Розділ «3. ПІСЛЯВОЄННИЙ РОЗВИТОК ПРАВОСЛАВ'Я в УКРАЇНІ (1945—1990)»

Православна церква в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, в перші повоєнні роки переживала період піднесення, викликане зміною в 1943 р. політики радянських владних органів у ставленні до церкви. Ще на початку війни радянські структури почали активно використовувати релігійний фактор — народ найшвидше можна було згуртувати навколо близьких йому ідеалів і символів, які мали багатовікову історію в його духовній традиції. Крім того, переважна більшість уцілілого духовенства та віруючих з перших днів Вітчизняної війни зайняли патріотичну позицію — в одну ніч більшість віруючих із опозиціонерів перетворилися на захисників соціалістичного ладу. Не можна також забувати і того, що фашисти на окупованих територіях широко використовували релігійний фактор, і тому для радянських керівників впровадження нової моделі державно-церковних відносин було хоча й, до певної міри, вимушеним кроком, проте необхідним.

Зазначимо, що навіть у часи найтіснішого зближення РПЦ з тоталітарним режимом він ніколи не виходив за рамки ортодоксальних підходів до релігійності як до чужого за своєю природою явища для соціалістичного суспільства. У стратегічних планах Сталіна православна церква мала стати одним із чинників духовної експансії на тих європейських територіях, які планувалося втримати в зоні радянського впливу, а також і в позасоціалістичному світі. Керівництво Союзу зрозуміло, що формування наддержави, оточеної країнами-сателітами, вимагало не лише світської, а й сакральної санкції. Однак перенести центр світового православ'я із Константинополя в Москву так і не вдалося.

Повоєнне православ'я переживало значні зміни — в його лоно повернувся обновленський клір та віруючі; до нього було приєднано парафії Румунської православної церкви на територіях Ізмаїльської, Одеської, Чернівецької та інших областей. Російська православна церква (РПЦ) взяла активну участь у ліквідації в Україні структур відродженої під час війни УАПЦ та "возз'єднання" з православ'ям греко-католицизму. Всі ці заходи не завжди мають однозначне пояснення. Окрім імперських амбіцій та намагання уникати конкуренції шляхом ліквідації самих конкурентів, православна церква часто не мала вибору, виконуючи соціальне замовлення владних структур.

Постановою союзного уряду від 22 серпня 1945 р. прийнято доповнення до Закону 1929 р. про церковні організації, їм, включно з монастирями, надано права юридичної особи у справах оренди, будівництва й купівлі у власність для церковних потреб будинків, транспорту, знарядь праці. Скасовувалося багато обмежень у діяльності громад; місцевим органам навіть пропонувалося не перешкоджати діяльності монастирів. Це сприяло швидкому відродженню РПЦ. Для контролю за відродженою церквою при Раді Міністрів СРСР та союзних республік було створено окремі ради у справах РПЦ, які об'єднано з радами у справах релігійних культів лише під час нового наступу на релігію — в 1965 р.

Українська специфіка післявоєнного розвитку православної церкви

Новий наступ влади на релігію

Наприкінці 50-х років новий лідер компартії М.Хрущов висунув тезу: висока релігійність радянських людей не має соціальних коренів, а зумовлюється незадовільною антирелігійною пропагандою, пасивністю партії в цьому питанні та надмірними свободами, наданими державою релігійним конфесіям. Така оцінка церкви й релігії в цілому була пов'язана з тим, що радянська влада не потребувала сакралізації — комуністична ідеологія сама претендувала на ту роль, яку посідала церква, і зменшення антирелігійних репресій у 40-х роках не означало повної відмови від них. Уже в середині 50-х років державний маховик з "викорчовування" релігії запрацював з новою силою. Почалася чергова хвиля антицерковної істерії, яка звелася в основному до ліквідації матеріальних проявів релігійності — закриття й нищення монастирів, храмів, ікон, книг, до масованого економічного, політичного й морального тиску на духовенство та віруючих.

Методи тиску на релігійних опонентів змінювалися, але не відзначалися оригінальністю — більшовики боролися не з релігійною ідеологією, а з носіями цієї ідеології, примушуючи їх залишати культові споруди, обкладаючи непомірними й обов'язковими державними позиками, обмежуючи громадянські права віруючих, не допускаючи їхніх дітей до навчання у вищих навчальних закладах, практикуючи адміністративні втручання в діяльність релігійних об'єднань тощо. З іншого боку, всебічно гальмувалася система церковної освіти. Слабка підготовка священнослужителів і порівняно мала їхня чисельність спричинялися обмеженнями з боку владних структур до вступу в духовні семінарії.

Численні порушення місцевими органами влади законодавства про культи викликали обурення Й опір віруючих. Незважаючи на лояльність до влади, не могли стояти осторонь цих настроїв і ієрархи — ще у червні 1953 р. чотири західноукраїнських єпископи послали скаргу на ім'я уповноваженого у справах РПЦ, в якій викривали факти неправильного обкладання священиків податками, примусу при підписуванні позик, що набагато перевищували можливості віруючих, виселення священиків без надання житла, відмови дітям духовенства навчатися у вузах, відвертого цькування православної церкви в місцевій пресі тощо. І такі скарги були не поодинокі.

Своєрідною відповіддю на ці скарги стала постанова ЦК КПРС "Про великі недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи щодо її покращення" від 31 липня 1954 р., згідно з якою партійні комітети зобов'язані були покінчити із занедбаністю антирелігійної роботи й активніше викривати реакційну суть релігії "методом переконання, терплячого роз'яснення та індивідуального підходу до віруючих людей". Але як насправді втілювалася в життя ця постанова, засвідчує інша, прийнята вже через чотири місяці, "Про помилки в проведенні наукової атеїстичної пропаганди серед населення", в якій йшлося про те, що замість копіткої ідейної роботи з релігією на місцях допускаються образливі випади проти духовенства й віруючих, адміністративне втручання в діяльність релігійних об'єднань, грубе ставлення до духовенства тощо.

У середині 50-х років, після проголошення XX з'їздом КПРС курсу на демократизацію суспільства й відновлення соціалістичної законності, відмінено реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій церков. Нові тенденції знайшли відображення в засобах масової інформації, науково-аналітичних працях. їхнім практичним наслідком стало незначне, але збільшення кількості православних громад та священиків у 1955—1957 рр. Якщо в 1956 р. налічувалося 8540 культових будівель і 6030 кліриків, то в 1957 р. відповідно 8548 і 6072. (Баран В. Україна 1950—1960-х рр.— Львів, 1996.—С.268)

Формування законодавчої бази для гонінь на церкву

Великий стримуючий вплив на розвиток Православної церкви і релігії взагалі в Україні мала широкомасштабна атеїстична робота, здійснювана ЦК КПРС і ЦК КПУ. З періодичністю 2—3 роки приймалися постанови, які ставали відправними моментами, своєрідними санкціями в подальшому цькуванні церкви, спонукали відповідальних осіб до адміністративних заходів. Деякі партійні та урядові документи відкрито вимагали від посадових осіб "скорочення релігійної мережі, вилучення культових будівель, закриття й зняття з обліку якнайбільшої кількості громад". Причому діяльність релігійних інституцій часто подавалася з політичним забарвленням. Серед таких постанов, окрім уже названих, зазначимо: "Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди і заходи її поліпшення" (лютий 1959 р.), "Про заходи з ліквідації порушень духовенством радянського законодавства про культи" (у січні 1960 р. прийнята ЦК КПРС, а у березні — ЦК КПУ). Для виконання їх союзні та республіканські ЦК компартії, ради у справах РПЦ усіх рівнів зобов'язувалися підвищувати вимогливість і принциповість (мало проявлятися у відмові від будь-яких спроб захистити інтереси церкви); давати дозвіл вести будівництво культових споруд, купувати автотранспорт тощо лише у виняткових випадках, взяти під особливу увагу господарську діяльність церков і всіляко домагатися викорінення будь-яких форм їхньої благодійницької діяльності тощо.

Наступним кроком боротьби з релігією стало рішення "Про постанову ЦК КПРС "Про записку Ради в справах Руської православної церкви при Раді Міністрів СРСР" (квітень 1961 р.), а також постанови Ради Міністрів СРСР (№ 263) від 7 лютого 1961 р. і ЦК КПУ (№ 590) від 1 квітня 1961 р. "Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи". На виконання цих постанов в Україні передбачалося подальше скорочення чисельності монастирів та церковних громад, послаблення матеріальної бази церкви, недопущення прийому в духовні семінарії тощо. Особлива увага приділялася здійсненню заходів для припинення паломництва до "святих місць" (і знищення, де можливо, самих цих місць). Постановою ЦК КПУ передбачалося також створення при виконкомах Рад комісій з сприяння контролю за виконанням законодавства про культи. Силами цих комісій та партійно-радянського активу в Україні проведено в 1961 р. облік релігійних об'єднань та майна православної церкви. На цей час в Україні діяли 6464 православні громади, 5463 церкви і 955 молитовних будинки (в цей час 1470 типових церковних будівель закрито, з них 372 планувалося взагалі знести). З кліру в республіці діяло 15 архієреїв, 4114 священиків, 236 дияконів, 3634 псаломщики, 38358 осіб обслуговуючого персоналу. На 1961 р. в Україні залишилося 13 православних монастирів з 1474 насельниками (з них 119 — чоловіки) та дві духовні семінарії, в яких 25 викладачів навчали відповідно 58 осіб у Луцькій та 86 осіб в Одеській семінаріях.

Виконання цих та інших указів, постанов, інструкцій передбачало створення законодавчої бази згідно з указом Верховної Ради УРСР "Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи" (відповідальність за ухилення від реєстрації, організацію релігійних гуртків тощо) та постановою "Про застосування статті 138 Кримінального кодексу Української РСР" (в якій, до речі, зазначалася відповідальність за відмову в прийомі на роботу чи до навчального закладу за релігійною причиною, що на практиці практично не виконувалося), іншими документами.

Інтенсифікація боротьби з релігією в 60-ті роки XX ст.

Опозиційні настрої та православна богословська думка щодо співробітництва церкви і радянської держави

Не можна сказати, що в православ'ї не було опозиційних настроїв до погромної політики влади і що ієрархія церкви відмовчувалася. У травні 1959 р. патріарх Олексій І і митрополит Микола надіслали лист М.Хрущову, в якому вказували на факти зневажливого ставлення до почуттів віруючих, наводили приклади безцеремонного втручання у справи церкви. Найпоширенішими були виклик членів церковних двадцяток у сільські чи районні ради, вимоги виходу з церковних органів, вилучення у священиків реєстраційних листів без попередження про це єпископа, перешкоди у відправленні богослужінь, безпідставні зняття з реєстрації, звільнення віруючих з роботи за їхні релігійні переконання тощо.

У 1965 р. вісім архієреїв на чолі з Гермогеном (Голубєвим) подали патріарху Олексію вимогу відмінити рішення архієрейського собору 1961 р. (Гермогена після цього позбавили сану). Проти угодовства церкви виступили священики М.Ешліман та Г.Якунін (в майбутньому — один з організаторів Комітету захисту прав віруючих), котрі в листі до вищих керівних партійних та державних органів звинуватили Раду у справах РПЦ у незаконних переведеннях духовенства з місця на місце, в маніпулюванні персональним складом парафіяльних рад і дозволі їм контролювати фінансові справи церковної громади.