Розділ «5. УКРАЇНСЬКІ МОНАСТИРІ»

За свою майже тисячолітню історію український монастир як специфічний релігійний інститут, націлений на реалізацію ідеї досконалого християнського життя через самоізольовані форми життєорганізації, пережив досить складну еволюцію. За умов України ця складність далеко не завжди була продиктована іманентним розвитком самого чернецтва (чернець у перекладі з грецької — усамітнений) чи особливостями форм організації чернечого життя (анахоретством, скитством, лаврами, кіновіями), а немалою мірою визначалася зовнішніми позамонастирськими, позацерковними чинниками.

Це, звичайно, не применшує значення для розвитку чернецтва в Україні власне внутрішньомонастирських процесів і, зокрема, істотних за наслідками результатів зіткнення фундаментальної в концепції східнохристиянського чернецтва ідеї аскетизму з реаліями функціонування монастирів на українських землях. Прагнення до відокремленого від "миру" аскетичного життя, піднесене фундаторами чернецтва на Сході до значення керівного принципу й включене до всіх відомих монастирських статутів (єрусалимського Сави Освященного, афонського, константинопольського Феодора Студита та інших), у реальному житті виявило свою ідеальну, недосягненну сутність: українські монастирі, їхні насельники на ділі виявлялися пов'язаними з історією, інтересами,прагненнями свого народу, нації, держави.

Українські монастирі — чинники соціально-історичної і культурної динаміки

Духовно-релігійна сфера буття чернецтва. Витоки чернецтва

Український монастир поставав насамперед як духовне об'єднання однодумців, що, спонукувані християнським ідеалом, обрали для себе життєве кредо відречення від світу (миру), присвяту себе Богу, особисте спасіння, буття, за словами Василя Великого, "без граду, без дому, без багатства, без співтовариства, (буття) нестяжательне, без речей для життя потрібних, недопитливе, не зв'язане угодами (з миром)".

Одна з важливих причин обрання такого шляху вбачається в усвідомленні релігійною меншістю, якою були перші християни, неможливості на стадії свого становлення духовної перебудови іновірного, інакшедумаючого суспільства відповідно до бажаних цій меншості ідеалів. Звідси прагнення створити відносно замкнуту спільність (у розумінні не дії тут неприйнятних законів, ідей, цінностей), де панували б істинні, з погляду релігійної меншості, світоглядні ідеали, спосіб життя тощо. Добровільне зречення світу кваліфікувалося як духовний подвиг очищення душі від земних помислів і передбачало досить конкретний шлях реалізації цієї мети: молитву, піст, бідність, безшлюбність, ізольовану від зовнішнього "гріховного" світу спільножитність, некорисливість та ін. Квінтесенцією істинного чернецтва стали бідність, доброчестя, послух. Зорієнтованість чернецтва на суворі, багато в чому екстремальні норми життя, на аскетизм не була самодостатньою, а являла собою лише прояв більш загальної зорієнтованості на подвижницьке утвердження християнських ідеалів. З цього погляду і західно-, і східнохристиянські монастирі з їхніми насельниками в історії церкви постають як переконані, непохитні адепти свого бачення християнства, як його опорні пункти.

Невипадково опозиція християнству, зокрема православ'ю, в усі часи зосереджувала свій вогонь саме на монастирях, вважаючи, що перемога над ними стане запорукою загальної перемоги. Історія православної церкви в Україні, наприклад, дає непоодинокі випадки, коли православні монастирі, оточені пануючим іновір'ям, і далі відстоювали свої релігійно-церковні позиції, тим самим стаючи підвалиною для майбутнього відродження.

Стародавні джерела та найновіші дослідження церковних і світських вчених, що розглядають історію чернецтва взагалі і вітчизняних монастирів зокрема, сходяться у висновку: колискою християнського чернецтва (як усамітненого, так і слільножитного) був християнський Єгипет. Звідси ідеї зречення світу, подвижництва, аскетизму поширилися на Палестину, Сирію, Грецію, Візантію, Болгарію, де набули подальшого розвитку, поглиблення, розбудови на грунті християнського вчення і через Константинополь, Афон досягли Київської Русі.

Монастирі Київської Русі. Звернення Феодосія Печерського до уставу Студійського монастиря

Українське чернецтво в умовах іноземного панування в Україні

Татаро-монгольське нашестя, на думку аторитетних вчених, відбилося на церковному та монастирському устрої слабо, хоча матеріально церкви й монастирі, як уся Києворуська земля, також зазнали лиха від загарбників. За деякими джерелами, в Києві було зруйновано 10 (з них 4 жіночих), на Правобережжі — 6, на Лівобережжі — 3 монастирі. Разом з тим збереглись архівні документи — ханські грамоти (ярлики), які засвідчують, що невдовзі татаро-монголи звільнили духовенство (біле, чорне) від будь-яких податків та повинностей за умови молитися за татаро-монгольських правителів перед християнським Богом. Під страхом смертельної кари недоторканними оголошувалися церковно-монастирські піддані та маєтності. Ймовірно, що і в цей період будувалися нові, хоча й невеликі ( на два-три ченці) монастирі, переважно на заході й північному заході, що були скоріше сховищами для біженців, аніж релігійними чи культурними осередками.

У литовсько-польські часи, з ослабленням гніту татаро-монгольських наїзників, кількість монастирів, чернецтва невпинно зростає. У XIV—XVI стст. прискореним збільшенням монастирів виділяються Галичина (Львівський св. Юра, Уневський Успенський, Галицький св. Трійці та ін.) та Волинь (Луцький, Кременецький, Дубненський монастирі св. Спаса, Пересопницький Богородиці, Дерманський, Острозький св. Трійці, Почаївський Успенський та ін.). Нові монастирі зводились князями, багатими українськими родами (Вишневецьких, Острозьких, Сангушок, Корецьких та ін.), козацькою старшиною і лише зрідка — міщанами, ченцями. Спроба київського собору 1640 р. обмежити подальше збільшення числа монастирів, не дозволяючи фундацію їх з кількістю ченців менше 6—8, успіху не мала. Велика кількість монастирів на українських землях, однак, не завжди свідчила про високий рівень релігійно-церковного життя й своїм буттям значною мірою відбивала кризу в православній церкві, яка зі всією очевидністю проявилася в XV — XVI стст. Неврегульованість богослужбової практики, посилення впливу єресей, неправославних віросповідань, деморалізація духовного чину, його низький освітній рівень, аморальність, користолюбство, кар'єризм у церкві — все це не могло не позначитися й на українських монастирях, з яких церковна верхівка, за словами І.Вишенського, "фольварки поробила". Феодосієві правила чернечої спільножитності настільки забули, що архімандрит Києво-Печерського монастиря Є.Плетенецький на початку XVII ст. змушений був, долаючи опір своїх ченців, впроваджувати тут скитський устав Іова Княгиницького, який ще зберігав зорієнтованість на стародавній афонський аскетизм. Архіви, монастирські хроніки, перекази XIV—XV, більшої частини XVI ст. невипадково майже не зберегли свідчень про подвижників і подвижництво цього періоду, бо їх, за незначним винятком, не було.

Роль українських монастирів в національно-культурному процесі кінця XVI — першої половини XVII ст.

Монастирі й чернече життя після прилучення Київської митрополії до Московської патріархії

Сприятливі для своєрідного розвитку монастирської життєорганізації та богослужбової практики умови в Україні почали поступово згортатися з переходом Київської митрополії під церковну юрисдикцію Московської патріархії у 1686 р. Під приводом уніфікації з церковно-монастирської практики вилучалося все, що нагадувало про національну своєрідність, особливий історичний шлях українського чернецтва. Катерининська секуляризація монастирських маєтностей в Україні 1786 р., матеріально ослабивши монастирі і поставивши в залежність від великоросійського центру, прискорила перехід їх від зацікавленої, дійової участі в справах української суспільності до пасивного, безвільного прямування в руслі чужої нашому народу самодержавної церкви. На кінець XVIII ст. втратила своє колишнє непересічне значення для українського народу Правобережжя навіть та невелика група так званих закордонних монастирів на чолі з відомим по Коліївщині Мотронинським Свято-Троїцьким монастирем (нинішня Черкащина), що за умов найжорстокіших польсько-католицьких гонінь і репресій залишилася вірною православ'ю.

Внаслідок трьох хвиль секуляризації (1764, 1786, 1795) в Україні скасовано близько 45 монастирів з 85, у тому числі такі відомі, як Києво-Софіївський, Києво-Братський Богоявленський, Києво-Кирилівський, козацький Межигірський, Густинський Троїцький та ін. Після приєднання уніатських віруючих Київщини, Поділля, Волині до "первенствуючої й панівної" православної церкви в 1839 р. частину місцевих монастирів закрито, їхні церкви перетворили на парафіяльні, а інша частина діяла далі в статусі штатних або позаштатних монастирів. Українським монастирям було продемонстровано: бути їм чи не бути відтепер залежало не від них, не від місцевого церковного керівництва, не від волі мас віруючих, а від самодержавної влади. Традиція навіть відносної національно-церковної автономії монастирів мала відійти у вічність. Допускався лише безумовний послух і підпорядкування державно-синодальним властям.

Василіанські греко-католицькі монастирі Правобережжя, котрі чинили опір переведенню на православ'я, підлягали ліквідації з висланням ченців у віддалені великоросійські монастирі. На українських землях монастирі греко-католицької орієнтації збереглися лише в Галичині, яка внаслідок переділів Польщі відійшла до Австрії. Проте і тут внаслідок секуляризаційних заходів Йосипа II у 1785 р. значну частину їх було ліквідовано (з 2000 було закрито 1300 православних, греко-католицьких та католицьких монастирів).

У 40—70-і роки XIX ст. тактика Синоду щодо українських православних монастирів Правобережжя, Поділля, Волині, котрі діяли в умовах польсько-католицьких впливів, змінюється: вживаються централізовані заходи із зміцнення цих монастирів як опорних пунктів Російської православної церкви. Мета Синоду переорієнтувати українські монастирі у великоросійсько-синодальних інтересах проглядається і в здійсненні монастирської кадрової політики. При переважно українському складі рядового чернецтва на керівні посади (архімандритів, ігуменів) призначалися здебільшого росіяни. Згодом це значною мірою спричинило спрямування українського чернецтва у фарватері самодержавного православ'я, унеможливило національно-культурну самодіяльність вітчизняних монастирів. Далося взнаки і тривале кадрово-інтелектуальне виснаження українських монастирів, рекрутування найбільш підготовленого чернецтва до Великороси, що невдовзі обернулося для самої України кроком назад від традицій освіченого, інтелектуального чернецтва Київської Русі та України Мотилянської доби. Досить поширеним явищем серед чернецтва, особливо провінційного, стала малограмотність, а це значно звужувало місіонерські, апологетичні, полемічні, проповідницькі, релігійно-освітні можливості монастирів в Україні.

Тенденції розвитку й діяльності українських православних монастирів у XIX ст. загалом збігаються з характером процесів, які відбувалися в православній церкві України в цей період. Внаслідок систематичного насадження в Україні ієрархії російського або неукраїнського походження, зросійщення всієї системи освіти та виховання кадрів духовенства в Україні, впровадження довготривалих самодержавно-синодальних заходів антиукраїнського характеру основну масу чорного та білого духовенства, архієреїв було тут або національно деморалізовано, або ж вони слухняно, запопадливо виконували синодальні укази, розпорядження. Масштаби й результати такої не завжди очевидної антиукраїнської церковної політики зі всією повнотою виявилися згодом, на початку XX ст., коли навіть за умов відносної демократизації та лібералізації в державі мало хто з монастирських або церковних діячів в Україні наважувався на відстоювання повноправного релігійного життя для українців — мати україномовне Святе Письмо, викладання Закону Божого в школах, навчальних предметів у семінаріях, проповідувати рідною мовою тощо.