Розділ «2. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ 1900—1917 РОКІВ»

Однією з особливостей співіснування українського та російського православ'я в часи після 1686 р. стала їх взаємо-руйнація. Поглинання Української церкви Московським патріархатом призвело, по-перше, до його ідейно-організацій-ного паралічу, як прямого результату нездатності Російської (Руської православної церкви — РПЦ) до сприйняття західних церковних традицій. По-друге, занепад церкви з наступним підпорядкуванням її державі та остаточною ліквідацією соборного устрою згубно позначився як на українському, так і на російському православ'ї. І, нарешті, по-третє, знищення організаційно-церковної структури українського православ'я було вже не стільки справою РПЦ, скільки напрямом діяльності та особливістю утвердження російського самодержавства. Тому сама РПЦ вступала в XX ст. як інституція не тільки напівцерковна, а й напівполітична.

Стан православної церкви в Україні на початку XX ст.

Церковно-реформаційний рух 1905—1917 років

Об'єктивно назріла церковна реформація мала охопити щонайменше чотири сфери: внутрішньоцерковне життя, міжцер-ковні відносини, характер взаємозв'язку церкви з державою та місце церкви в суспільних процесах.

Православне духовенство фактично поділялося на дві церковні партії. Першу — консервативну, складав єпископат зі своїм гаслом повернення церкві статусу допетровських часів. Другу репрезентували ліберально-радикальні кола — професори богослов'я та приходське духовенство, котрі бажали відродження стародавньої системи соборного управління, втраченої в XVII ст. Перша партія спиралася на силу влади, друга — на масовість та духовний потенціал народу.

Відчутний імпульс реформам надав царський указ від 17 квітня 1905 р. Ним було проголошено свободу віри і дозволявся, зокрема, перехід в інше, але християнське віросповідання. Крім того, указ закріплював за РПЦ місце першої і державної церкви. Появі закону передувала значна активність прем'єра Росії графа Вітте та частини петербурзького духовенства, яка створила ліберальне об'єднання "Церковне оновлення". В Україні цю реформаційну групу очолював вчений богослов з Харкова Іоанн Філевський, який обіймав також посаду редактора друкованого органу оновленців — "Церковної газети". На відміну від консервативного Києва, Харків став в Україні ідеологічним центром церковного радикально-реформаційного руху. В Київській духовній академії нечисельних прибічників цієї течії очолив професор П. Светлов.

Мирна боротьба за реформи відбувалася на фоні діяльності офіційних, створених Синодом комісій з підготовки Всеросійського собору — "Передсоборного Присутствія", що діяло з 1905 р., та "Передсоборної наради" (з 1912 р.).Більше як 20 єпископів і стільки ж професорів богослов'я та церковної історії працювали над підготовкою законопроектів. Пізніше в 9 томах вони були видруковані в Петербурзі. Однак обіцяний імператором собор все відкладався.

Антагонізм між білим духовенством та більшістю єпископату проявився і в баченні ними загальної картини реформ. Відстоюючи відновлення патріархату, єпископи розраховували, що він замістить Синод і обер-прокурора у здійсненні зв'язку церкви з державою. Ліберали оцінювали таку програму як спробу встановлення неконтрольованого єпископського правління в церкві замість існуючого державного. Тому онов-ленці вимагали виборності єпископів не тільки самими преосвященними, а й усією паствою, а також широкого соборного представництва, яке включало б, поряд з єпископами, священиків і мирян. Лише 6 преосвященних архієреїв підтримали повноправну участь мирян у майбутніх соборах, серед них і Київський митрополит Флавіан.

З метою удосконалення церковного управління та зближення єпископів з кліром планувалося збільшити число митрополичих округів з трьох до десяти. В 1905 р. "Киевские епархиальные ведомости" нагадували у цьому зв'язку, що в старій римсько-візантійській державі, як і в сучасній Греції, церковні округи за розмірами не перевищували часом наших повітів, а церковні громади вирізнялися неабиякою згуртованістю.

Синод не заперечував також проти пропонованої заміни консисторій єпархіальними правліннями. В системі духовної освіти прийнятною здавалась ідея створення двох типів шкіл: одного для дітей духовенства, у яких не було покликання до священництва, другого — для вихідців з різних верств, котрі бажали отримати посвячення. Лунали голоси на захист дияконату жінок — дияконіс

Найгострішим залишалося питання реформації приходу, хворобу якого волинський єпископ Антоній порівняв зі "стражданнями тифозного". Ідея самоуправління церковного приходу та передання йому прав юридичної особи було в кінцевому результаті обмежено дозволом парафіянам порядкувати господарськими справами.

Посилювалися вимоги скасувати застарілу форму матеріального утримання духовенства у формі плати за треби. В 1910 р. комісія Синоду на чолі з митрополитом Флавіаном підготувала законопроект. Він передбачав безкоштовне здійснення треб та чотириразове підвищення заробітної плати служителям культу. Але його повна реалізація відкладалася Синодом на 10 років. Між іншим, згаданий проект був серед 50 церковних законоініціатив, які розглядала III Державна дума.

До революції 1917 р. очікуваний собор так і не було скликано. Нічим не виправдана затримка фундаментальних реформ вилилась у 1917 р. в бурхливу реформаторську повінь. Крайнощі руху призвели до створення церковних органів, котрі навіть за назвою копіювали революційні більшовицькі установи. Такими стали, наприклад, виконавчі комітети духовенства і мирян, церковно-єпархіальні ради. Законні вимоги духовенства часом поєднувалися з гаслами, викликаними надмірною розкутістю революційного духу. Так, катеринославські пастирі разом з бажанням скасувати будь-які державні нагороди, книги реєстру сповіді, а також покарання через ув'язнення в монастирях, висловлювалися за скорочення вечірнього та ранкового богослужіння, зрівняння з робітниками за тривалістю робочого дня тощо.

Нарешті, ще один чинник гальмував розпочатий дрейф РПЦ у напрямі демократизації — вона залишалася монолітною "єдиноросійською", незважаючи на те, що ідея автономії національних церков впевнено набирала історичної ходи.

Національне, піднесення українського духовенства

Після багатовікового російського асиміляторства українське духовенство все-таки спромоглося зберегти ознаки національно-релігійного менталітету. Залучення його до процесу українського відродження початку XX ст. було викликане не тільки реформаційними та революційними явищами загальноросійського характеру, а й завершенням українського націотворення, багатоаспектним розвитком світського національного руху. Українська нація закономірно відновлювала визначальні компоненти своєї природи, в тому числі й Українську церкву.

Національний рух українського духовенства 1900-х років розвивався, насамперед, в напрямі церковно-культурному або українофільському. Його метою стало повернення власних, у тому числі й православних культурних традицій. Насамперед ставилася вимога українізації освіти. Намагання частини українського духовенства відродити українську школу почалося з дій нелегальних — створення так званих таємних національних шкіл на Правобережжі. Священики виявилися причетними до створення нелегальних українських просвітницьких товариств. Відомими, після розкриття їх охранкою, стали, наприклад, "таємна українофільська партія" в с. Санжарах Полтавської губернії, очолювана о. Андрієм Геращенком та "селянська громада" в родинному селі Б.Хмельницького Суботові, створена священиком Марком Гру шевським. Ідея повернення української мови в церковні школи ставала все популярнішою. Цього вимагали чисельні селянські сходи в 1905 р. Навіть Дубенський повітовий з'їзд на Волині висловився за українізацію освіти.

Реального поштовху ця справа набрала в процесі страйків семінаристів, у вимогах яких значилося і мовне питання. Розпочавшись у жовтні 1905 р., страйки охопили більшість семінарій України, в тому числі Подільську, Харківську, Волинську, Полтавську. Катеринославський страйк семінаристів тривав 75 днів. Результатом бунтівних акцій стало допущення "малоросійських книг" у семінарські бібліотеки, відкриття в 1906 р. за згодою Синоду українознавчих курсів з мови, літератури та історії в Подільській семінарії. Український дух запанував у церковних школах і бурсах Тульчина та Вінниці.

Зростала й парламентська активність українських священиків, зокрема, відзначились А.Гріневич, М.Сендерко, В.Солуха, К.Волков, О.Трегубов. Приналежність їх до консервативного кола не завадила підготувати в 1908 р. законопроект "Про мову викладання в початкових школах з малоросійським населенням". Хоча ця справа й не вийшла зі стадії постановки питання в Думі, проте справдилася надія М.С.Грушевського, який в газеті "Рада" писав тоді про можливість виступу священиків-парламентарів з вимогою "...українізації школи, книжки й проповіді".