Розділ «4. ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ РУСІ-УКРАЇНИ»

Традиційний і нетрадиційний погляд на хрещення Русі-України

Ні одна розповідь про охрещення Русі не обходиться без того, щоб мова в ній не йшла про те, як захопив Володимир грецьке місто Корсунь-Херсонес і змусив гордих візантійців хрестити й просвітити язичницьку Русь, як стояло візантійське духовенство на чолі з митрополитом на березі Дніпра й хрестило натовп киян. І ця картина є настільки близькою для нашого серця, що, можливо, навіть і гріх руйнувати цю ілюзію. Але наука — це не просто віра в красиві казки. Описуючи цю давно улюблену картину, навіть священнослужителі не хочуть помічати її абсурдності, хоча це саме так. Подібного не могло бути, оскільки жоден візантійський священик не міг здійснити такого порушення канонів, не накликавши цим гніву Константинопольської патріархії. Русь хрестилася не в І, а в X ст., коли всі деталі християнського обряду було вже ретельно унормовано, в багатовікових суперечках обговорено й остаточно прийнято. Обряд хрещення вже тоді був добре розробленим, він здійснювався індивідуально і тільки в храмі. І лише далеч віків не дає змогу побачити гнів християнських ієрархів усіх церков, якби вони почули про подібне охрещення цілої країни.

Невипадково візантійські джерела мовчать про таку важливу подію, як хрещення народу, з котрим у Візантії були давні й тісні контакти. Жоден візантійський історик не відзначив такої важливої перемоги: залучення до своєї віри давнього й неспокійного сусіда. Чи випадково це? Адже ще в IX ст. патріарх Фотій хвалиться: "І не тільки цей народ (болгари) перше нечестя змінив на віру Христову, але й так звані руси, що перевищують усіх жорстокістю та скверновбивством; вони поневолили всіх кругом себе, а через це впали в гордість і підняли руку навіть проти Римської держави; але тепер навіть ці руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту й непідроблену віру християнську і з любов'ю стали підданими та друзями нашими замість грабувати нас і замість мати проти нас зухвалість, що не давно було. І так розгорілося в них бажання та ревність до віри, що прийняли вони єпископа й пастиря і поважають християн з великою пильністю та усердям" (Огієнко 1.1. Українська Церква. — К., 1993. — С.19—20). І хоча Фотій відніс Русь до підданних і друзів, але "піддані", в свою чергу, не відзначили цієї події. Наш літопис описує похід перших русьських князів Аскольда й Діра на Константинополь саме за часів патріарха Фотія, але нічого не говорить про хрещення, і лише зазначає, що на могилі Аскольда поставлено церкву, тобто опосередковано засвідчує, що Аскольд був християнином.

Літописець не відмітив ані будівництва християнських храмів (хоча воно й провадилося), ані хрещення частини русичів за часів Аскольда та Діра, не оспівав належним чином діянь на честь Христа першої княгині-християнки Ольги, і весь тріумф перемоги християнства над язичництвом віддав Володимиру.

Чи випадкове це тенденційне тлумачення подій? Отже, перший давньорусьський історик був церковним діячем і, здавалося б, мусив оспівати шляхи проникання "світла істинного вчення" з найдавніших часів. Та літописець навмисне ігнорує навіть відомі йому події і викладає не стільки факти, скільки певну, домінуючу в XI—XII стст., версію хрещення самого князя Володимира, а в подальшому й Русі. Це була версія київського двору, оскільки візантійські хроністи, які віддали данину навіть найдрібнішим деталям тогочасної історії, нічого не повідомляють про хрещення Русі князем Володимиром.

Лише на тлі соціально-економічного та політичного розвитку давньорусьської держави можна правильно оцінити наявну суперечність. Русь під час князювання Володимира — це могутня держава, що характеризується розвитком феодалізму. Русь часів Володимира — найбільша з ранньофеодальних держав того часу, а за своєю територією переважала навіть Візантійську імперію. Часи князя Володимира — це кульмінаційний момент розвитку Київської держави. Тому Русь приймає нову релігію не на засадах вірнопідданства, а на засадах самостійної, рівної всім іншим церкви.

З огляду на свій самостійний та незалежний соціально-економічний стан Русь приймає християнство, не підпадаючи початково ані під яку політичну або ідеологічну залежність. Це стало предметом гордості Русі і київського літописця, але це не влаштовувало ані Рим, ані Візантію. Тільки такий підхід дає змогу усунути певні суперечності у викладі подій, пов'язаних з хрещенням Русі. Русь приймає не візантійський і не римський варіант християнства, а свій, власний. Академік В. Д.Греков зауважив, що "християнство на Русі... виявилося в кінцевому підсумку не візантійським і не римським, а русьським" (Греков БД. Киевская Русь. — М., 1953. — С.392).

Деякі історики української церкви, як наприклад К.Панас, зазначають, що з самого початку "Українська церква стала частиною Вселенської церкви" (Папас К. Історія Української Церкви. — Львів, 1992. — С.16). Розвиваючи цю теорію, М.Чубатий висунув припущення, що церковне життя Русі з самого початку може бути охарактеризоване як синтез, "схрещення" східного й західного християнства (Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. — Рим; Нью-Йорк, 1965. — Т.І. — С.134).

З патріотичних мотивів один літописець з гордістю пише, що апостолів на Русі не було, оскільки в той час молода церква вважала допустимим стверджувати : "Вихваляє ж похвальними словами Римська земля Петра й Павла, від них же увіровали в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія та Ефес та Патм — Іоанна Богослова; Індія — Фому; Єгипет — Марка. Усі країни і міста, і люди шанують і прославляють кожне своїх учителів, які навчили їх православної віри. Похвалимо ж і ми по силі нашій малими похвалами велике й дивне створившого — нашого учителя й наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, сина славного Святослава" (Іларіон. Слово про Закон і Благодать // Філософська думка. — 1988.— №4.— С.180). З часом церква зміцнюється, прилучається до складних церковних стосунків, усвідомлює помилковість таких поглядів і шукає більш ґрунтовних своїх коренів. Виникають розповіді, що вчителем слов'ян був апостол Павло, а пізніше апостолом Русі проголошується Андрій Первозванний.

Літописець дуже старанно збирає все відоме йому з історії слов'ян. Йому було дуже важливо описати історію слов'янських племен. Від Сима й Хама розпочинає він, свідомо виділяючи серед інших народів "народ слов'янський". Слов'янське братерство — це одна з перших великих ідей, яка спонукала літописця до праці. "Був-бо один народ словінський — Сло-віни ж сиділи по Дунаю, підкорені уграми, і морава, і чехи, і ляхове, і поляни, яких нині називають русь. З них мораві найперше було покладено книги, від того і грамота прозвалася словенською, від того грамота є в Русі, і в Болгарах Дунайських" (Повість врем'яних літ. — К., 1990. — С.37—39). Літописець розповідає про просвітителів слов'ян Кирила -Костянтина і Мефодія, про переклад у Моравії Євангелія та інших церковних книг. "До Морави ж приходив і апостол Павло і навчав там; там-бо є Ілурик, до нього приходив апостол Павло, там-бо були словіни найперші. От тому учителем словінського народу є [апостол] Павло. Від того народу — і ми, русь; от тому і нам, русі, є учителем апостол Павло" (Там же. — С.41). У контексті цієї розповіді є й такі слова: "Словіни-бо жили охрещені" (Там же. — С.39).

Літописець послідовний у своїй розповіді і не його вина, що ми бачимо лише те, що хочемо бачити в його викладі. А хочемо ми бачити, що Русь прийняла християнство від Візантії, і не помічаємо того, що літописець торує інші шляхи. Йому є більш дорогим і цінним слов'янське братерство. І це не могло бути інакше, оскільки Болгарія приймає християнство більше ніж за сто років до Русі, не кажучи вже про те, що в Моравії Костянтин і Мефодій, а потім і їхні численні послідовники вже проробили грандіозну роботу з осмислення місця слов'янської спільноти в сім'ї народів. Костянтин та Мефодій були не просто перекладачами церковних книжок на слов'янську мову: їм довелося боротися з думкою, що "Недостойно жодному народу мати азбуку свою, окрім євреїв, і греків, і латинян" (Повість врем'яних літ. — С.39). Це була довга й вперта боротьба за право почути про "велич Божу своєю мовою"(Там же). Отже, учителі слов'ян вистіпили просвітителями не тому, що принесли заморську мудрість темним і неосвіченим слов'янам, а тому, що прагнули відстояти місце слов'янських народів у християнському світі.

Самобутність влаштування церкви в Київській Русі. Кирило-Мефодіївська традиція

У літературі дискутується питання, представниками якої саме — візантійської чи римської — церкви були Кирило і Мефодій, оскільки відомо про їхні контакти як з Константинополем, так і з Римом. Аргументи є і в однієї, і в іншої сторони, але майже ніхто не хоче помічати, що суперечності буде усунено, якщо не прив'язувати солунських братів до жодної із сторін, а погодитися з тим, що вони шукали третій, проміжний шлях. їх звинувачували в єресі саме за те, що вони прагнули знайти для слов'янських народів свій шлях поміж римським і візантійським впливом. Вони явно не приєдналися до жодної із сторін і шукали згоди обох церков на свою самостійну службу церковнослов'янською мовою. Невипадково солунські брати — вихідці з лона константинопольської церкви — запитували й добивалися згоди римських пап на відхилення від канонів для слов'янських церков. Уже тоді помітний розкол церков вони намагалися згладити зверненням до першоджерел, до істин первісного християнства.

Для кирило-мефодіївської традиції характерна орієнтація на раннє християнство, вшанування апостола Павла як борця за рівноправність народів. Тому не випадково ідею рівності всіх народів розвиває в своєму "Слові про закон і Благодать" перший русьський митрополит Іларіон і перший русьський літописець Нестор. Орієнтацією на раннє християнство можна пояснити й таке єретичне для західної і східної' церков як хрещення киян у водах Дніпра.

Ймовірніше, що хрещення своєї країни Володимир здійснював не під опікою якої-небудь церкви, а самостійно, керуючись ідеєю створення незалежної церкви. Головними ідейними наставниками могли бути слов'янські й корсунські священослужителі, яких слід відрізняти від візантійських.

Покидаючи, згідно з літописом, Корсунь після охрещення і одруження на візантійській царівні Анні, Володимир "взяв царицю, і Настаса, і попів корсунських, і мощі святого Кли-мента, і Фіва, учня його, і взяв сосуди церковні, й ікони на благословення собі" (Повість врем'яних літ. — С.183). У першій побудованій Володимиром у Києві Десятинній церкві був приділ святого Климента. Новостворена церква віддавала особливу шану святому Клименту, римському папі, якого, згідно з легендою, втоплено посланцями імператора-язичника Траяна за успіхи християнської проповіді серед мешканців Херсонесу. Це вшанування святого західної, а не східної церкви бере свої витоки від братів слов'ян і їхніх вчителів. Бо саме Костянтин і Мефодій пов'язали ім'я папи Климента Римського з Корсунем, вчинили дійство обретіння мощей всіма забутого цього святого в Херсонесі, і зробили все можливе, щоб уславити його серед слов'ян. "Слово про обретіння мощей святого Климента", житія Климента були дуже поширені серед слов'янських народів. Климента невипадково інколи називають учнем апостола Павла. Тут простежується тенденція створення своєї ієрархії святих. Слов'янська церква прагнула побудувати і свою систему догматів, обрядів та богослужінь, але, мабуть, не розрахувала своїх сил у такій складній справі і не змогла знайти свого особливого шляху серед таких досвідчених і сильних суперників, якими були Константинополь і Рим.

Згідно із "Сказанням про жереб апостолів", Петру дістався для апостольської діяльності Рим, Матвію — Палестина, Марку — Єгипет. Тому християнська традиція трактувала самовизначення народу як проблему визначення першовчителя, від якого цей народ одержав християнську віру й Боже благословення. Це добре розуміли Костянтин і Мефодій, так само як і перший русьський митрополит Іларіон, який писав, що кожний народ має свого вчителя, і назвав учителем Русі князя Володимира. Отже, як бачимо, є всі підстави припустити, що в середовищі кирило-мефодіївського гурту здійснено спробу створити слов'янський варіант християнства, яка потім знайшла продовження в Київській Русі. І хоча ця спроба не зовсім удалася, але певних успіхів у цьому напряму все-таки було досягнуто, бо майже відразу після запровадження християнства в Київській Русі служба Божа стала правитися, а церковна література видаватися слов'янською мовою. Це вказує на використання досягнень слов'янського напряму християнської культури. Після Моравії і Болгарії естафета перейшла до Русі.

На момент офіційного хрещення Русі вона мала тісні контакти з усім християнським світом. Візантія і Західно-Римська імперія. Франкська імперія, Болгарія, Чехія, Польща, Угорщина, Моравія її постійні як партнери, так і суперники в міжнародному житті. Укладаючи тимчасові союзи то з одними, то з іншими, вона успішно лавірувала й відстоювала своє місце в цьому складному конгломераті постійно конфліктуючих держав.

Тенденційне приєднання Київської церкви лише до візантійського джерела наштовхується на не менш настирливе прагнення прив'язати її до римсько-католицького впливу. Широкі дипломатичні, династичні, торговельні зв'язки Києва з усім західним світом не дають ніяких підстав заперечувати й релігійно-культурні контакти. В Києві була церква святого Петра. В архітектурі собора святої Софії простежуються західні впливи. В "Житії Іоанна Златоуста", одного з найулюбленіших на Русі проповідників, підтримується ідея старшинства святого Петра. Вшанування деяких західних святих, наприклад, святого Климента, запровадження наприкінці XI ст. свята перенесення мощів святого Миколая до південно-італійського міста Баруці та інші факти вказують на певний римський вплив. Місіонери західно-римської церкви Адальберт, Бруно-Боніфацій, єпископ Рейнберг, Яцек-Гіа-цинт проповідували на Русі, і хоча документи засвідчують, що їхні проповіді іноді не мали успіху, це не означає, що старання всіх місіонерів були даремними. Не слід забувати що це були не окремі фанатики-місіонери. Створювалися школи, місії для проповідницької діяльності. Так, наприклад, була Магдебурзька школа, котра готувала проповідників спеціально для слов'ян. Особливою активністю в Європі вирізнялася ірландська місія, яку папство вважало розкольницькою. Тому, якщо неможливо говорити про існування на Русі ієрархії римсько-католицької церкви, про важливу роль папства в організації новостворюваної церкви, то й заперечувати її вплив також неможливо.