Розділ «5. СПРОБИ УКРАЇНІЗАЦІЇ ТА АВТОКЕФАЛІЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (20—30-ті роки XX ст.)»

Утворення Української автокефальної православної церкви. Київський собор 1921р.

Дискурс державно-церковної політики в II Речі Посполитій

Тернистий шлях до українізації й автокефалії православної церкви тривав на українських землях, які опинилися в міжвоєнний період (1918—1939) під владою Польщі, в умовах проведення полонізаційних акцій, спрямованих на ліквідацію або "організацію" (що означало фактичне переродження) православної церкви в напряму, вигідному для асиміляційної політики II Речі Посполитої на цих землях. Зворотний процес — українізація православ'я, певною мірою, це реакція українського населення Волині, Підляшшя, Полісся на ці дії польського уряду та римсько-католицької церкви. Взаємовиключні процеси полонізації й українізації православ'я в Польщі в означений період варто простежити одночасно під кутом впливу різних, іноді гармонійно діючих, а часто різновекторних факторів, суб'єктів, тенденцій.

Досвід міжвоєнного двадцятиріччя (1918—1939) у сфері національних відносин, церковно-релігійного життя, державно-церковної політики II Речі Посполитої безпосередньо рефлексує в сучасність. По суті, на тій же території західних областей України сьогодні вирішуються ті самі проблеми в українському православ'ї: майнові, мовно-літургійні, канонічно-юрисдикційні. Досвід розв'язання їх у 20—30-х роках (хоча в інших і значно відмінних державних, політичних, правових, соціальних і національно-культурніших умовах) не втратив своєї актуальності і сьогодні.

Дискурс офіційної державної політики II Речі Посполитої у міжвоєнний період (1918—1939) обумовлювався пошуками шляхів і методів інтеграції східних земель, заселених в основному українцями та білорусами. Йшлося про ідентифікацію з польською державністю автохтонного населення так званих східних кресів, значна частина якого — українці Волині, Підляшшя, Полісся. Влада намагалася інтенсифікувати національну асиміляцію, діючи методами преференціювання інтересів католицької церкви, використовуючи релігію й церкву як інструмент інтеграції некатолицького населення з польською державністю.

У суспільній свідомості поляків склався образ православної церкви як церкви російської, ворожої польській державності. Тому й саме врегулювання стосунків держави з цією церквою розглядалося польськими урядовцями як "ліквідація наслідків поневолення, здійснюваного ворожою полякам Російською імперією". Саме цей фактор, як вважали польські державні чинники, викликав "проблему співвідношення дійсних потреб православного віросповідання, необхідність пристосування кількості парафій і церков до кількості віруючих, а також ревіндикацію й репарацію поунійних дібр, які присвоїла православна церква".

Ревіндикація та її наслідки

Спроба запровадження нової унії

З метою навернення православних у католицизм створювалася неоунійна церква. Своєрідність нової церкви полягала в тому, що її священнослужителі здійснювали богослужіння, які були точною копією православних, у католицьких костьолах і православних церквах. Мова відправ була виключно церковнослов'янська. Офіційний титул цієї церкви — Римсько-католицький костьол східного обряду. Нова церква мала ще цілий ряд поширених назв: неоунія, католицизм східного обряду, східний обряд, біритуалістична (двообрядова) унія та ін.

Ініціатива творення новоунійної церкви, як засвідчують польські католицькі джерела, належала польському римсько-католицькому єпископату, конкретно Підляському єпископу Пшездзєцькому, котрий і подав Апостольській Столиці план цієї акції. У 1923 цей план схвалено папою Пієм XI, який від початку і протягом усього періоду його реалізації активно підтримував місіонерів нової церкви.

Апостольська Столиця, штучно творячи неоунію, намагалася поступово підпорядкувати собі православних у Польщі, створити тут міцну базу майбутнього просування католицизму на Схід. Саме тому організаційне керівництво новоунійною акцією, спочатку здійснюване Конгрегацією східної церкви, було передано спеціально утвореній комісії "Про Русіо".

Від самого початку запровадження неоунії від неї рішуче відсторонено греко-католицьку церкву. Усі спроби її єпископів перебрати на себе унійну роботу на східних теренах держави закінчилися безрезультатно. Римсько-католицька ієрархія негативно ставилася до участі українського греко-католицького духовентсва в цій акції. Блокування греко-католиків латинськими польськими ієрархами пояснювалося запобіганням поєднанню унійної роботи з "проукраїнською діяльністю". У цьому повністю збігалися інтереси керівництва Польщі та Ватикану. їм однаково не імпонувало, що греко-католики Галичини були "занадто українцями". Апостольська столиця й вище керівництво II Речі Посполитої зовсім не мали зацікавлення в поширенні унії з українським характером.

Неоунія старанно зберігала церковнослов'янську мову богослужінь. Росіянам та українцям із східних регіонів Польщі надавали перевагу під час набору кандидатів на навчання в навчальних закладах цієї церкви. За розрахунками творців неоунії, в неї мало бути багатозначуще майбутнє, а саме: вона мала привернути до себе розгублених після ревіндикаційних акцій православних і просуватися на Схід — на терени Наддніпрянщини після падіння тоталітарно-комуністичного режиму в Україні.

Ватикан взяв курс на підготовку кадрів священнослужителів нової церкви. їх почали готувати на спеціальних курсах при римсько-католицьких духовних семінаріях у Пінську та Вільно. Підготовка місіонерів неоунії здійснювалася в Альбертині (Гродненщина) — в першому в Польщі неоунійному монастирі. Найбільшим навчальним закладом з підготовки кваліфікованих кадрів католицизму східного обряду була створена в 1931 р. з ініціативи й коштом комісії "Про Русіо" Дубнівська папська семінарія східного обряду. Семінарію католицизму східного обряду організували на базі Луцької семінарії латинського обряду. Підготовка кадрів священнослужителів неоунії здійснювалася і у Володимирі-Волинському.

З метою теоретичного обгрунтування різних аспектів неоунійної діяльності римсько-католицька церква організовувала всілякі конгреси, конференції, унійні дні. До найбільше розрекламованих належали унійні конференції в Пінську, який здобув найменування "польського Велеграду". Ці конференції, що проводилися з 1930 р. і згуртовували всю римсько-католицьку верхівку Польщі, перетворилися на форум, який мав визначати розвиток всієї програми здійснення неоунії. Потрібно відзначити, що на конференціях часто висловлювалися й критичні думки щодо неоунії.

Тверезомисляча частина польської католицької інтелігенції із стурбованістю відзначала, що діяльність неоуніатів зміцнює в православних неприхильність до католицької церкви та католицизму взагалі, віддалюючи в такий спосіб можливе зближення церков, і спричиняє міжнаціональну ворожнечу.

Значна частина польських державних чиновників дуже обережно й переважно несхвально ставилася до творення нової унії, вбачаючи в ній неабияку небезпеку консервації, навіть посилення російських впливів на населення прикордонних регіонів Польщі, а також небезпеку відповідної реакції на це національних меншин — розвитку їхньої національної самосвідомості. Державні кола Польщі змушені були толерувати діяльність місіонерів неоунії в рамках дієцезій (єпархій) римсько-католицької церкви. Польська дипломатія намагалася спонукати Ватикан до вилучення католицизму східного обряду з-під опіки комісії "Про Русіо", політична мета якої не узгоджувалася з державними інтересами Польщі. Водночас значна частина польського католицького кліру вважала, що замість гри в східнослов'янську привабливість цього обряду необхідно відразу переходити до навернення православних у латинство.

Ватиканський задум з неоунією як один з варіантів "східної політики" Апостольської Столиці та її своєрідний експеримент на українсько-білоруських землях зазнав поразки. Причина поразки не стільки в негідних методах її поширення (вони викликали обурення як православного, так і римо-католицького населення), скільки в тому, що з самого початку спроб її реалізації православні розпізнали в ній засіб денаціоналізації й поступового окатоличення. Розрахунки певних кіл Ватикану виявилися ефемерними, позаяк суперечили корінним інтересам як православного, так і римсько-католицького населення Польщі. Значна частина польської громадськості й римсько-католицького духовенства негативно поставилася до неоунії, оскільки вона сприяла небажаній для них русифікації населення прикордонних регіонів, конфронтації між православними та римо-католиками. Спроби запровадити неоунію не послабили позицій православ'я, а призвели до зворотного результату: церква внутрішньо консолідувалася, звільнилася від частини угодовського духовенства й рішуче відкинула спроби такого способу "з'єднання" з римо-католиками.

Найгіршим наслідком акції з насадження неоунії на українських і білоруських землях Польщі в 20—30-х роках XX ст. стало те, що разом з масовим відняттям і знищенням сотень православних храмів, примусовим перехрещенням православних у римо-католиків, вона перекрила шлях до порозуміння між православною й римо-католицькою церквами, українським і польським народами.