Розділ «3. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ: КОЛИСКА УКРАЇНСЬКОЇ БОГОСЛОВСЬКОЇ ДУМКИ»

Відродження православ'я України Петром Могилою

Організація богословської освіти в Києво-Могилянській академії

Після розгрому поляками Могилянської колегії 1665 р. в її діяльності настала велика перерва. Проте відразу після відновлення навчального закладу 1673 р. її ректор Теофан Прокопович Перший — рідний дядько відомого вихованця й діяча Києво-Могилянської академії — під таким самим ім'ям і прізвищем організував викладання тут богослов'я й філософії. Але курс богослов'я в Київській колегії читали не завжди. Це пояснюється тим, що право на його читання в Речі Посполитій, до складу якої входили тоді й українські землі, мали лише вищі навчальні заклади. Визнати таким закладом колегію польська влада довго не погоджувалася, бо вона, як зауважує польський історик А.Яблоновський, "могла б бути вогнищем культурної схизми й руського відокремлення", знаряддям підготовки зброї проти очікуваного успіху — "заспокоєння грецької віри" (Хижняк З.И. Киево-Могилянская Академия. — К., 1988. — С. 69). За цих умов розгляд окремих богословських питань містився в курсах з філософії.

У 1689 р. за домаганням гетьмана Івана Мазепи в Києво-Могилянській колегії відкрито богословський клас, а сама Колегія одержала статус академії. З цього часу в ній здійснювалося регулярне читання богослов'я як навчальної дисципліни. Викладалося воно після філософського класу і незабаром стало домінуючим в установі навчальним предметом. Кафедру богослов'я очолював ректор колегії-академії.

До нашого часу дійшло лише два підручники з прочитаного в Київській колегії богословського курсу. Один із них припадає на 1642 — 1646 роки. У ньому без якихось особливих змін викладено вчення Томи Аквінського. Другий — з богословського курсу, який читали в стінах колегії-академії в 1693 — 1697 роках. Богослов'я викладали тут протягом чотирьох (згодом — трьох) років. Якщо врахувати те, що філософію вивчали в Колегії два роки, а поезію — лише рік, то відведення значно більшого обсягу часу на вивчення богослов'я саме собою засвідчує, яку вагу мав цей курс у навчальному процесі колегії.

Першим чотирирічний курс богослов'я прочитав у духовній школі в 1689 — 1693 роках її проректор і префект Іоасаф Кроковський. Протягом останніх років своєї роботи в академії (1696 — 1699 рр.) два курси — споглядального й викривального богослов'я — прочитав відомий церковний діяч Стефан Яворський. Професор у них полемізує з войовничим католицизмом, формою витлумачення його теологами окремих догматів християнського віровчення, визначенням ними місця церкви взагалі і папи римського зокрема в історії християнства.

У читаному в академії курсі богослов'я професори головну увагу приділяли переважно основоположним питанням віровчення або питанням дискусійним чи незрозумілим з погляду буденного мислення. Зміст кожної теми викладали надто обширно, навіть із з'ясуванням усіх її дрібних положень. Поєднуючи в собі як теоретичний, так і практичний підтекст, богослов'я цим самим набуло в академії статусу дисципліни змішаного характеру. Це зумовлювалося самою метою курсу — не лише утвердити спудеїв в істинності саме православного віросповідання, а й виробити в них навички "відбивати всі напади ворогів і навіть перемагати їх". Професори богослов'я, так само як і філософії, давали клятву в тому, що вони не викладатимуть щось таке, що суперечить вченню православної церкви.

Ми ще не маємо змоги докладно проаналізувати всі ті курси з богослов'я, які було прочитано в академії в різні роки. їх читали латиною, вони й досі ще не перекладені і не видані українською мовою. Попередній аналіз змісту цих курсів засвідчує, що кожний з них складався в основному з 8—11 трактатів. У них розглядалися переважно одні й ті самі богословські проблеми, але викладалися в різній послідовності, часто без якогось взаємозв'язку, внутрішньої логіки. Пояснюється це тим, що в основу своїх курсів кожний викладач клав "Summa Theologia" Томи Аквінського і практично далі запропонованої ним схеми теології та свого розуміння її не йшов. Якщо дехто з викладачів курсу в чомусь не дотримувався цілком томістської схеми, то це зумовлювалося або значним обсягом схоластичного матеріалу і прагненням вибрати з нього на свій розсуд найістотніше, або особистими симпатіями лектора до певних богословських проблем. Тому часто між трактатами не було не лише внутрішнього, а і якогось помітного зовнішнього зв'язку.

Майже всі професори відкривали курс богослов'я трактатом про Бога та його атрибути. Інокентій Поповський (1705— 1706) називав його "Бог всемилостивий, абсолютний, досконалий". Тільки Теофан Прокопович (1710—1716) дозволив собі повідомляти про Бога, його існування, атрибути лише в четвертому трактаті. Розпочинав він свій курс лекціями про сутність теології.

Іосаф Томілович (1717—1721), Іосиф Волчанський (1721 — 1725) і Амвросій Дубієвич (1729—1733) про Святу Трійцю повідомляли в першому трактаті, розглядаючи при цьому й питання про атрибути Бога. Прокопович цій проблемі спеціально присвятив лише п'ятий свій трактат. На відміну від інших трактатів, які носять сліди його філософського стилю мислення, цей цілком грунтується на змісті Біблії й зорієнтований, певною мірою, проти социніан, які заперечували Трійцю. Кожна іпостась Трійці, на думку Теофана, є дійсним й істинним Богом, але існує не три Боги, а один. Щоб унаочнити свої доведення, богослов звертається до геометрії: трикутник, в якому всі кути реально відрізняються між собою, водночас має єдиний простір. Особливу увагу Прокопович приділяє обгрунтуванню рівнобожественності Христа, використовуючи при цьому такий персонаж із Старого Заповіту Біблії, як "Ангел Господній з неба". Це той ангел, зауважує богослов, через якого Бог наставляв ізраїльтян, ощасливив Авраама сином, з'явився Мойсею в неопалимій купині. Саме цей старозаповітний ангел перейшов у Новий Заповіт, уподібнившись Ісусові, в котрому божественна природа поєдналася з людською.

У більшості богословських курсів Києво-Могилянської академії знаходимо окремі трактати про сутність священного втілення Бога, святі таїнства, про Божих ангелів. Окремий блок у кожному лекційному курсі становлять трактати релігійно-антропологічного, частіше морально-етичного змісту. Так, Теофан Прокопович, враховуючи обраність людини Богом, всебічно визначає особливості стану людської досконалості. При цьому як він, так і інші професори аналізують сутність чеснот людини, природу її гріхів. Інокентій Поповський і Христофор Чернуцький (1706—1710) завершували курс богослов'я трактатом про спокуту як таїнство.

Роль Теофана Прокоповича в організації богословської освіти

Як ми вже наголошували, помітну роль у формуванні позитивної традиції викладання богословського курсу в академії, у створенні системи академічного богослов'я відіграв Теофан Прокопович. На відміну від своїх попередників, він намагався чітко розмежувати, структурно відокремити богослов'я і філософське вчення. Вони відрізняються в нього і своїм об'єктом, і принципами, і методами. Так, якщо богослов'я має своїм об'єктом одкровення Боже, то раціональна філософія — логічні операції, натуральна — природне тіло, моральна — мораль і громадське життя людини. Богослов'я, за Прокоповичем, — це з методичною обгрунтованістю відібрані з різних книг Святого Письма й приведені до певного порядку для зручності вивчення божественні думки і висловлювання, потрібні для слави Божої та спасіння людини. У "Пролегомені" до курсу Теофан визначав богослов'я як науку "про богопізнання і боговшанування, дану про Бога через його слова, для його слави і для нашого спасіння". Тих, хто починав вивчати богослов'я, Теофан закликав серйозно освоїти науку діалектики, озброїтися знанням мов, особливо староєврейської — для витлумачення Старого Заповіту та грецької — для осягнення Нового Заповіту. На його думку, щоб оволодіти змістом Біблії, потрібно мати міцну віру в її божественність, прагнення освоїти її сокровенні таємниці, наполегливість у проникненні в сутність кожного її слова, бо ж одне й те саме слово може мати в Святому Письмі різні значення. І хоч Прокопович називав вчення Лютера богохульним, однак його метод богословствування був дальшим від католицької схоластики, засвоєної ним під час навчання в Римі в Колегіумі Романумі, ніж від протестантського вчення про Біблію. Висловлюючи певну схильність до теологічної традиції католицизму й протестантизму, Теофан тут же зауважував, що "істинне богопізнання існує лише в церкві, в церкві православній".

Прокопович не лише засуджував схоластичний метод викладання богослов'я, поклоніння псевдонауковим догмам і авторитетам, а й закликав професорів академії до самостійного мислення, вимагав йти не лише шляхом, прокладеним іншими ученими, а й мати самостійно сформовані наукові переконання. В академічне богослов'я мислитель вводить новий порівняльно-історичний метод, вироблений протестантською наукою й заснований не на з'ясуванні істин віри як лише логічних понять, а на раціональному вивченні Святого Письма й історії християнської церкви. Для нього не було дилеми віра або розум, а лише поєднання віри і розуму, адже якщо розум прагне до знання, то віра є опорою. Не обмежуючи себе суворими умовами системи, Прокопович ретельно опрацьовував кожний з восьми трактатів свого богословського курсу, головну увагу приділяючи трактатам про Бога та його іпостасі. У визначенні Бога Теофан часто відходить від традиційно-християнського розуміння його як особистості. На його думку, Бог існував до буття світу як найдосконаліший розум (Прокопович Феофан. Рассуждение о безбожии. — К., 1774. — С. 11). Єдиним шляхом пізнання Бога він вважав сходження до нього "від тварі", від природи. Саме тому для обгрунтування його буття мислитель використовує лише апостеріорні докази. Таких доказів у нього вісім. Перший народжується від споглядання світобудови, другий — від споглядання людини, третій — від природженості морального закону, четвертий — від наявності в людини совісті, п'ятий — від всезагальності ідеї Бога в людства, шостий — від необхідності першопричини в усього сущого, сьомий — від наявності доцільності в природі, восьмий — від незаперечності істини Святого Письма та його вражаючих пророкувань.

Теофан висміював вчення антропоморфістів, які вважали, що Бог, як і людина, має фізичні члени. У творах Прокоповича Бог виступає і як творець природи, і як гарант її збереження, і як першопричина її руху. Він — і сама сутність буття, і вираження абсолютного духу світобудови. Створивши природу, Бог "сам себе пов'язав законом" (Ничик В.М. Феофан Прокопович. — М., 1977. — С.36 — 38). На думку Прокоповича, ніхто й ніщо не може змінити закони природи. "Бог, — пише він, — сам собі не суперечить і закони свої, які одного разу ним були утверджені, ніяк не скасовує" (Прокопович Феофан. Рассуждение о нетления мощей святых и угодников Божиих. — М., 1786. — С. 85). Маючи велику кількість атрибутів, Бог, як зауважує мислитель, є не одним із них, а їх органічною єдністю. Але Бог у собі, за Прокоповичем, є незбагненним. Людина не може осягнути божественної сутності в усій її всеосяжній повноті. Бога можна пізнати лише такою мірою, якою Він сам відкривається нам. "Бог є сама мудрість, але цю мудрість, яка є в Бозі, я зовсім не знаю. Отже, що б я не думав, Бог є не те, що я думаю про нього" (Смирнов В. Феофан Прокопович. — М., 1994. — С.54). Саме тому Прокопович вважав, що визначити незбагненного Бога якимось поняттям не можна. Він піддається лише опису: це сутність єдина, духовна, незалежна, вічна, вільна, невимірна, премудра, всемогутня, вседосконала, що існує в трьох іпостасях, які суть Батько, який народжує, Син, який від Батька народжений, і Дух Святий, який від того ж Батька виходить.

Прокопович першим у Києво-Могилянській академії відокремив богослов'я догматичне від морального, спеціалізував кожне з них і чітко визначив їхнє завдання. Проте, як струнка система знання, християнська мораль викладалася в академії лише в курсах морального богослов'я Варлаама Ляшевського й Сильвестра Ляскоронського. За основу уроків вони брали Біблійний декалог і розвивали його положення щодо різних станів і випадків життя "занепалої людини".

Порівняно досконалим богословським курсом, що мав певну внутрішню логіку й належну аргументованість суджень, були лекції, прочитані в академії Сильвестром Кулябкою, котрого спудеї називали "златоблагословенним учителем". Його трактати вирізнялися самобутнім стилем і широтою матеріалу. Лектор не лише розкривав питання теми, а й акцентував увагу на тих застереженнях, які можна було одержати від противників православного віросповідання. Якщо в першому трактаті Кулябка говорить про теологію загалом, то далі переходить до з'ясування питання про Бога єдиного в бутті та його атрибути, Святу Трійцю, шляхи втілення Бога-Сина, про непорочну Діву-Марію, ангелів, навіть про антихриста. Завершував курс трактат про буття людини в стані безкорисливості.

Не всі нововведення таких професорів, як Т.Прокопович і С.Кулябка, мали послідовників у стінах академії, адже вони потребували від викладачів курсу значної праці, самостійного мислення. Простіше було наслідувати традиційне викладання теології в західних навчальних духовних установах, застосовуючи при цьому їхні методичні розробки й посібники.

Хоча професура Киево-Могилянської академії й була покликана протидіяти католицьким впливам у православ'ї, але сама вона не змогла їх уникнути. Однією з причин цього є те, що викладачі богословських курсів академії їздили на Захід — у Львів, Варшаву, Рим, Париж, в інші релігійні центри навчитися там досвіду католицьких теологів, котрі, зрозуміло, визнаючи авторитет своєї церкви, намагалися якнайбільш логічно обгрунтувати її вчення. Саме тому форма мови богословських трактатів києво-могилянців багато в чому нагадує західні схоластичні підручники. Спочатку формулюється те чи інше богословське питання й визначається його понятійний апарат, а потім вже дається відповідь на нього. Це одне або кілька суджень, кожне з яких відразу обґрунтовується уривками із Святого Письма, думками отців і вчителів церкви, богословськими аргументами схоластів. Наприкінці трактату даються можливі заперечення щодо розв'язання його проблем православним богослов'ям і наводяться можливі варіанти спростування їх.