Розділ «6. ПРАВОСЛАВНЕ СЕКТАНТСТВО В УКРАЇНІ»

Лише в другій половині XVII ст. православне сектантство в Україні набуває більш чітких організаційних форм. Це було пов'язано з появою в Україні втікачів-старообрядців та духовних християн.

Розвиток старообрядництва в Україні

Старообрядництво (до 1905 р. членів течії називали розкольниками, самоназва — старовіри) зародилося в Росії всередині XVII ст. і набуло самостійного розвитку (поза офіційною церквою) після собору Руської православної церкви (РПЦ) 1666—1667 рр. Цей собор закріпив розкол, засудивши як супротивників Никона ("поборників духовного благочестя"), так і його самого. І тільки в 1971 р. РПЦ зняла прокляття із старообрядців, накладені на них ще в XVII ст. Слід зазначити, що старообрядництво не характерне явище для України і його зародження та розвиток у XVII ст. могли здійснитися лише в Російській церкві, для якої релігійний обряд, форма релігійного життя набували величезного значення і часто переважала над його суттю. Будь-які зміни обряду, навіть запропоновані патріархом, наштовхувалися на великий опір значної частини кліру та мирян. Українці, зважаючи на особливості українського православ'я, що сформувалися у Київській митрополії (європейскість, толерантність тощо), не абсолютизували обряду й інколи запозичували дещо із католицизму та протестантизму. І навіть географічно старообрядництво розвивалося в Україні на землях, найбільш близьких до Росії. Тому розкол на українських теренах на перших порах був суто російським явищем і зумів укріпитися тут завдяки відходу православ'я в Україні від традицій українського православ'я та перетворенню церкви на елемент державно-бюрократичної системи. Це відштовхувало багатьох вірних православної церкви в ряди старообрядців чи духовних християн.

Особливість ситуації полягає також у тому, що на Заході секти виникали на хвилі боротьби за оновлення віри та обряду, а російський розкол сформувався на базі збереження старого в церкві (немаловажним у цьому був також і політичний чинник — старообрядництво підтримали сили, які виступали проти централізації церкви і держави). Проте не можна розглядати розкол як чисто реакційне явище. Виступаючи на перших порах порівняно, як реакційний рух, старообрядництво перетворилося згодом на фактор, який сприяв очищенню православної церкви, гальмував її надмірну централізацію й одержавлення. Власне саме це й стало притягальним моментом для православних України, котрі підтримали старообрядницький рух.

Старообрядництво з часом розпалося на три основних течії, кожна з яких в тій чи іншій мірі діяла в Україні. Вони є досить великими за кількістю згод і толків у рамках течії. Тому ми розглянемо лише найбільш загальні положення вчення і лише ті з них, які діяли в Україні.

Попівщина. Спочатку це була течія, священиків якої висвячено до собору 1666 р. Після того як вони вимерли, общини стали приймати до себе священиків, котрі переходили з офіційної церкви. Так утворилося біглопопівство, центром якого на українських теренах стала Стародубщина на Чернігівщині. Легкість переходу священиків пояснюється тим, що біглопоповці мають схожу з РПЦ ієрархічну систему і їхні богослужіння здійснюються в церкві і за своєю суттю не суперечать основам православного вчення, а відрізняються лише обрядовими деталями, а саме: сугуба алілуйя, хрещення двома пальцями, хресний хід за ходом сонця і т.п. Взагалі при переході в розкол священиків офіційної церкви на перших порах перехрещували як єретиків. Згодом їх лише по-новому помазували, тобто здійснювали "очищення" "другим чином". У деяких згодах навіть миропомазання було замінено простим прокльоном "никонівських єресей". Такий прийом називався "третім чином".

Біглопопівство згодом розділилося на кілька згод (течій). На українських теренах діяли, зокрема, лужковська згода, дияконова згода, перемазанці та ін.

Лужковська згода дістала назву від села Лужки (біля Стародуб'я на Чернігівщині), де була заснована на початку XIX ст. Приводом для цього стало неприйняття лужковцями священиків, призначених урядом, і незгода з виписуванням метрик для новонароджених. Згода характеризується різкою критикою церковної та світської влади. Білопопівці відмовлялися присягати та молитися за царя, служити у війську. Тобто вони обрали більш жорстку позицію у ставленні до РІЩ, уряду й царської сім'ї. Обряд "очищення" священиків проводили "першим чином" — через перехрещування. Згода найбільше поширилася на Поволжі.

Дияконову згоду засновано дияконом Олександром у кержинських скитах (нині нижньогородські ліси). Послідовники згоди були і в Стародубщині. Вона характеризується найбільш поміркованою політикою серед біглопопівських згод щодо офіційної церкви та владних структур. Зокрема, прихильники згоди допускали виконання світських обов'язків і навіть спілкування з вірними офіційного православ'я. "Очищення" новоприбулих священиків здійснювали третім чином.

Згода перемазанців виникла у другій половині XVIII ст. серед утікачів попів Рогозького цвинтаря. Вони вчили, що всіх священиків слід "перемазувати святим миром". Причому олію вони не освячують, тому що, як вони заявляють, "за віру нашу прийме Бог це замість святого мира".

На початку XIX ст. найбільш помірковані біглопопівці стали шукати компромісу з офіційною церквою та урядом і відділилися від біглопопівців, відновивши первісне попівство

(визнавали всі православні таїнства, окрім священництва). У їхньому складі були окремі згоди-церкви, з яких в Україні діяли єдиновірці, білокриницька та біловодська ієрархії, афіногенівці).

Єдиновірці найбільш близько стоять до РПЦ — при збереженні старообрядницької обрядовості їхнє духовенство призначалося офіційною церквою. Білокриницька ієрархія утворилася після переходу босносараєвського митрополита Амвросія, якого турецький уряд позбавив кафедри, в старообрядництво (1846 р.). Створення такої ієрархії стимульовано царським указом Миколи І у 1821 р., яким було заборонено утікачам попам переходити в розкол. Різке скорочення священиків впливало на виконання треб і змушувало шукати вихід у заснуванні самостійної старообрядницької ієрархії. Центром її стало с. Біла Криниця на Буковині у складі Австрії (звідси друга назва ієрархії — Австрійська). Проте реальний центр ієрархії довгий час розташовувався на Рогозькому цвинтарі в Москві. Послідовники цього старообрядницького напряму до 1917 р. становили близько 2/3 загальної кількості попівців у Російській імперії. В Україні общини Білокриницької ієрархії були поширені також в Чернігівській губернії.

Наприкінці XIX ст. архієпископом "біловодського ставлення" Аркадієм (Пікульським) засновано Біловодську ієрархію. В основі її вчення лежав міф про існування на Далекому Сході, у Біловодді, православної церкви на чолі з патріархом. Прихильники біловодської ієрархії в Україні були поширені в основному серед вихідців з Росії і на сході країни, зокрема на теренах Донеччини.

Афіногенівщина в Україні також виникла на Чернігівщині. Ця попівська згода не мала якихось особливостей порівняно з іншими попівськими згодами і названа на честь її засновника — старообрядницького єпископа Афіногена, якого різкіше викрили як самозванця. Проте Афіноген встиг залишити багато послідовників, які й утворили окрему згоду.

Події 1905—1907 рр. у Російській імперії значно вплинули на розвиток і кількісне збільшення попівських громад. За своєю суттю вони були організаціями первісного накопичення капіталу — не міняючи віру, селяни здобували більшу свободу в рамках державного й церковного свавілля. І тому вже після відміни кріпосного права в 1861 р. попівські парафії швидко збільшувалися, а на чолі їх стояли великі капіталісти. Декрет 1905 р. про свободу віросповідань легалізував попівців, перетворив їх із сектантського руху на єдину все-імперську церкву.

Проте декрет 1905 р. майже не змінив становища найбільш радикального крила старообрядництва — безпопівства. Це пов'язано з тим, що воно повністю відкинуло церковну ієрархію ("істинне духовенство знищено антихристом", тому "кожен християнин є священик"). Безпопівці порвали зв'язки з РПЦ, яка, на їхню думку, є церквою антихриста і керується ним. На цьому грунтується вимога біглопопівців повторного перехрещення тих, хто приходив у безпопівство із РПЦ (перехрещували навіть попівців та біглопопівців-неперехрещенців). Антихрист керує й урядовими особами, оскільки ті сприяють розвитку пануючої церкви. Тому безпопівці виступали проти держави і всіх її інститутів, проти соціальної несправедливості, яку породжувала ця держава, довгий час не молилися за царя і можновладців. Усіх, хто приходив до них, перехрещували. Із таїнства вони залишили лише хрещення та сповідь, що здійснюються мирянами чи уставщиками під наглядом начотників. Дуже обмежене у безпопівців, через брак священиків, і число служб, які здійснюються тільки тими мирянами, котрі отримали на це благословення наставників шляхом здійснення відповідного чину й отримання звання "благословенного отця". Деякі згоди виступали за безшлюбне життя. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. безпопівці влаштовували часті самоспалення ("гарі"), оскільки це, на їхню думку, єдиний шлях, який може вивести "істинних християн" з цього антихристиянського світу.

Безпопівці також поділилися на багато згод і напрямів. На українських теренах відомі були, зокрема, спасова згода (нетовщина), бігуни, феодосіївці, филипівці та ін.

Наприкінці XVII ст. у Нижньогородській губернії виникла Спасова згода (нетовщина). Названа так тому, що, на думку сектантів, врятується лише той, хто покладає надії та молиться Спасу (Христу). Влада й офіційна церква — це "царство антихриста" і тому "немає в світі ні таїнств, ні православного священництва, ні благодаті" (звідси друга назва згоди — нетовщина). Згода вирізняється із безпопівства тим, що новоприбулих не перехрещують, не визнають сповідь, не здійснюють багато служб (вечірньої, ранкової тощо). Крім того, не-товці намагалися своїх покійників ховати не на території цвинтаря. Згодом згода теж розділилася на ряд напрямів.

У спасову згоду входять і часовенні біглопопівці, які прийняли майже всі положення віровчення безпопівців, окрім перехрещування тих, хто переходив до них. Біглопопівська у своїй основі згода після указів Миколи І, що обмежували прийом біглих попів, і для якої було закрито деякі монастирі, стали гостро потребувати священиків. Це спонукало багато громад обходитися уставщиками, уповноважених хрестити дітей, причащати й сповідатися. Шлюби влаштовували за благословенням батьків і уставщика.