Розділ «3. УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я МОГИЛЯНСЬКОЇ ДОБИ»

Протягом майже п'ятнадцяти років у першій половині XVII ст. (1632—1647) православний митрополичий престол у Києві судилося посідати нащадку молдавських господарів Петру Могилі (1596—1647). Ці роки стали багато в чому визначальними для подальшого розвитку церковного, культурного, національного та суспільного життя нашого народу. Тож зовсім невипадково увійшли вони в історію України під назвою Могилянська доба. Справа в тому, що релігійне питання, яке з кінця XVI ст. було центром політичного, суспільного та культурного життя на руських землях Речі Посполитої, саме з початку 30-х років XVII ст. дістало нові імпульси для свого розв'язання.

Становище в Київській митрополії напередодні Могилянської доби. Церква потребує реформ

Легалізація православної церкви. Нормалізація стосунків з державою. Нова релігійна політика в Речі Посполитій та її досвід

Після смерті короля Сигизмунда III у 1632 р. відбулася еволюція офіційної позиції Варшави в релігійному питанні взагалі і щодо православної спільноти зокрема. Спадкоємець Сигизмунда Владислав був відомий як людина толерантна у справах віри. Відома також його прихильність до козаків — давніх спільників у походах на Москву та бажаних майбутніх союзників проти Туреччини. Ще під час конвокаційного, елекцінного та коронаційного сеймів у червні 1632 — березні 1633 pp. релігійна справа дискутувалася дуже активно. З боку православних, поряд з депутатами-шляхтичами, вирізнявся києво-печерський архімандрит Петро Могила — репрезентант духовної верстви.

Найважливішим досягненням православних на цих сеймах стала легалізація православної церкви та підтвердження її прав. Було підтверджено як громадянські права віруючих, так і юридичні та майнові права різних церковних інституцій. Це зафіксовано в Pacta conventa (своєрідній ''суспільній угоді" нового короля Владислава IV з підданими), в спеціальному декреті "Статті для заспокоєння народу руського", в кількох спеціальних дипломах та грамотах. Ось основні положення:

— проголошення свободи віровизнання людям "грецької релігії" — як уніатам, так і православним: вільні відправи, школи, шпиталі, типографії, доступ до виборних посад;

— нарешті офіційне визнання за "нез'єдиненими" всіх давніх прав та "привілеї", наданих колись на користь "грецької релігії". Це питання, як було вже зазначено, становило одну з найміцніших підвалин конфлікту між уніатами та православними;

— розподіл єпархій, монастирів та "добр" між двома конфесіями, з поверненням частини храмів та майна православним;

— визнання як уніатської, так і православної юрисдикції, причому з проголошенням для віруючих свободи вибору "послушенства" — чи православного, чи уніатського;

— відновлення права обрання православного митрополита "за давніми правами та звичаями" — "дворянством, духовенством та обивателями грецької віри, які не перебувають в унії";

— отримання православними, крім Київської митрополичої кафедри, чотирьох єпископій: Львівської, Луцької, Перемишльської та Мстиславської і права обирати туди владик;

— отримання православним митрополитом "повної влади" над православними із збереженням за ним Києво-Печерської архімандрії та нагляду за Пустинно-Микільським монастирем;

— повернення православним церкви св. Софії у Києві;

збереження "монастиря Золотоверхо-Михайлівського та всіх інших монастирів Київських і що до Києва відносилися — крім Видубецького";

— підтвердження (через спеціальні "привілеї") функціонування діючих тоді братств і надання дозволу фундувати нові.

Розподіл єпархій, майна та визнання юрисдикції фактично й означали легалізацію православної церкви, визначення її статусу в суспільстві та державі. Важливим виявилося також і те, що згаданими сеймовими та урядовими рішеннями робилася спроба створити державний механізм втілення багатоконфесійності на засадах віротерпимості, єдності та згоди. Зокрема, скасовувалися всі судові справи та процеси, що виникли через віросповідні суперечки, накладався мораторій на пропаганду та контрпропаганду всіх конфесій. Був намір створити спеціальний інститут "комісарів" для обліку, підрахування й перерозподілу храмів і монастирів згідно з пропозиціями уніатів та неуніатів в кожному місті.

Легалізація православної церкви відбулася за досить важливої умови: мала оновитися ієрархія включно з митрополитом. То було б залагодженням давнього конфлікту. Хоча у 1620-му р. владик на чолі з І.Борецьким висвячено правдиво з суто церковного погляду, але з огляду на юридичну традицію Речі Посполитої в тій висвяті приховувалася велика хиба. Ані єпископів, ані митрополита не було тоді "презентовано" й "підтверджено" королем (як верховним патроном держави). У такому "підтвердженні" й полягала юридична форма "легалізації" церковної структури. До речі, непевність свого становища владики 20-х років розуміли. Навіть сам Й.Борецький висловлював готовність залишити кафедру на користь кандидата, підтвердженого королем.

У 1632 р. влада вимагала виправити цю хибу згідно з пануючим правом, і православні пішли на це. Щоб мати шанс на королівське підтвердження, нові кандидати на архієпископські кафедри мали бути шляхетського походження, лояльними до уряду та авторитетними серед православних. Найбільше це стосувалося майбутнього митрополита Київського. Тому вибір православних делегатів не випадково зупинився на Петрові Могилі — нащадкові молдавських господарів. До того ж Могила був польським шляхтичем-рицарем, котрий здобув свого часу військової слави, а з кінця 20-х років зажив авторитету серед православних як енергійний церковний діяч, розумний дипломат і політик. Довів Могила свою здатність виявляти й захищати інтереси православ'я і під час сеймів 1632—1633 рр.

Одразу після елекційного сейму, наприкінці 1632 року, Петра Могилу обрали митрополитом Київським. Було також висунуто нових кандидатів на Луцьку, Метиславську та Перемишльську кафедри. Могила й нові кандидати дістали підтвердження ("привілеї") Владислава IV і тим самим поклали початок існуванню в XVII ст. офіційно визнаної православної ієрархії. Навесні 1633 р. Могилу висвячено на митрополита в Успенській братській церкві у Львові. Незабаром він отримав від Константинопольського патріарха К. Лукарисг благословення і титул екзарха Святого Апостольського Константинопольського трону.