Розділ VII. РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

1. РЕЛІГІЙНІ ВИЯВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДУХОВНОСТІ УКРАЇНЦІВ

Співвідношення релігійного і національного

Фактори формування специфіки релігійності українця

Селянськість і релігійний дух українців

Українці завжди були землеробською нацією. Постійний зв'язок із землею, який називають українським антеїзмом, наклав на їхню духовність відбиток психічної селянськості. Культ Землі, землеробської Праці є основою світобачення українського селянина. Землю він називає ненею. В українському фольклорі вона стоїть іноді навіть над Богом і святими. Так, у колядці "Святі орачі" оповідається, як "святий Миколай за плугом ходить", "святий Михайло волоньки гонить", за ними "Господь Бог ріллю всіває", а "Син Божий її зволочае", "Божа Мати" їм "їстоньки носить". Зауважимо, що пов'язати Бога і святих із землеробською працею міг у своїй уяві лише українець, за філософією землі і праці якого вважається великим гріхом відчуження від земних справ, від землеробства.

Переживання й настрої землероба завжди залежали від успіхів або невдач його діяльності за умов контрастності погоди. Все це позначилося на його світосприйманні. Розкриваючи особливості життєвої вдачі хлібороба-українця, Н.Григоріїв пише: "Хліборобство, зв'язане з природою й усіма несподіванками погоди, виробляє пасивність і покірливість, побожність і надії на сторонні сили, обережність і розміркованість, відданість і упертість, працьовитість і господарність, замилування поезією і миролюбність" (Григоріїв Н. Українська національна вдача. — Вінніпег, 1941). Саме тому в календарно-обрядовій поезії українця знаходимо твори, які утверджують силу і велич людини-трудівника, діяльність якої є самодостатньою, і твори, в яких йдеться про залежність життя людини від якихось трансцендентних сил (при цьому не завжди християнських божеств чи святих).

Відносна сталість природного середовища, процесів, які в ньому щороку протікають, чітка розподіленість річного циклу життєдіяльності є основою тієї системи свят, обрядів, звичаїв і прикмет, котрі охоплюють, по суті, всі сфери і все життя українця. Переважно саме через них він і виражає свою релігійність.

За умов селянськості української нації виразниками духу народу були переважно служителі культу, котрі становили найосвіченіший прошарок населення. Шануючи їх за освіченість, благоговіючи перед їхнім священством, очікуючи від них як від посередників між Богом і людиною якихось життєвих благ, віруючий селянин уявляв релігію як систему невід'ємних чинників життя, відводячи їй домінуюче місце серед усіх своїх святощів, які всіляко оберігав як етноконфесійну традицію.

Селянське життя українця не було надто широким за своїми громадськими масштабами. Воно формувало у нього здатність до інтроспекції, тобто до своєрідного занурення у свій духовний світ. Певною мірою воно нагадувало анабіотичний стан — відхід у звужену натуральну спільність, ізольовану від широких соціальних, отже, й національних, потягів і рухів, і метою якої є очікування, збереження vita minima (Янів В. Релігійність українця з етнопсихологічного погляду // Релігія в житті українського народу. — Мюнхен—Рим, 1966). Саме на цій побутовій основі в українця формувалися такі риси характеру як невпевненість, песимізм, замкненість вдачі, інтроверсне зосередження, що було сприятливим грунтом для сприйняття й постійного відтворення ідеї Спасителя, байдужості до конфесійних відмінностей, церковно-релігійних рухів, які охоплювали переважно верхівки конфесій. Зневажаючи такий психологічний стан свого народу, Іван Франко писав: "Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу, людським презирством, ніби струпом, вкритий!.. Невже повік уділом буде твоїм укрита злість, облудлива покірність, усякому...?" (Франко Іван. Мойсей // Твори: В 20 т. К., 1963. — Т.ХП. — С.481).

Психологічні чинники формування релігійності

Особливості національної психології мають своє вираження у двох різновидах ставлення до світу — екстраверсному й інтроверсному. Українці — інтроверсна нація. Характерними рисами українського народу є замкненість, тиха вдача, почуття всепрощення, підпорядкованості, терпимості, прагнення до духовного усамітнення, певний життєвий аскетизм, невибагливість. Українця характеризує також висока чуттєвість, домінування почуттєвого над інтелектуальним і вольовим. Навіть за зовні веселими виявами настрою українського народу (згадаймо його пісні) завжди проглядаються сум, відчуття якоїсь пригніченості, життєвої невпевненості (Рибчин І. Геопсихічні реакції і вдача українців. — Мюнхен, 1966; Українська душа. — К., 1992). Зазначимо, що всі ці особливості думання й переживання є сприятливим грунтом у нашого народу для глибоких релігійних настроїв, перенесення релігії у сферу індивідуальної, внутрішньої набожності.

Зумовлена межовим геополітичним розміщенням постійна загроза існуванню, відчуженість від усіх матеріальних святощів суспільства за умов феодальних відносин, невпевненість у завтрашньому дні, породжена соціальним і національним безправ'ям, виробили в українців риси безкорисливості, певною мірою аскетичне ставлення до земних благ, відчуття якоїсь неповноцінності. Цей їхній психологічний настрій підвладний сприйнятим ними християнським ідеям покірності, терплячості, скромності.

Демократизм спільного співжиття українців зумовив те, що кожен з них є самостійним господарем, людиною самою по собі незалежною. А характер суспільних відносин спричинив у них індивідуалістичну зорієнтованість. Та навіть будучи інтровертом, індивідуалістом за своїм характером, українець залишається людиною доброю й милосердною, має співчуття до знедолених, скривджених. Це зумовлено насамперед ототожненням ним себе з іншими людьми, віднайденням у них свого Я. Саме тому українцеві близька християнська заповідь любити ближнього свого як самого себе.

Роль релігійного чинника в існуванні й розвитку національної духовності українського народу дуже неоднозначна. Характерним є, зокрема, те, що немає абсолютного збігу "МИ" релігійної спільності (певної конфесії) з почуттям національного "МИ". Такий незбіг існував і за часів Київської Русі, коли християнство було релігією знаті, а язичництво — низів; і за часів польсько-литовської державності, коли знатні прошарки виявляли свою прихильність до римо- чи греко-католицизму, а прості люди лишалися переважно в лоні православ'я. Таку картину спостерігаємо і в XVII — XIX стст., коли низи залишалися на рівні народного християнства, а провідні верстви схилялися або до російського православ'я або до римо-католицизму. Під впливом постійних міжконфесійних конфронтацій в Україні відбувалося послаблення цілісності етнопсихе, загалом деградувала етнічна самосвідомість. На динаміці свідомості національного МИ також негативно позначилася підміна національного почуття релігійним, протиставлення релігійного МИ національному.

Це виявилося, зокрема, за часів колоніального поневолення України Росією. Після приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1686 р. православна церква, з одного боку, почала слугувати засобом денаціоналізації українців, а з іншого, своєю боротьбою проти греко-католиків, протестантських течій і залишків язичництва призвела до дезінтеграції української народності. Акцентуючи на православності як на ідентифікованому імені українців, Російська православна церква цим самим знімала питання національної приналежності як неістотне, спричиняла підміну почуття національної самосвідомості почуттям якоїсь абстрактної конфесійності. Як правильно зауважив поет Володимир Сосюра, "російське самодержавство, взявши собі на допомогу страшного спільника — православ'я, призвело наш народ до того (майже за 300 років), що він забув своє ім' і.., і коли питали українців, хто вони, то була тільки одна страшна відповідь: "Ми — православні" (Сосюра В. Третя рота. — К., 1988. — С.260).

Загальні вияви релігійності

Намагаючись визначити особливість, загальні риси релігійності українця, ми дійшли висновку, що вона виявляється насамперед в якійсь підсвідомій його впевненості в існуванні чогось надприродного, абсолютного, в Божій всеприсутності.

її характеризує також своєрідний пантеїзм, що спричиняється великою прив'язаністю українців до землі і виражається в обожненні її через розмежування покровительських функцій над нею між різними святими, а також у гіпертрофованому уособленні природи загалом та окремих її явищ і процесів, у вшануванні певних місцевостей, дерев, птахів, рослин, тварин та ін.

Християнськість українців також має свої особливості. Вони, зокрема, відображаються наявністю в їхньому віруванні своєї трійці — Ісуса Христа, матері Божої і святого Миколая, з наданням переваг Марії-Богородиці як цариці України. Таке сприйняття християнського догмату зумовлене певним утилітарно-вибірковим підходом до нього. Це надія на заступництво й компенсацію за земні негаразди (в цьому — місія Ісуса Христа), освячення сімейного вогнища й місця жінки в ньому (в цьому — покровительство Марії-Богоматері), пошук сили, яка сприяла б життєвій, зокрема господарській, діяльності (в цьому — приклад життя святого Миколая).