Розділ «6. ПРАВОСЛАВНЕ СЕКТАНТСТВО В УКРАЇНІ»

Феодосіївський напрям засновано на зламі XVII— XVIII стст. новгородським безпопівцем Феодосієм Васильєвим (помер у 1711 р.). Він із сім'єю переселився на територію тодішньої Польщі й заснував там свій напрям. Проповідував аскетизм (безшлюбність) і непримиренність до офіційного православ'я та уряду. Розділився наприкінці XVIII ст. на ряд згод. На українських землях були, зокрема, польські феодосіївці, які виступали за збереження шлюбу (москвичі допускали їх до спілкування з собою лише після 6 днів посту).

Наприкінці XVIII ст. із феодосіївців виділився бігунський толк на чолі з Євфимієм із Переяславля (помер у 1792 р.). Члени напряму виступали проти двоєдушості феодосіївців, котрі часто не бажали, розкривати свою приналежність до розколу і ходили в православні церкви. Бігуни закликали втікати (бігти) в незаселені місця чи ховатися, щоб не мати ніяких зв'язків із суспільством. Основи віровчення викладено в книгах "Цветник" та "Нравственный цветник", в яких проповідуються нетерпимість до інакомислячих ("... не їж і не пий з ними..., не заходь до їхнього будинку..."). У 50— 60-х роках XX ст. бігуни були відомі під назвою істинно православних християн мандрівних (ІПХМ) і перебували в підпіллі.

Один із напрямів безпопівства, що виділився із поморського напряму, — филиповство, найбільші осередки яких в Україні були на Одещині. Згода названа за іменем стрільця Филипа (в миру — Фотія), котрий недалеко від Вигорецького монастиря заснував свій скит (самоепалився в 1743 р.). Особливості вчення згоди полягали в тому, що филиповці вважали самоспалення та голодну смерть мучеництвом за віру. Ікони вшановують лише свої. У них немає інституту сім'ї — всі вони брати й сестри, тому навіть одруженим неофітам не дозволяється проживати разом. Вшановують восьмикінцевий хрест без титла; виступали проти існуючого ладу і проти молитов за царя тощо. Филиповці теж не були однорідними і розділилися на ряд напрямів. Зокрема, для України характерні филиповці орловські, які з'явилися в Орлі і згодом на Одещині. Особливістю їх були жорсткі обмеження в крої та фасоні одягу для своїх послідовників.

Духовне християнство в Україні

Паралельно з розвитком старообрядницького руху виникли й деякі течії духовних християн. Прихильники цього вчення виступали проти будь-яких суспільних умовностей і тому переслідувалися і владою, і всіма іншими церквами, в тому числі й старообрядницькими.

Більшість течій духовного християнства обґрунтовували своє вчення на об'явленнях своїх пророків ("христів", "богородиць") і мали містичну спрямованість. Це пов'язано з тим, що для духовних християн Ісус Христос не є єдиним втіленням Бога, єдиним спокутувачем світу. Тому біблійні об'явлення хоча прямо і не заперечуються, але й не є обов'язкові, а другорядні порівняно з вченнями лідерів сект.

Однією з перших сект духовного християнства була секта христовірів (більш відомі в народі як хлисти — за одним із христовірських обрядів, де вони хльостають один одного прутами чи мотузками). Самі себе вони називають "люди Божі", в яких за їхнє праведне життя вселився Бог. Корені христовірства тягнуться з часів хрещення Русі-України. Культ дохристиянських пророків, які впадали в екстаз і потім пророкували від імені язичницьких богів, зберігся і при християнстві. Зокрема, виникла віра в багаторазове "духовне єднання" з Христом. Часто з'являлися (особливо в XIV—XVI століттях) і новоявлені "Христи". Але оформилося христовірство як вчення й організаційно структурувалося лише в XVII ст. У 1645 р. солдат-утікач Данило Филипич (чи Филипович) оголосив себе втіленням бога Саваофа — найвищим богом. У1649 р. одного із своїх помічників — Івана Суслова Филипич оголосив "улюбленим сином Ісусом Христом" і "наділив" його божественною суттю. Филипич і Суслов проводили свою місіонерську роботу у Володимирській, Костромській, Нижньогородській губерніях. В Україні хлистовство розпочало свій розвиток із Стародубівщини, що на Чернігівщині. Саме на одній із гір Стародубівщини Городині — у Флиповича, за хлистовським переказом, і вселився Господь Саваоф. РПЦ при підтримці влади всіляко намагалася перешкодити розвитку хлистовства. У 1733,1745—1752,1893—1895 рр. проводилися великі судові процеси над хлистовськими лідерами, багато з яких було страчено чи вислано до Сибіру. Проте ці заходи не зупинили хлистовства — з другої половини XVIII ст. воно активно поширюється і на українських землях, особливо в південних губерніях та на Київщині, Полтавщині, Харківщині.

Віровчення хлистів формувалося досить довго і не одразу набуло закінченості. Створювалося воно часто як продукт вільного трактування поширених релігійних поглядів, часто апокрифічних. Хлисти вірили в переселення душ, які після смерті тіла або стають ангелами чи дияволами, або знову блукають по землі, поселяючись у тваринах чи немовлятах. Саме можливістю переселення душ у тварин (і небезпекою спаскудити свою душу гріховною нечистотою іншого тіла) хлисти пояснювали свою заборону вживання м'ясних продуктів, що довгий час у них діяла. В деяких громадах заборонялося вживання лише свинини. Як вважалося, подібні заборони допомагали і при приборканні сексуального потягу. Майбутнє життя, за вченням христовірства, почнеться Страшним судом, який відкриється "трубним гласом Данили Филипича", а проводитися буде "Христом Іваном Сусловим". Після суду над землею з'явиться "нове небо", в якому залишаться лише члени секти.

Моральне вчення христовірів заперечує шлюб і обґрунтовує умертвіння плоті. В основі цього вчення — дуалістичний погляд, що дух — першопочаток всього доброго, а тіло — початок всього злого в людині. А тому плоть (фізичні потреби людини) має бути максимально пригнічена, щоб полегшити душі досягти свого призначення. Проте заборона шлюбу й обстоювання умертвління плоті не заважало хлистам займатися "духовним" співжиттям, розпусними оргіями, якими часто закінчувалися "радіння" хлистів. Ними розроблено цілу систему виправдання позашлюбних відносин як "христової любові". Логіка її приблизно така: людина не має своєї волі і нею керує Святий Дух. Отже, людина не відповідає за свої вчинки і не зобов'язана дотримуватися ніяких норм моралі й закону. За вченням хлистів, вино (спиртне), чай, чорну каву, цукор, цибулю, часник, тютюн, картоплю створено Сатаною, а тому їх не можна вживати в їжу.

Відносно швидкому поширенню хлистовства сприяла їхня тактика не забороняти, а навіть зобов'язувати членів секти відвідувати православні церкви, проявляти там свою ревність. Сприяла цьому і досить чітка організація та дисципліна у громадах (кораблях) хлистів. Називаючи весь інший світ "злим миром", "невірними", хлисти закликали до боротьби з цим світом.

На початку 70-х років XVIII ст. одна з груп хлистів на чолі з Кіндратієм Селівановим (Трифоновим) виступила проти хлистовського твердження, що "задоволення бажань плоті є одним з найкоротших шляхів для її умертвління". На їхню думку, причиною всіх бід людства є жінки ("жіноча краса весь світ поїдає і до Бога не пускає"). Щоб захистити себе від "людської спокуси" і потрапити в царство небесне, люди повинні "проливати кров за Христа" — оскоплюватись. Так виникла секта скопців. Для обгрунтування вчення широко використовувалися цитати з Біблії на кшталт: "Коли праве око твоє спокушає тебе, — його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене" [Мт., 5, 28—30]. Це вчення підтримали й деякі безпопівці. їхній представник Олександр Шилов навіть став скопецьким Іоанном Предтечею. Так зародився рух скопців, який на перших порах мав виразний політичний аспект. Селіванова скопці оголосили царем Петром III, котрий чудесним чином врятувався. Царське походження, за переказами скопців, мала й кормщиця Акулина Іванівна, яка нібито насправді була імператрицею Єлизаветою Петрівною.

На початку XIX ст. скопецтво заявило про себе і як серйозна економічна сила. їхні секти (кораблі) організовувалися в основному при великих фабриках та купецьких артілях. Розмах скопецького руху в перші десятиліття XIX ст. змусив православну церкву та уряд вжити контрзаходів. Вдруге було заарештовано і заслано в Суздальський монастир Селіванова (на той час уже "живого бога" у скопців), де він і помер у 1832 р. "У 1834 р. скопецтво оголошено особливо шкідливою релігією, а з 1842 р. оскоплення каралося каторгою. Такі рішучі заходи підірвали скопецький рух і з 60-х років XIX ст. він розпався на ряд невеликих напрямів.

Віровчення скопців спирається на слова Євангелія: "... є скопці, що їх люди оскопили, і є скопці, що самі оскопили себе ради Царства Небесного". [Мт. 19,12]. Статеві органи у людей виникли, на думку скопців, після порушення Адамом і Євою заповіді Божої. До того тіла їхні були ефірні й безстатеві. Початок оскоплення скопці відносили до часів зародження християнства, а старозавітні обрізання вважали його прообразом. Icy с Христос, на думку скопців, прийняв оскоплення від Іоанна Хрестителя, а на Таємній вечері і сам оскопив своїх учнів. Оскоплення, вчив Селіванов, — вогняне хрещення, прийняття чистоти, Божа печать, з якою скопці підуть на Страшний суд, що відбудеться відразу по досягненні числа скопців 144 тисяч. Тоді Христос — Селіванов у Петербурзі буде судити живих і мертвих. Оскоплення здійснюється над чоловіками і над жінками. Розрізняють повне ("царська чи велика печать") і неповне ("мала чи перша печать") оскоплення. У скопців, на відміну від хлистів, "Христів" всього два — Ісус Христос і Селіванов. У секті було поширене вшанування ікон із зображеннями їх та зображеннями "богородиці" Акулини Іванівни, пророків. Поширений був у скопців і культ талісманів (волосся, хрестики), святих місць (могила Шилова, будинки пророків тощо).

У 70-х роках XIX ст. у скопецтві виникла спроба його реформації. У Херсонській губернії новий "спокутувач" Кузьма Лісін оголосив себе царем Петром III, вищим за божественністю за Ісуса Христа. Вчення Лісіна згодом поширилося у Таврійській губернії, особливо в Миколаєві. Суть його зводилася до того, що скопці втратили благочестя, обмирщились. Оскоплення має бути не фізичним, а духовним. Люди повинні приборкувати свої бажання і панувати над ними. У 1876 р. Лісіна засудили до каторги. Проте його ідеї не загинули — вони відродилися на початку XX ст. у русі "духовного скопецтва", яке замість кастрації проповідувало оскоплення, що досягається силою духу.

Відгалуженням духовного скопецтва в Україні була секта дівичів ("девственников"), котрі вчили, що скопці можуть бути "від черева матері", від людей і, як вони, — "самі від себе". Своє вчення вони будували на Об'явленні Івана Богослова, зокрема, на словах "І я глянув, — і ось Агнець стоїть на Сіонській горі, а з Ним 144 тисячі, що мають ім'я Його й ім'я Отця Його, написане на своїх чолах. ... Це ті, хто не осквернився з жінками, бо чисті вони. Не знайшлося бо підступу в їхніх устах, бо вони непорочні". [Об., 14, 1—5]. Проте дівичі не здійснювали фізичного оскоплення, а лише давали обітницю ніколи не брати шлюб.

Сектою, близькою до хлистів, були підгорнівці, або суз-дальці. Вона заснована в останній чверті XIX ст. у селі Тростянці Охтирського повіту Харківської губернії селянином Василем Підгорним. Він організував також у м.Богодухові жіночий монастир, кілька жіночих громад. За його діяльність Підгорного Св.Синод вислав у Суздальський Спасо-Євфімієвський монастир, який став місцем паломництва прихильників вчення. Згодом завдяки листуванню Підгорного з членами секти та їхній активній місіонерській роботі у секти знайшлись однодумці в Курській губернії та на Сумщині. В Сумській області секта проіснувала до 20-х років XX ст. і здобула багато прихильників завдяки своїй антирадянській спрямованості.

Вчення Підгорного включало положення щодо особливого ставлення до жінки — жодна жінка не може бути доброчесною, щоб не загордитися перед іншими. Спасіння для жінки можливе лише тоді, коли вона буде дозволяти користуватися собою кожному чоловікові. Шлюб для підгорнівців вважався нечистим. Сектанти не визнавали також деяких таїнств та обрядів православної церкви, виступали проти інституту священництва в ній. Проте відкрито свої погляди підгорнівці не висловлювали, а навпаки — ретельно відвідували православні служби, причащалися тощо. У 1903 р. Підгорному було дозволено повернутися на Харківщину, але він прийняв чернецтво і з іменем Стефан назавжди залишився в Суздалі.

Із христовірства вийшла й секта "Старий Ізраїль". Вона майже не була представлена в Україні. Лише в Донецькій області діяло кілька громад, керівництво якими по смерті одного з його керівників — Перфила Катасонова взяли на себе на правах окремого "князівства" Семен Бережнов та Устина Іванівна.

На залишках "Старого Ізраїлю" в 90-х роках XIX ст. виникла і мала поширення на українських землях секта "Новий Ізраїль". Основи дещо відмінної від "Старого Ізраїлю" організації почали закладатися ще в 70—80-х роках Перфилом Катасоновим. Його наступник Василій Мокшин і далі реформував "Ізраїль" в угоду представникам великої буржуазії і зажив великого авторитету в громадах. У 1894 р. на першому з'їзді прихильників "Нового Ізраїлю" був обраний новий "Христос" — селянин Воронезької губернії Василь Лубков (Мокшин на той час уже помер). Тому адептів секти іноді називають лубковцями. Лубков оголосив себе Христом, "царем XXI століття", якому "вручено премудрість і владу по всій землі". У 1905 р. Лубков центром діяльності секти обрав Ростов-на-Дону. Звідси вона поширилася на Україну — Катеринославську, Харківську губернії і навіть на нетрадиційну для христовірства Київщину.

Беручи за основу вчення христовірів, "новоізраїльтяни" значно модернізували їхнє вчення. Вони навіть відкинули основну заповідь Филиповича "Святому Духу — вірте" і протиставили їй тезу: "Визнаємо одне за божество — вчення здорового розуму, яке є Дух Божий". Невипадкова і назва секти — "Ізраїль", що символізувала богообраність сектантів. Основи віровчення секти викладено в "Кратком катехизисе начал веры Новоизраильской общины" і в програмі "Основы жизни за Новым Израилем", авторство яких приписується Лубкову. На відміну від традиційних хлистів, лубківці визнають і часто цитують Біблію, але зазначають, що вона має два змісти — буквальний і духовний. Бог, на думку лубківців, присутній на землі серед людей, в їхній совісті і душі. А коли так, то не потрібними є таїнства й обряди церкви — треба зосереджуватися на власному житті, вихованні своєї душі, будувати розумне життя в сім'ї і серед ближніх. Тому, на противагу хлистам, велика увага в секті приділяється сім'ї — дітей виховують на власному прикладі морального життя "в страхові божому і христовій любові". Любов до ближнього вважається лубківцями найбільшою жертвою — інших жертв Бог не приймає. Тому, на їхню думку, вся система православної церкви як інституції є просто безглуздою.