Розділ «Церковна політика в окупованій Україні»

Окупаційну німецьку політику щодо церков і релігійних груп було окреслено спеціальною директивою бригаденфюрера СС і генерал-майора поліції Д.Томаса, надісланою 11 лютого 1942 р. всім частинам СС і поліційним командам в окупованій Україні. Основні її положення такі:

— всім течіям і громадам православної церкви дозволяється релігійна діяльність, однак політичним партіям, громадським рухам і діячам забороняється втручатися в церковні справи;

— всіма способами перешкоджати становленню Всеукраїнської автокефальної церкви під проводом митрополита, оскільки автокефалія за своєю суттю завжди пов'язана з самостійним державництвом;

— зволікати з відкриттям нових духовних семінарій та інших богословських навчальних закладів;

— припинити будь-які спроби Ватикану проводити свою східну політику, ворожу німецькій державі, і звернути особливу увагу на єзуїтів, котрі працюють як православні священики, щоб організувати під егідою Ватикану загальнослов'янський католицький рух;

— уніатську (греко-католицьку) церкву вважати чинником ватиканської політики, оскільки саме через Східну Галичину і Західну Волинь Ватикан намагається прокласти канал проникнення на Схід;

—до різних сект (баптистів, менонітів та ін.) ставлення має бути в цілому толерантним, оскільки вони, якщо не є прикриттям для агентури НКВС, не являють собою жодної політичної небезпеки;

—у політичних та інформаційних звітах приділяти належну увагу релігійним течіям і групам.

Як можна пояснити той факт, що німці, воюючи проти Москви, толерували і навіть всіляко підтримували Автономну православну церкву, котра із самого початку німецької окупації заявила, що перебуває під юрисдикцією Московської патріархії? Очевидно, превалювали стратегічні плани. Підкорення східних російських земель німці не уявляли без відповідної допомоги з боку церкви, бо добре розуміли роль православної церкви в Російській імперії. Тому здійснювалися заходи з нейтралізації східної політики Ватикану і будь-якого католицького впливу на "східнослов'янський церковний рух". Діяльність греко-католицької церкви обмежувалася виключно галицькими теренами. Єдина Автокефальна православна церква на території всієї України для окупантів була не бажаною і небезпечною, оскільки ототожнювалася ними з українським державотворенням.

Німецька влада явно фаворизувала Автономну православну церкву, котра перебувала під юрисдикцією Московської патріархії, хоча формально німецька окупаційна адміністрація заявляла про однакове ставлення до обох церков — автономної й автокефальної. Обмеження й дошкуляння з боку німців єпископи Никанор та Ігор відчули відразу після прибуття до Києва. І це ставлення не змінилося до кінця окупації. Вони розпочали інтенсивно працювати над організацією церковно-релігійного життя. За перші три місяці висвятили 103 священики. Нові автокефальні парафії виникали на всіх землях України. Звідусіль посилали делегації до Києва з проханням взяти їх під духовну опіку, висвятити для них священиків.