Розділ «5. СВОБОДА СОВІСТІ: ІСТОРІЯ І ПРАКТИЧНЕ ВТІЛЕННЯ В УКРАЇНІ»

У контексті розгляду історії становлення, генезису, інсти-туалізації релігій в Україні, характеру їхніх взаємовідносин з державою постає необхідність осмислення проблеми свободи совісті, практики її реалізації в незалежній Українській державі. Важливість цієї проблеми і в тому, що свобода совісті є однією з фундаментальних загальнолюдських цінностей, яка співвідноситься з глибинними основами буття людини, її самовизначенням і самореалізацією у сфері духу. "Свобода совісті, — як справедливо зазначав Є.М Трубецький, — є найбільш цінною з усіх свобод".

Як поняття свобода совісті відображає умови, за яких можливе вільне духовне становлення, розвиток особистості, утвердження її суверенітету, її самості. За змістом воно полісемантичне. Його сутнісне навантаження нерідко визначається залежно від предметного поля дослідження: філософії, етики (філософсько-етичне), політології, права (політико-правове), релігієзнавства, теології (релігієзнавче, теологічне).

У філософському прочитанні (в широкому розумінні) свобода совісті постає як особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню здатність суверенного суб'єкта до вільного, недетермінованого зовнішніми силовими чинниками (державою, законодавчими актами, певною спільнотою, духовним авторитетом, громадською думкою та ін.) самовизначення в духовній сфері, а також можливість його творчої та відповідальної самореалізації на основі ціннісно орієнтованого вибору, завізованого власною совістю.

Підкреслимо, що у філософській інтерпретації свобода совісті (в суб'єктивно-екзистенціальному вимірі) характеризується як специфічно вибіркова й узгоджена активність совісті, свідомості й волі індивіда, спрямованих на його самовизначення в духовній реальності щодо граничних життєво-смислових засад свого буття. Іншими словами, свобода совісті виявляє себе в даному аспекті як своєрідний атрибут духовно суверенної особистості, як умова і водночас результат її самості, самовияву й самоствердження.

Загальновідомо, що поняття свобода совісті історично в практичному і науковому обігу конституювалося як категорія права і тісно вплетене в канву розвитку суспільства, держави, ставлення їх до світоглядних орієнтацій людей, зокрема до релігійних, до різних конфесій та їхніх інститутів. Свобода совісті (як ідея, як поняття) виникла за певних соціально-історичних умов, пройшла складний, тернистий шлях свого формування й утвердження: від віротерпимості, суспільного визнання допустимості права на вільний вибір релігії, того чи іншого віросповідання до права особистості на свободу свого волевиявлення щодо вибору тих чи інших світоглядних (релігійних або арелігійних) парадигм, орієнтирів, цінностей.

Поняття свобода совісті за своєю суттю виявляє її соціально-екзистенціальну природу, розкриває конкретний її зміст у руслі суспільного й культурного контексту, прогресивних і негативних тенденцій історичного розвитку суспільних відносин. З одного боку, вона (свобода совісті) постає як результат колективної та індивідуальної реакції на факти переслідувань, насилля щодо віруючих, інаковіруючих, невіруючих, що спостерігалися протягом історії класово диференційованого суспільства в системі відносин держава — релігія, церква — людина. З іншого, — як важливий принцип розв'язання цих проблем, а також як правова гарантія унеможливлення насилля, примусу в справах совісті.

Зауважимо, правовий аспект свободи совісті постає як сукупність юридичних норм, які регулюють суспільні відносини в процесі реалізації свободи совісті. Вона може бути об'єктом цих норм лише в аспекті самореалізації особистості, тобто в суспільному вияві, там де "силове поле" дії свободи совісті одного Я перетинається з "силовим полем" дії свободи совісті іншого Я. Самореалізація особистості, скажімо, в релігійно-духовній сфері як зовнішній вияв свободи совісті (свободи релігії) потребує комплексу соціальних, правових гарантій, котрі уможливлювали б її практичне здійснення відповідно до світоглядного вибору. Такі можливості створює держава через відповідні положення конституції, спеціальні законодавчі акти.

Свобода релігії, свобода віросповідання, свобода церкви

Важливими є визначення змісту понять свобода совісті, свобода релігії, свобода віросповідань, свобода церкви та співвідносності їх.

Свобода совісті й свобода релігії — поняття взаємопов'язані, але не тотожні. Якщо перше поняття охоплює своїм змістом широку сферу духовного буття людини, в якій вона самовизначається й самореалізується, то друге — свобода релігії — постає як свобода вибору й самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат. Структура поняття свобода релігії має два основних компоненти: свобода віросповідань і свобода церкви.

Свобода віросповідань є складовою свободи совісті і постає як свобода вибору релігії, відправлення релігійного культу і виявляє себе як внутрішня здатність особистості до релігійного самовизначення й самореалізації, як її природне право. А поняття свобода церкви характеризує соціально-правові можливості функціонування церкви, релігійних об'єднань, громад віруючих. Це поняття пов'язане з поняттям свобода совісті, однак не є складовою частиною(елементом) її структури. Свобода церкви — це вид суспільної свободи. Вона включає: свободу створення, управління й функціонування релігійних організацій, свободу господарської, фінансової діяльності їх та ін.

Ці зауваження й пояснення необхідні для більш чіткого осмислення змісту свободи совісті, її структури, форм практичного вияву в контексті розгляду її як категорії права.

Історичні аспекти розвитку свободи совісті як категорії права

Толерантність, віротерпимість, прагнення до свободи в духовному житті — складові ментальності українців

Ми свідомо акцентували увагу читача на історії виникнення, розвитку, становлення ідеї свободи совісті в Західній Європі, позаяк цей процес прямо стосується поширення ідей релігійної терпимості, свободи релігії, свободи совісті на теренах України. Як справедливо зауважував В.В. Вернадський, "національна самосвідомість українців розвивалася на грунті етнографічних особливостей психіки, культурних тяготінь і нашарувань, що пов'язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму" (Вітчизна. — 1986. — №6. — С.172).

Ще візантійські історики засвідчували: наші далекі предки відзначалися наполегливістю, згуртованістю, почуттям солідарності, товариської взаємодопомоги. Вони над усе цінували свободу й нікому не дозволяли нав'язувати рабство, підкорити себе духовно. Любов до свободи робила їх терпимими, змушувала поважати почуття людської гідності навіть у рабів. Кожний племінний союз, який входив до складу Київської Русі, мав своїх богів, свої особливості в традиціях та вірі. Ці відмінності поважалися, не було нетерпимості, зверхності у ставленні до богів інших племен, котрі входили до союзу. Можна стверджувати, що в дохристиянські часи на Україні-Русі ставлення до іновірців, до "чужих" у своїй основі було доброзичливим, толерантним. "Південноруси, — писав М.Костомаров, — з незапам'ятних часів звикли чути у себе чужу мову і не цуратися людей з іншими нахилами". Цю рису в характері українців він назвав "духом терпимості" {Костомаров НЛ. Две русские народности. — К.; X., 1991. — С.46—49).

Підтвердженням зазначеного є факт діяльності громад християн на теренах Київської держави ще задовго до офіційного прийняття християнства. Торговельні та інші зв'язки з народами-сусідами давали нашим предкам можливість познайомитися з різними віруваннями, що також сприяло формуванню віротерпимості. З прийняттям християнства наші пращури не сприйняли візантійської ортодоксії, вони, як стверджував М. Гру шевський, "зісталися на завсігда при певній духовній і релігійній свободі в поглядах на віру і мораль" (Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — К., 1992 — С.13).

Не сприйняло "українське населення" і проповіді грецьких місіонерів про релігійну винятковість християн, а також ту атмосферу непримиренності й нетолерантності, яка їх супроводила.

Теодосій Грек (грецький місіонер), котрий жив і працював у Києві в XII ст., дорікає киянам за те, що "вони з похвалами відзиваються про інші конфесії, ігнорують конфесійні ріжниці та позволяють собі такі вислови, що "і сю віру, і ту Бог дав". Феодосій Печерський, будучи ревнителем православної віри, в своєму посланні-зверненні до князя київського писав: "Ти, чадо, безупинно хвали свою віру..., одначе будь милостив не тільки до своїх християн, але і чужих..., буде це єретик чи латинян, всякого помилуй і вирятуй від біди...". Ці приклади також засвідчують, що наші далекі предки усвідомлювали й шанували принцип віротерпимості.