Розділ «6. ПРАВОСЛАВНЕ СЕКТАНТСТВО В УКРАЇНІ»

Хрещення у "новоізраїльтян" означає не змиття першородного гріха, а "народження від Духу", обіцянка Богу жити по добрій совісті, пробудження душі. Є в лубківців і поняття чистилища, яке в їхньому трактуванні міститься на землі. Охреститися — це означає перейти із цього чистилища до досконалої віри. А найбільш досконалі душі стають ангелами. Друге пришестя Христа для лубківців — лише притча і розуміється ними як "злиття розуму Христа з душею і вільною думкою людей" — тоді настане "торжество вічної правди". Кінець же світу — абсурд, оскільки природа й люди йдуть до досконалості, а не до погибелі. Традиційні хлистовські радіння у лубківців замінено релігійними містеріями. Не визнається піст, дозволяється навіть вживати м'ясну їжу.

Після гострих конфліктів з офіційною православною церквою Лубков змушений був емігрувати в 1911 р. до Уругваю. Туди ж з 1911 по 1914 роки виїхало майже 2 тис. новоізраїльтян, що становило близько 10 % чисельності течії. У період непу в 1926 р. близько 700 осіб повернулися у Росію, в тому числі і сам В.Лубков, і на річці Манич (Ростовська область) утворили поселення Новий Ізраїль.

На зламі XVIII—XIX ст. на українських теренах з'являється секта духоборів (духоборців). її витоки, як і витоки молоканства, дослідники вбачають у духовному християнстві. Виникнення духоборства пов'язується з іменем козака Силуана Колесникова з Катеринославської губернії та багатого купця Іларіона Побірохіна з Тамбовської губернії (обидва в минулому хлисти). Наприкінці XVIII ст. секта утвердилася в Харківській, Катеринославській, Тамбовській губерніях і почала поширюватися на території Прибалтики. За імператора Олександра І в 1803 р. духоборці отримали свободу віросповідання і багато з них повернулися із Сибіру. Для обмеження їхньої місіонерської роботи серед православних царський уряд уже з 1802 р. почав виселяти духоборів у Мелітопольський повіт Таврійської губернії в район р. Молочної, їм надавалася підйомна позика, земля, звільнення на 5 років від податків. У цей час секту очолював Савелій Капусті н, якого називали духоборським Мойсеєм — він об'єднав духоборів трьох губерній і переселився з ними на таврійські землі. За Миколи І секту оголошено особливо шкідливою, а її представників виселяли на Закавказзя.

Віровчення духоборів на перших порах мало деякі елементи хлистовства. Побірохін оголосив себе сином Божим, обрав 12 апостолів-архангелів та 12 "смертоносних ангелів", виступав проти державної влади та ін. Проте, на противагу хлистам, духобори стверджували, що Христос як Дух, що він є всюди, внутрішньо присутній у душах усіх віруючих, а не лише обраних. Тому духобори хрещення розуміли як сприйняття Духу, а причастя — як "смакування слова Божого". Джерело віровчення — внутрішнє об'явлення чи просвіта Бога слова, що живе в душах людей. Плодом цього об'явлення є переказ — "Животна книга", а також "Сповідання своєї віри катеринославських духоборів", в якому викладено віровчення секти (дослідники О.Новицький, О.Клібанов вважають, що останню книгу написано на основі праць Г.Сковороди). Біблія, на думку духоборів, — це перше, але не останнє об'явлення Бога-Творця світу, який за своєю суттю дух — дух сили, премудрості, волі. Сектанти визнають Трійцю, але розуміють її раціоналістично, як прояв однієї суті. У природі Трійця трактується так: Батько — світло, Син — життя, Дух Святий — спокій. У людині: Батько — пам'ять, Син — розум, Дух Святий — воля.

Духобори визнають переселення душі (тіло — її тимчасова в'язниця). Душі порядних людей, на думку духоборів, переходять в людські тіла, а злих — у тваринні. Душа існувала і занепала духовно ще до творення світу. За це її вигнано у видимий світ. Тому люди мають грішні душі. Переселення душі в духобора проходить у проміжку 6—15 років, коли дитина може завчити кілька псалмів з "Животної книги". До цього в них — лише дух, просте дихання. За вченням духоборів, Ісус Христос — один із праведних і Син Божий лише в тому розумінні, в якому всі духобори є синами божими. Мета його місії — показати приклад страждань за віру. Його душа переселилася в апостолів, а потім у їхніх спадкоємців, котрими в наш час є духобори. На основі цього обґрунтовується теократичне управління сектою — керівники обожествляються і передають свій сан у спадок. Для вчення духоборів характерний пантеїзм — Бог розуміється ними як безлика сила, розчинена в природі, проявляється у формі її законів. Бог втілюється однаково в усьому існуючому. Тому, на думку духоборів, всі люди рівні і будь-яке насильство забороняється (в 1895 р. духобори на знак протесту проти введення загальної військової повинності провели акцію спалення зброї). Спасіння можливе в будь-якій вірі — були б лише добрі справи й моральна досконалість.

Духобори відкидають інститут священництва, всю церковну обрядовість. Вони заперечують зовнішнє вшанування Бога — не поклоняються хресту, іконам, мощам і святим, не визнають таїнств. На думку духоборів, наприклад, причастя хлібом та вином не має сили, оскільки звичайна їжа душі не корисна. Причащатися потрібно внутрішньо, "крізь кістки та мозок". Істинне хрещення — в стражданні і може бути здійснено лише Святим Духом. Біблію, на думку духоборів, не слід читати всім віруючим бо це може призвести до різночитань, її зміст має пояснювати лише духовний лідер. Шлюб здійснюється без обряду, лише за взаємною згодою і клятвою молодих та дозволом батьків. У цьому проявляється ставлення до жінки у духоборів як до рівної чоловікові (кожна жінка — богородиця, адже кожна людина — боголюдина). За вченням духоборів, кожна душа по смерті через шість тижнів постає на Суд Божий і отримує за свої справи, не чекаючи другого пришестя Христа.

Наприкінці XIX ст. духоборство зазнало відчутного впливу толстовства. Його підривали і внутрішні суперечності, які зрештою призвели до розколу секти на два напрями: губанівці (більш заможні духобори) та веригінці (духоборська біднота). Другі в 1894 р. змушені були емігрувати до Канади, де заснували Товариство духоборів Канади та Союз духовних общин Христа. Всього виїхало близько 7,5 тисяч чоловік. Духобори, що залишилися, самоізолювалися і відійшли від активної місіонерської діяльності. Непоодинокі випадки переходу їх у толстовство, старообрядництво чи протестантизм. В Україні духобори діяли, окрім Миколаївської та Одеської, також в районах нинішніх Кіровоградської та Дніпропетровської областей.

Значною течією православного корівня, поширеною на українських теренах в Катеринославській, Харківській губерніях та Криму, були молокани. Самі сектанти називають себе "духовними християнами", а назву молокани пояснюють словами із послання апостола Петра: "І немов новонароджені немовлята, жадайте щирого духовного молока, щоб ним вирости вам на спасіння..." [1 Пет. 2,2]. Ця секта виділилась у 60—70-х роках XVIII ст. із середовища духоборів (один із її засновників — Семен Уклеїн — зять Іларіона Побірохіна) і має багато спільного з ними у вченні та обрядах.

Проте, на відміну від духоборів, джерело віровчення молокани вбачають у Біблії, яка асоціюється у них з образом "духовного молока, яким годується людська душа" і витлумачується ними індивідуально й алегорично. Саме в Біблії молокани знаходять докази для заперечення таїнств, обрядів православної церкви. Визнаючи безгрішне народження Ісуса Христа від Богоматері, яку, до речі, вони не вшановують, молокани заперечують його людську плоть. Не маючи її, Христос і не міг померти, як всі люди, а помер особливим чином. Бог існує у вигляді земних проявів і, насамперед, в людських силах і здібностях. Велике місце в догматиці відводиться пророкуванню скорого пришестя Христа й встановленню його тисячолітнього царства. Ці та інші догматичні положення у молокан викладено в спеціальних "обрядниках", а також у книзі "Догмати молокан". Молокани не визнають також пов'язаних з певними діями чи подіями постів. До них, на їхню думку, людина має звертатися тоді, коли усвідомить свою гріховність і переважання плоті над духом. Громадами молокан керують виборні наставники і старці, котрі всі обряди здійснюють безплатно. Богослужіння складається з читання Біблії та співання псалмів.

Згодом молокани розкололися на три основні течії; спільних, постійних та стрибунів, які, в свою чергу, теж поділилися на напрями. Спільні організувалися в 1830 р. в Самарській губернії. Вони намагалися втілити принципи утопічного соціалізму (проживання комунами, колективна праця, спільне майно та ін.). Уже через кілька років спільні молокани зазнали переслідувань з боку влади і були вислані в Бакинську губернію. Із їхнього середовища в 50-х роках XIX ст. виділилися стрибуни (сіонці, сопуни). Лук'ян Соколов, засновник секти, в основу вчення поклав слова Псалтиря (51,9): "...очисти іссопом мене...". На основі цього сопуни вважали, що Святий Дух може зійти на обраних тільки під час стрибання, і лише так молитви досягають Бога. Обряди та свята стрибунів — тісне переплетіння іудейських та християнських свят: вшанування суботи, єврейської пасхи (але пов'язування її з воскресінням Христа) тощо. На чолі громад стрибунів стояли "пророки". У громадах стрибунів широко використовувалася практика гласолалій, а також певні обмеження в їжі. Стрибуни проповідували настання царства Божого на землі. За свої погляди вони довгий час переслідувалися царизмом і лише на початку XX ст. відбулося певне примирення стрибунів з владою. Перші громади стрибунів виникли в Україні на території Таврійської губернії.

Що стосується постійних молокан, то до їхнього складу увійшли найбільш помірковані й багаті. їхня віра та обряди мали багато елементів, властивих православ'ю: рукоположення пресвітера, визнання хрещення (через триразове занурення), причастя, покаяння, шлюбу та єлеосвячення як таїнств. Постійні молокани стали кістяком донського напряму молоканства, який був поширений на українських теренах і є найбільш близьким до православ'я. Цей напрям майже повністю примирився з православною церквою і відігравав у молокан таку саму роль, яку відігравало єдиновір'я у старообрядців. Молокан до 1917 р. було досить багато на теренах Російської імперії — в їхніх громадах налічувалося більше одного мільйона чоловік.

Релігійні течії хіліастично-есхатологічного та харизматичного характеру до 1917 р. в Україні були репрезентовані трьома напрямами — єговістами-ільїнцями, іоаннітами та інокентіївцями.

Єговісти-ільїнці вийшли із середовища духовних християн. Цю секту організував наприкінці 40-х років XIX ст. на Уралі штабс-капітан Микола Ільїн (1809—1890). У 1846 р. він проголосив себе пророком Іллею, посланцем старозавітного Бога Єгови (назви Ієгова та Ягве не визнавалися). За свої антиправославні (а інколи й антихристиянські) погляди він близько 20 років провів у засланні, звідки активно листувався із своїми однодумцями. Завдяки їм наприкінці XIX ст. ільїнці з'явилися і в Україні, особливо — на Донбасі.

Вчення Ільїна за своїм змістом — синкретичне поєднання християнства, іудаїзму та язичництва. В ньому помітний вплив і західних містиків. Ільїнці вчать, що бог Єгова є сином Верховного Творця, в якого є ще сини, котрі керують іншими сонячними системами. Нашою ж сонячною системою керує Єгова-Христос. Один із синів, Сатана, повстав проти Бога-батька і захопив нашу Сонячну систему. Та Єгова вигнав його з неба на землю і веде з ним постійну боротьбу, що має закінчитися Армагеддоном. Після перемоги над Сатаною настане тисячолітнє царство Єгови, в якому всі єговісти отримають безсмертя і сидітимуть в раю праворуч від Бога (звідси друга назва єговістів-ільїнців — Десне братство).

Поширенню вчення сприяли внутрішні правила в секті — конспірація, обов'язкова увага й допомога подорожуючим членам секти, стеження один за одним, одруження лише з членами секти (хоча взагалі-то це не рекомендувалося), культ світлохранів (керівників, хранителів "світла загальнолюдської істини") та ін. Особливе застереження Ільїн проповідував щодо жінок, яких вважав значно нижчими за чоловіків, неповноцінними: на зібраннях секти їм заборонялося виступати. Єговісти-ільїнці не визнавали православних таїнств, не вшановували ікон, хрестів, мощів і т.ін., святкували іудейські свята. Влада, на їхню думку, — породження Сатани. Тому членам секти було заборонено з'являтися в судах — навіть при розгляді їхніх справ. Із Біблії визнавався лише Апокаліпсис і то лише в перекладі й трактуванні Ільїна ("Книга с неба"). Сама Біблія, на думку Ільїна, — породження Сатани, як і, власне, саме християнство.

Секта іоаннітів виникла у 80-х роках XIX ст. в середовищі шанувальників протоієрея Іоанна Кронштадського (І.Сергєєва) (1829—1908). Він був настоятелем собору Андрія Первозванного в Кронштадті. Великий авторитет Іоанну принесла його благодійницька діяльність (заснував безплатні початкові школи й майстерні, притулки тощо), а також публіцистика та церковні трактати отця (особливо відомі його твори "Моя жизнь во Христе" та "Мысли христианина о покаянии и святом причащении"). Крім того, Іоанн мав славу цілителя та чудотворця.

В основі вчення іоаннітів — чудесне видіння Святого Духа, що явився Іоанн у Кронштадському і повідомив про близький кінець світу та Страшний суд. Іоанна боготворили, оголосили Христом. Перед його портретами служили молебні. В цілому віровчення іоаннітів принципово не відрізняється від вчення ортодоксальної православної церкви, проте адепти Іоанна відмовляються ходити до православних храмів, а моляться в домашніх церквах. Секта має теїстичний характер (світ — творіння Боже, створене словом Божим з нічого. У світі немає нічого, що може бути порівнянне з Богом). Простежується й певна харизматичність у їхньому вченні: релігія для іоаннітів зводиться до містичних переживань, а переживанням окремої людини надається характер істинної релігії. Ще за життя Іоанна кронштадські богомольці почали видавати часопис "Кронштадський маяк", який після смерті отця став ідеологічним ядром руху. В 1908 р., по смерті Іоанна, на чолі сект іоаннітів став старець Феодосій (В.Пустошкін), котрий очолював цей рух до своєї смерті у 1941р.

Наймолодшою сектою хіліастично-есхатологічного та харизматичного спрямування була секта інокентїївців. Створена вона в 1908 р. ієромонахом Балтського монастиря Іно-кентієм (Іоанном Левізором), котрий оголосив себе третьою особою святої Трійці — живим втіленням Святого Духа. У Балті і Липецьку виникли монастирі прихильників Інокентія, які стали називатися "райськими садами". В Липецькому монастирі, двоповерхові печери якого розтяглися майже на три кілометри, жило майже 5 тисяч насельників.

Вчення секти не вирізняється оригінальністю — в його основі лежала проповідь кінця світу. Сенс життя, на думку Інокентія, в підготовці до Страшного суду. Тому немає сенсу накопичувати майно, слід відмовлятися від сім'ї й нехтувати такими умовностями земного життя, як мораль. Керівники секти проповідували монархічні ідеї і стверджували, що цар Микола II не загинув, а переховується в Молдові. Значне місце в обрядах секти відводилося релігійному екстазу, який досягався тривалими спільними молитвами, а найкращою формою служіння Богові вважалося самогубство (самозаморення голодом, що часто практикувалося в секті), а також фізичні страждання як форма спокутування гріхів.

Активна місіонерська робота інокентіївців дала свої плоди — тисячі віруючих півдня Російської імперії (України) та Бесарабії стали прихильниками нового вчення. Святий Синод вжив відповідних заходів — Інокентія заслали спочатку в Муромський, а згодом у Соловецький монастир. До "великого пастиря" було організовано кілька походів його прихильників, сотні з яких загинули в дорозі. У 1917 р. Інокентія вбито і керівництво сектою стали здійснювати брати Олександр та Іван Куляки. З приходом в Україну більшовицьких військ секта набула опозиційного характеру. Монастирі інокентіївців стали опорою антирадянських сил. Секта діяла переважно на Буковині, Поділлі, Одещині і в Молдові.