Розділ «2. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ'Я І ВНУТРІПРАВОСЛАВНІ КОЛІЗІЇ»

Національне відродження України і православ'я

Помісна православна церква — потреба нації

Україна в пошуку своїх етичних і смисложиттєвих орієнтацій, безперечно, і в сучасних умовах спиратиметься на християнську аксіологічну систему. Вона хоча й має надто широкий спектр (більше 70-ти) релігійних вірувань, але майже всі вони перебувають у лоні християнства, його напрямів і толків.

Загальновизнано, що християнство, прийшовши на Русь, скинуло "візантійський одяг". Проіснувавши на історичній землі України понад тисячу років, воно сприйняло тут поступово етнічні специфіки українського народу. Та багатьом (в тому числі й релігійним діячам) не дає змоги це бачити зашореність ідеологемами минулих десятиліть, а то й століть. Між тим неприродним є наряджання в Україні християнства в "російський одяг". Українському християнству в такий спосіб відмовляють у своїй особливості, у своєму волевиявленні й самовизначеності.

Кожна нація має право на задоволення релігійних потреб і з необхідністю формує свою церкву. Цю тезу наочно і яскраво підтверджує історичний досвід Вселенського православ'я. Всі із нині діючих автокефальних та автономних православних церков здобували свою незалежність певного часу саме в контексті самостійного політичного й соціально-економічного розвою відповідних країн.

Найвищі органи церковної влади Російської православної церкви визнають, що ця церква в 1448 р. стала повністю самостійною. Звичайно, самочинно й не питаючи ні в кого на те ні дозволу, ні благословення. І це відбулося в той складний час, коли Константинополь втратив своє колишнє значення, а Русь вже фактично звільнилася від ординського іга. РПЦ підтверджує цілком самочинне походження своєї автокефалії, але відмовляє в ній іншим національним церквам, в тому числі й Українській. Тим самим священноначаліє Російської церкви грубо порушує, ніби сповідуване нею, 34-е правило святих Апостолів,яке гласить: "Єпископам усякого народу належить знати першого з них і визнавати його за главу та нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його розсуду" (Книга Правилъ Святыхъ Апостоловъ, Святыхъ Соборовъ Вселенскихъ и Поместныхъ и Святыхъ Отцовъ. — М., 1893. — С.71).

Загальновідомо також, що Київська митрополича кафедра є найстаршою на східнослов'янських теренах. Вона починає свій вік від самого хрещення киян за часів князя Володимира. Відтак Київський митрополит власне є "першим з них". Отже, РПЦ, вийшовши з надр Київської митрополії, зневажила її. Вона не визнає не те що її зверхності, а навіть того, що саме Київська митрополія, строго додержуючись букви й духу канону, є для Російської церкви Матір'ю-Церквою.

Коли йдеться про легітимність Російської церкви з дотриманням норм канонічного й церковного права, то варто нагадати ще й таке. Незважаючи на те, що після татарського поруйнування Києва митрополит Кирило започаткував перенесення осідку глави Київської кафедри до Владимира над Клязьмою, а його наступники — до Москви, всі вони без винятку носили титул "митрополита Київського і всія Русі". Отже, коли 15 грудня 1448 р. на Київську кафедру з осідком у Москві без згоди Вселенського патріарха було обрано єпископа Йону, то цей акт вповні можна вважати початком повного відокремлення Російської православної церкви від Української.

Крім того, 1458 р. Київську митрополію поділено на дві

— власне Київську з осідком у Києві та Київську з осідком у Москві. На Київську кафедру поставили митрополита Григорія Болгарина, а Московську (але з титулом "Київський і всія Русі") і далі очолював митрополит Йона. Він помер 31 березня 1461 р., а його наступник, митрополит Феодосій, став іменуватися "митрополитом Московським і всія Русі".

1589 р. самочинно та силою встановлено Московське патріаршество. Але ще впродовж більше ста років Київська кафедра була під юрисдикцією Константинополя. Велику роль у збереженні нею такого статусу відіграло запорізьке козацтво. Доля православної церкви в Україні тісно пов'язана з діяльністю гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного. Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрася Хмельничен-ка, Івана Брюховецького, Петра Дорошенка та Івана Самойловича. За гетьманства останнього й було скликано елекційний собор 8 липня 1685 р., який обрав митрополитом Київським родича Самойловича Луцького єпископа Гедеона (князя Святополка Четвертинського). Рівно через чотири місяці він присягнув на вірність Московському цареві та патріархові, порушивши цим свою обіцянку вірності Константинополю.

Так скінчилася більш як 30-літня боротьба за підпорядкування Київської митрополії Москві після приєднання Росією України 1654 р. Духовенство всіляко противилося цьому до останньої можливості, навіть після повного переобрання Москвою світської влади в Україні. Воно прекрасно розуміло, що залежність буде не номінальною, як від Константинополя, а цілком реальною. І справді, від цього часу настає страшна руїна духовності, освіти, культури й усіх атрибутів державності української нації. Не оминула вона й церкву. З обширної митрополії, що в десятки разів перевершувала свою Матір-Церкву — Вселенський патріархат, її перетворено на ординарну єпархію Російської імперії, а її архіпастиря одного часу було позбавлено навіть митрополичого сану.

Відродження православної автокефалії в Україні

Демократичні перетворення в Україні, що почалися в роки горбачовської перебудови, дали змогу зібрати 20 жовтня 1989 р. в Львові собор священиків УАПЦ та її прихильників — священиків з РПЦ, який проголосив відродження в Україні Української автокефальної православної церкви, оскільки буття її з 1920 р. взагалі не переривалося, позаяк вона існувала деякий час у підпіллі й завжди — в діаспорі. Затвердив проголошення відродження УАПЦ в Україні Всеукраїнський Собор, що відбувся у Києві 5—6 червня 1990 року. Собор ухвалив надзвичайно важливі для життя церкви організаційні рішення. І вельми значимо, що вперше в історії Української держави 5 червня 1990 року обрано Патріарха Київського і всієї України. Ним став 92-літній митрополит Мстислав (Скрипник). Вибудова завершеної ієрархії церковної влади мала стати запорукою самостійності Української православної церкви й рівності її серед інших автокефальних церков світу. Такий перебіг подій, відігравши на перших порах стимулюючу роль щодо автономного виокремлення УПЦ у структурі Московської патріархії, дещо ускладнює її буття нині, тим більше, чим більше православні українці мають своїх церков.

Зумовлені геополітичним становищем та релігійними традиціями геоконфесійні інтереси України полягають у зацікавленнях у сфері конфесійно-церковного устрою як всередині держави, так і у взаєминах з сусідніми державами. Насамперед це стосується відносин з Росією та країнами Європи.

Основи державної політики Росії щодо її православної церкви закладено ще на зорі християнства, яке розвинуло традицію теократичної імператорської влади,що зародилася в надрах Древнього Риму. На початку IV ст. імператор Костянтин зрівняв християнське духовенство з жерцями місцевих культів, звільнивши їх від державних повинностей. Його наступники, підпорядкувавши церковну владу світській, започаткували розтління християнського духовенства — цезаропапізм, тобто творення державної християнської Церкви з провідною роллю імператора. Наступного століття при поставленні кліриків, особливо єпископів, політичний фактор став визначальним. Перевага віддавалася аж ніяк не чернецтву, пройденим уже сходинкам священства чи іншим духовним подвигам. Світська людина, навіть військова, якщо "держава може знайти в ній якості, достойні захоплень, а Церква — достойні любові", могла зайняти єпископську кафедру (Сидоний Апполинарий. Письма // Хрестоматия по истории Древнего мира. — М., 1987.— С.416—417).

Звичайно, церкві було важко втриматися від спокуси скористатися такими вигодами. Відтак у процесі державно-церковного симбіозу не лише держава використовувала церкву. Активним був і зворотний процес. Його суть можна передати словами Константинопольського патріарха Несторія (428— 431), який мовив правителеві Східної Римської імперії Феодосію II так: "Допоможи мені проти єретиків, а я допоможу тобі проти персів" (а вони якраз того часу наступали на східні кордони імперії).

Московська держава вельми послідовно продовжила цю традицію. "Церква перестала бути самостійною соціальною групою, злилася в одне ціле з національною державою, засвоїла собі вповні її політичне й історичне значення. Як би не оцінювали цей факт, сам по собі він не підлягає сумніву для будь-кого скільки-небудь знайомого з російською історією та сучасною дійсністю", — писав у збірнику "Національне питання в Росії" філософ В.Соловйов (Соловьев В.С, Философская публицистика // Соч.: В 2 т. — Т.1. — М., 1989. — С.418). Не сумнівались у цьому й сучасні йому ієрархи. "Пересадивши і виростивши на російській землі ідею візантійського єдиновладдя, — відзначав архієпископ Херсонський і Одеський Никанор, — Церква поклала і св. миропомазання древніх православних грецьких царів на царя Московського й всія Русі" (Беседа преосвящ. Никанора, архиепископа Херсонского и Одесского. Церковь и Государство. Против Графа Л.Толстого. — СПб., 1888. — С.52).

Цей історичний екскурс знадобився не заради підтвердження високими авторитетами відомих істин, а для більш глибокого розуміння сучасних нам подій, які з необхідністю мають свою логічну передісторію.