить на перше місце серед інших богів. Показово, до речі, що в язичницькому пантеоні князя Володимира вже не знайшлося місця Сварогові, тоді як Перун — "а голова його срібна, а вус золотий" - стоїть на чолі княжих кумирів, і саме йому воїни "покладали зброю свою і щити, і золото" (Повість врем'яних літ. — К., 1990. — С.133).

Перуна уявляли богом дощу, вогню й блискавки, а водночас і богом війни та воїнів. У "Велесовій книзі" (IX ст.) про нього мовиться так: "І ми возносимо хвалу богу Перуну, володарю грому і богу битви і війни, який день і ніч обертає колесо (цикл) народження нових істот, і який веде нас шляхами справедливості і в дні битви, і у дні Тризни, і той хто загинув, переходить у вічне життя і стає до війська Перуна" (Ребіндер Б. Влесова книга: Життя та релігія слов'ян. — К., 1993. — С.35). Отже, Перун — Бог вогню і вод, подавач благословенних тепла й вологи. І в цьому плані "Велесова книга" співзвучна з повідомленнями греків про те, що слов'яни обожнювали вогонь і воду.

Перун багато в чому нагадував Зевса, який був божеством довгу і родючості, а також грізною караючою силою, що кілька разів знищував недосконалий людський рід. Є землеробський культ і в образі Юпітера: він був Богом грому й блискавки, покровителем виноградарства, а також охоронцем правопорядку і Богом перемоги. У свідомості язичника-землероба Перун теж наділявся функцією Бога плідності, але був і войовничим Богом, і "Богом над богами". Повідомляючи про вірування антів, Прокопій Кесарійський писав, що вони вшановують Перуна як головного Бога, вважають, що він — "один лише Бог-повелитель грому і блискавки — є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди". За переказами й легендами, Перун тримав у руках лук та колчан із стрілами, чим особливо підкреслювалася його військова функція як грізного князівсько-дружинного Бога, який боровся із злими дивами та бісами.

Невипадкове й піднесення літописцями Перуна над іншими богами. Так, уже Олег з його воїнами, складаючи в 907 р. присягу на вірність миру з греками, "клялися зброєю своєю і Перуном, Богом своїм"; і пізніше Ігор та Святослав, їхнє оточення та дружина присягають, як уже згадано, іменем Перуна, погрожують тим, хто відступить від присяги, знову-таки прокляттям Перуна та вічним рабством "у загробному житті своєму".

Звичайно Перун, князівсько-дружинницький опікун, мав значення і загального, зокрема хліборобського, культу, бо весною він відмикав небо, пускав на землю тепло, давав дощ. І набуття ним домінуючого значення серед інших богів не можна пояснити лише князівським протегуванням. У звеличенні Перуна можна, мабуть, вбачати зародки в київському язичництві монотеїстичної тенденції, перерваної християнством, а свого часу — викликаної до життя бурхливим розвитком Києва, господарських та культурних зв'язків, державницько-централізаторських процесів у Русі-Україні. З часом взаємодія християнських уявлень з уявленнями про язичницького Перуна як Бога плідності і військового Бога привела до виникнення образів православних святих — Іллі-Громовержця (дощоносця) та Георгія-Побідоносця.

Своєрідна функціональна двоїстість (відображення й виповнення ірраціональних зв'язків людей з природою і між собою) характерна й іншим київським богам, серед яких певними рисами цієї двоїстості особливо примітний Дажбог. Він як син Сварога, син Неба, уявлявся язичникам Богом сонця, який на зиму ховає живильні промені, а весною знову посилає їх на землю, чим несе благо, саме життя. Тому й зображувався у вигляді антропоморфного Сонця. І.Огієнко в цитованій праці саме ім'я Бога пояснює так: воно походить від наказового давньоукраїнського дажь, тобто дай, та бог — благо, добро, тобто подавець добра, дарівник. Звідси Дажбог — це Бог добра, світла й життєвої сили. Але Дажбог — також князівсько-воїнське божество. Показово, що "Слово о полку Ігоревім" називає Дажбожими онуками русичів не за ім'ям їхнього легендарного предка — Руса, про якого ще в X ст. писали арабські та візантійські історики, а за соціальною приналежністю їх до воїнства, яке шукає "собі честі, а князеві слави". Звернімо, зрештою, увагу й на те, що Дажбог як уособлення привілейованого стану, князівсько-дружинних верств, уявлявся також суддею людей. Він не тільки зогріває землю, а й стежить за тим, як на ній виконується встановлений його батьком Сварогом правопорядок. "В цьому відношенні він пов'язується з ідеєю світської, адміністративної влади" (Ю.Павленко. Періодизація давніх русів у світовому контексті. — К., 1994. — С.193). Правдоподібно, що Дажбог виконував не тільки правничу , а й моральну функції суддівства в протиборстві Добра і Зла, Білого і Чорного богів, і досягав перемоги першого над другим на шляхах справедливості.

Показово, що Дажбог, як і його батько Сварог, — образ боголюдини. За одним із сказань, "Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс чудовий кущ розкішної пшениці, якою люди й нагодувалися. Так Дажбог привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про голод у країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по Дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога й Сварога посікло. Боги Вирію оживили обох, взяли до себе, зробили богами" (Плачинда О. Цит. праця. — С.21). Ідея сказання в тому, що людина підноситься до божого стану, до Білобога за добро іншим людям. Це — показник високої цивілізованості, морального здоров'я давніх українців та їхніх пращурів.

Сварог, Перун і Дажбог — головні боги у київському пантеоні, яких характеризує розвинута функція владності, широта охоплення впливом явищ природи й суспільного буття, опікунства воїнством. Звичайно, не всі язичницькі боги наділялися суддівськими та військовими функціями, але всі вони були розпорядниками природних явищ і покровителями виробничої діяльності, опікунами побуту людини, дарівниками достатку. Такою видавалася Мокоша — чи не найдавніша серед язичницьких персонажів. Чимало хто з дослідників, зокрема Б.Рибаков, М.Слободянюк та ін., вбачають в імені й самому образі Мокоші відлуння тих далеких часів матріархату, коли мудра, досвідчена жінка була Матір'ю коша — розпорядницею в громаді. Образ Мокоші — поширений серед багатьох слов'янських народів і спершу пов'язувався передусім з опікуванням водами, врожайністю льону та окотом овець. В українців Мокоша вважалася також покровителькою пологів і породіль; іншими словами і загалом кажучи, вона була Богинею плідності. З часом в образі Мокоші все більш виразно проявляється представництво соціально визначених явищ — Богиня постає як покровителька дому, сім'ї, життєвих благ і достатку, як добродійниця вівчарства й прядіння. Про Мокошу згадають чимало давніх пам'яток. Зокрема, у "Слові святого Григорія Богослова" сказано: "І нині по українах потомки моляться проклятому Богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші, і Вилу" (Аничков Е. Язычество и древняя Русь. — СПб., 1914. — С.69). З часом язичницько-християнські метармофози привели до заміни в народній свідомості Мокоші на образ Параскеви-П'ятниці.

Що стосується згаданого Хорса, образу не зовсім ясного за своїм походженням, то більшість дослідників вважає його за божество сонячного світила. Але в такому разі виходить, що у Володимировому пантеоні було два боги сонця — Дажбог і Хоре? То чи не був другий Богом "нічного світила" — Місяця? У "Слові о полку Ігоревім" читаємо, наприклад, що князь полоцький Всеслав мчав із Києва і "до півнів сягав Тмуторокані, вовком путь перебігаючи Великому Хорсові", цілком ймовірно — Місяцеві, вшанування якого було дуже поширене серед слов'ян. Але так чи інакше, Хоре виступав божеством небес і доповнював Дажбога, який дарував людям живлющу силу, всілякі блага, перемогу добра над злом. Не випадають з ідеї двоїстості змісту богів також образи Стри-бога та Симаргла. Не суперечить цій ідеї, відсутній у Володимировому пантеоні, але один з головних язичницьких богів — Велес (або Волос), який був захисником худоби, покровителем скотарства й торгівлі, а можливо й плідності, твори л ь-ності взагалі (чи не тому автор "Слова о полку Ігоревім" називає Бояна-пісняра онуком Велесовим?).

Характерною ознакою теїстичного язичництва є спосіб, яким надприродне уявляється, тримається в свідомості людини. Якщо в попередні часи, про що вже йшлося, надприродні сили набирали геоморфної чи зооморфної форми, то божественні персонажі здаються антропоморфними. Причому на відміну від зооморфізму, який полягав у наділенні фетишів, духів та ін. тваринною зовнішністю та повадками, антропоморфізація вищих, теїстичних образів означає не лише надання їм людської зовнішності, а й уособлення, персоніфікацію їх, наділення особистісними рисами.

Уособлення теїстичного — це винесення людських рис символічними засобами поза людину, перенесення на явища побутового, морального, художнього та іншого роду. Звичайно, політеїстичному язичництву ще далеко до образу абстрактної боголюдини. Проте в цілому воно вже подолало де моністичний зооморфізм. І хоча Володимирові боги часом з'являлися у вигляді блискавки, вітру, змія, пса тощо, вони вже мали людські "смисли" — і вид людини, і звичаї, і спосіб її життя, і суспільні стосунки між людьми. Войовничий Перун, наприклад, іменем котрого присягали князь і дружинники, роз'їжджав небом на громовій колісниці; Дажбог жив у чудовому палаці, мав дванадцять царств і управляв ними через своїх сестер, синів та спеціальних суддів; Бог неба Сварог ~ дід вітрів, що віють стрілами на хоробрі полки Ігореві; "мати врожаю" Мокошу іноді зображали на рушниках в образі жінки з піднесеними вгору руками — вона просить у неба дощу для землі, отже — життєвих благ, достатку.