Розділ III. РЕЛІПЙНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ ЧАСІВ КОЛОНІАЛЬНОЇ НЕВОЛІ

1. УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я ПІД ВЛАДОЮ МОСКОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Кінець XVII ст. в історії православної церкви в Україні став своєрідною межею між двома якісно різними за змістом і формою періодами ц життєдіяльності. Один пов'язаний з фактичною самостійністю православної церкви на території України, коли залежність від Константинопольського патріарха була номінальною. Інший період її історії розпочався з включенням в єдину всеросійську церковну структуру після 1686 р. і пов'язаний з реальною втратою незалежності, майже повною ліквідацією національних релігійно-церковних особливостей, з уніфікацією всіх сторін діяльності за великоросійськими зразками.

Перехідний стан української церкви: від незалежності до втрати самостійності

Особливість православного собору (1685) в Києві. Стурбованість української ієрархії і кліру

Для осмислення ситуації, що склалася на початку XVIII ст. в Україні, пріоритетів, які панували серед українських ієрархів, білого й чорного духовенства, в середовищі мирян, показовим є православний собор влітку 1685 р. в Києві. І, що особливо важливо, собор наочно показав, наскільки його учасники усвідомлювали себе приналежними до церкви з своїми національними особливостями, історією, традиціями.

Заява новообраного митрополита київського Гедеона Святополка Четвертинського про його бажання прийняти посвячення й архіпастирський жезл від московського патріарха (вона de facto означала практичний крок до підпорядкування Києва московському патріарху) миттєво поляризувала позиції учасників собору. Хоча в документах, підготовлених духовенством на адресу гетьмана І.Самойловича, на перший план висунуто стурбованість українських ієрархів канонічністю такої акції без згоди константинопольського патріарха, об'єктом їхньої головної уваги стало інше — збереження status quo православної церкви в Україні з її національними особливостями. Українське православне духовенство в цій ситуації виявило себе як таке, що чітко усвідомлювало відмінності київської і московської гілок православ'я, наслідки приєднання ослабленої Київської митрополії до Московської патріархії, посиленої підтримкою з боку царської влади. Ієрархія, клір, миряни України справедливо вбачали в такій "злуці" можливість втрати церквою свого національного обличчя.

І справа полягала не стільки в конкретному переліку відмінностей православно-церковної практики в Україні, що наводився духовенством у документах (вільні вибори митрополита, остаточність його суду, право носити хрест на митрополичій митрі, заводити друкарні та ін.), скільки в тому" бути українській церкві незалежною, чи ні. Скасування "прав і вольностей малоросійської землі" ліквідувало б незалежне, автономне функціонування церкви, перетворило б славнозвісну Київську митрополію, незважаючи на царські обіцянки, на денаціоналізовану , заштатну, одну з кількох десятків єпархій, які діяли в Російській імперії. Внаслідок такої ліквідації київські митрополити, котрі, згідно із стародавніми церковними традиціями на українських землях, мали титул, права, почесті, рівні патріаршим, принижувалися до рівня єпархіальних єпископів. Приклад здійснення уніфікаційних акцій був поряд — у Білгородській єпархії з її переважно українськими парафіянами. Констатуючи тут конкретні факти денаціоналізації під приводом уніфікації, українське духовенство в листах до І.Самойловича застерігало, що з підпорядкуванням Київської митрополії Москві "те ж саме й у нас було б".

Однак практичний опір свідомого в цій загрозі українського духовенства був загалом пасивний: і з боку архімандрита Києво-Печерського монастиря Варлаама Ясинського — одного з ініціаторів написання "листів" до гетьмана І.Самойловича, і з боку іншого авторитетного, впливового ієрарха-архіепископа Лазаря Барановича, котрий разом з чернігівським та новгород-сіверським духовенством взагалі не поїхав на елекційний собор. За умов активної закулісної узгоджувальної роботи українського гетьманату та особисто І.Самойловича, угодівської щодо Москви позиції новообраного митрополита Четвертинського на кінець літа 1685 р. стало зрозуміло, що посвячення нового Київського митрополита, а разом з ним і фактичне підпорядкування Київської кафедри московському патріарху в обхід Константинополя — справа вирішена.

Чинники, які сприяли втраті самостійності Київської митрополії

Тактика поступок, догідництва гетьмана, церковних ієрархів, що далеко не завжди диктувалася національно-церковними інтересами, вилилася в листопаді 1685 р. у висвячення Гедеона Четвертинського на митрополита Київського, здійсненого в Москві. Ця подія стала для російської світської влади вагомим аргументом у переговорах з Константинополем і, по суті, зробила українських ієрархів через їхню споглядальну позицію співучасниками протиканонічної акції. Заднім числом, майже через рік після присяги митрополита Гедеона Москві "у всьому згідним бути і купночинну", під тиском військово-політичних факторів і звичних у ті часи подарунків "соболями і жалуванням", в кінці 1686 р. "дозволительними грамотами" патріарха Константинопольського Діонісія та інших східних патріархів формально санкціоновано передачу Київської митрополії під управління московського патріарха.

Для усвідомлення внутрішньоцерковної ситуації і міжцерковних відносин на українських землях на початку XVIII ст. важливим, на нашу думку, було те, що й українські ієрархи, і східні патріархи добре розуміли справжній характер цієї події. Патріарх Єрусалимський Досифей, котрий, врешті-решт, і сам відступив від принципової канонічної позиції, в листі до московських царів Петра й Іоанна у квітні 1686 р. це розуміння справи досить чітко демонстрував. "Чи годиться... Москві просити від матері своєї Східної церкви духовні дарування за гроші?" — запитував патріарх і оцінював московські прагнення чужих церковних територій як "богомерзенну" справу, "справу славолюбства".

Усунення з гетьманства І.Самойловича, який протегував Г.Четвертинському, виявило, що ставлення багатьох авторитетних представників вищого церковного керівництва в Україні до митрополита було далеким від поважного. В березні 1688 р., прагнучи вийти з-під церковного керівництва самоуправного митрополита Гедеона, архієпископ Чернігівський Лазар Баранович звернувся до патріарха Іоакима з проханням взяти його "зі всією паствою" чернігівською під "батьківське своє наймилостивіше крило".

Подібні центробіжні прагнення українських ієрархів цілком відповідали стратегії Москви, оскільки били по автономістських позиціях церкви в Україні, підривали авторитет Київської митрополії.

Поспішив позбутися митрополичої опіки й архімандрит Києво-Печерської лаври Варлаам Ясинський, порушивши клопотання про надання цьому монастирю статусу ставропігії московського патріарха. В липні 1688 р. лавру затверджено патріаршою ставропігією і виведено з підлеглості митрополита Четвертинського, тим більше, що про це особливою грамотою клопотав новий гетьман І.Мазепа. Роком раніше, в 1687 р. під патріаршу ставропігію пішов славнозвісний "козачий" Києво-Межигірський монастир, де в 50-ті роки XVII ст. приймав постриження і проходив чернечий послух майбутній московський патріарх Іоаким. Спробував скористатись ослабленням позицій Г. Четвертинського й вирішити свої далекосяжні проуніатські плани й львівський митрополит Й.Шумлянський (1689).

Прагнучи задовольнити свої тимчасові, удільні, особисті інтереси, дрібні домагання, особливо не турбуючись при цьому про можливі негативні наслідки для церкви в цілому, українські ієрархи в кінці XVII — на початку XVIII ст. фактично сприяли церковно-політичним прагненням Москви ліквідувати українську православну автономію. Як слушно констатував І.Власовський, йшлося про відокремлення від Київської митрополії найдавніших українських єпархій, монастирів, здійсненого з "активною участю самих духовних осіб з українців, для яких збереження цілісності українського церковного організму в складі Київської автономної митрополії було, очевидно, річчю байдужою".

Завдяки саморуйнаційним діям ряду українських ієрархів справа церковного підпорядкування Москві набула невідворотного характеру, ставши для православної церкви України ще однією нерозв'язуваною протягом трьох віків проблемою. Виходом з-під влади Київського митрополита ієрархи, архімандрити підірвали один з найважливіших і найсуттєвіших привілеїв київської кафедри — управління єпископіями, архімандріями, ігуменствами, монастирями та церквами в межах митрополії, право, яке ставило київську кафедру на один рівень з патріаршими, а київських митрополитів — вище за митрополитів московських. Московському патріарху лишилося тільки скористатися такою слушною ситуацією для приниження київської митрополії до рівня звичайної єпархії. З переходом Чернігівської єпархії під управління Московського патріарха в підпорядкуванні Г.Четвертинського на території України не лишилося жодного єпископа. Київський митрополит на той час вже втратив реальну владу і на Правобережжі.

Після 1686 р- й напередодні нового XVIII ст. Київська митрополія складалася з однієї митрополичої єпархії. За даними Є.Болховітинова, на Лівобережжі вона простягалася від Козельська, Ніжина, Батурина і Глухова по всіх малоросійських полках до Запорізької Січі, а на Правобережній Україні — від Могилівської єпархії в Білорусії до кордонів київської та подільської України. Крім того, в підпорядкуванні митрополита Київського були монастирі Білорусії, Литви, Польщі, що залишалися православними і здавна належали київської кафедри. Зазначимо, що і в межах митрополичої єпархії влада митрополита, особливо на Правобережжі, була в ряді випадків номінальною, як, до речі, й титул. Г.Четвертинський у Москві вже не отримав титулу з формулою "всія Русі", а лише — "митрополит Київський, Галицький і Малої Росії".

Обмеження й ліквідація особливостей православної церкви в Україні

На час митрополичого правління В.Ясинського (1680— 1707 рр.) припадає початок ряду значимих в історії православної церкви внутрішньодержавних і внутрішньоцерковних процесів. Після смерті патріарха Московського Адріана (1700 р.) Петро І почав реалізовувати тактику ослаблення церковної опозиції, вважаючи, що "многому злу корень — старцы и попы". Одним з перших заходів у цьому напрямі було призначення в грудні 1700 р. місцеблюстителя й адміністратора патріаршого престолу, а не вибори нового патріарха. Ним став колишній вихованець і професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський, який хоча й був слухняним виконавцем царської волі, однак добре розумів, що настав "новий Вавилон" — політика ослаблення й приниження колись могутньої і впливової церкви.