Розділ II. СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ХРИСТИЯНСТВО

1. ПРАВОСЛАВ'Я ЧАСІВ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОГО ПАНУВАННЯ

У Київській державі Русі-Україні церква функціонувала в одновірній системі державно-церковних відносин, тобто мала справу лише з одновірною державною владою, з якою вона була у взаємовідносинах гармонії, союзу. Водночас церква дбала про християнізацію самої влади, державного ладу, суспільного життя. Але після татарської навали й занепаду Києва церкві довелося встановлювати взаємовідносини з іноземною державною владою, до того ж спорідненою з іншою, ніж православна церква, конфесійною системою. Це була влада — і християнська православна (Галицько-Волинська держава), -і християнська католицька (під час польсько-литовського панування), і мусульманська (татарське іго), і поганська (на початку татарської навали на першому етапі Литовсько-Руської держави). При цьому церковно-державні відносини в умовах іноземного панування все більше залежали від самої державної влади. Церква не мала такої рівноправності, як у попередні роки її існування в Київській Русі-Україні.

Церква в умовах татарської навали

Ординці у зчиненій ними віхолі руйнування не відрізняли християнських святинь від звичайних будівель: палили храми, монастирі, нищили духовенство. Знає церква і мучеників за віру під татарським ярмом. Чернігівський князь Михайло та його боярин Федор постраждали в Орді за те, що міцно відстоювали свою християнську віру і не вчинили поклоніння поганським символам. Але це поодинокі випадки.

Взагалі ставлення татарської влади до церкви і християнської віри було толерантним, якщо не враховувати жорстокості під час нападів і сваволі завойовників в окремих випадках. Митрополити, як і князі, мали діставати у ханів ярлики на право виконувати свої ієрархічні повноваження. Вони змушені були їхати до ханських столиць ( як, наприклад, митрополити Петро, Феогност, Олексій) і там представлятися, перш ніж приступити до виконання своєї ієрархічної служби. Ханські ярлики охороняли церкву й християнську віру. Так, в ярлику, виданому першому в цьому періоді митрополиту Петру, підтверджувалися всі митрополичі прерогативи в церкві, а митрополитові надавалося право не тільки управляти всім притчом і застосовувати всі попередні закони, а й передавати це право, кому він вважає за потрібне. У ярликах ханів Менгу-Теміра (1270 р.) і Узбека (1313 р.) застережено, що не знайде собі прощення й буде жорстоко покараний той, хто зневажатиме віру руських, їхні церкви, монастирі, каплиці. Цими ярликами гарантувалися особисті й майнові права духовенства. Все духовенство разом з церковним притчом звільнялося від непомірного тягаря, покладеного на всіх людей і державних осіб — татарської данини. У списках ординських переписувачів для сплати данини не числилися і не списувалися ігумени, ченці, священики, клирошани, всі, хто служить у церкві. Бо "ці мужі, — говорили хани, — допомагають нам своїми молитвами й дають силу нашому війську" (Прыселков М.Д. Ханские ярлыки русским митрополитам. — Петроград, 1916. — С.18).

Толерантне ставлення до церкви й духовенства виявляли хани, які ще були язичниками і не вірили в єдиного Бога, вважали себе "синами божими", водночас поклонялися сонцю, світилам, вогню, воді, землі і приносили жертви, поклоня-ючись ідолам з подобою людини з повсті і шовкової тканини. Після прийняття мусульманства ординська влада ставала фанатичною, нетолерантною до "християнської віри". Але іслам було оголошено панівною релігією татар лише в першій чверті XIV ст. і він не відразу поширився й зміцнив свої позиції. Зрештою, ставлення татар до православної церкви залежало від того, в якій мірі та чи інша територія була їм підлеглою.

Православ'я в Галицько-Волинському князівстві

Оскільки більша частина єпархій православної церкви була в Галицько-Волинському князівстві, де після початкового в 1240 р. погрому настав відносний спокій, церковно-державні взаємовідносини тут залишалися такими ж, як у Київській Русі-Україні до татарської навали. Правда, митрополит Кирило (1250—1281), ставленик Данила Галицького, як і митрополит Петро (1308—1326), кандидат князя Юрія Львовича на митрополичий престол, майже не зупинялися після висвячення їх у Візантії в Галицько-Волинському князівстві, а прямували на північ, до Володимира на Клязьмі, де по суті після татарського зруйнування Києва розміщувався митрополичий центр. Отже, відносини між вищою церковною ієрархією і князівською владою в Галицько-Волинському князівстві також не завжди складалися гармонійно. Але православна церква тут була своєю, шанованою, державною аж до занепаду цього останнього оплоту української державності в середині XIV ст.

У Галицько-Волинській українській державі розуміли й цінували значення віри й церкви в державному житті, що так яскраво проявилося в піклуванні князів цієї держави про зміцнення Київської митрополичої кафедри після татарського погрому, а також у домаганнях окремої Галицької митрополії, коли київські митрополити, переходячи на північ, стали занедбувати свої ієрархічні обов'язки щодо держави й церкви в Галицько-Волинському князівстві. Після невдалої спроби Апостольської Столиці укласти церковну унію з князем Данилом стали зростати католицькі впливи при останньому князі з династії Романовичів — Юрії II Тройденовичі (1323— 1340). Юрій II був охрещений у католицтві, а коли обрали його Галицьким князем, перейшов на православ'я.

Основним принципом закордонної політики Юрія ІІ стали давні союзи з хрестоносцями та їхніми прихильниками — мазовецькими князями. Провідні кола в Галицько-Волинській державі усвідомлювали, що на Юрію II Тройдиновичу може вимерти династія Романовичів, і тому шукали відповідної пануючої королівської династії, котра могла б стати спадкоємицею після нього. У литовській династії Гедиміна тоді вже багато членів роду прийняли християнство східного обряду. Було це християнство київського, українсько-білоруського типу, отже, близьке до християнства Галицько-Волинської держави. Як Галицько-Волинська, так і Литовська держава стояла в гострій опозиції до московського християнства, яке саме тоді знайшло свого талановитого реформатора в особі митрополита грека Феогноста (1328—1353). Проти того московського християнства вели завзяту боротьбу за своє існування як Галицька, так і Литовська митрополії. Отже, київське християнство, поширюване серед вищих верств у литовській державі, вважалося ближчим для литовців, ніж східне московське й західне латинське.

Уже за князювання Юрія II в містах Галицько-Волинської держави закладалися латинські церкви, організовувалися римо-католицькі парафії, зміцнювався католицький елемент. Це давало ворогам з-посеред боярства аргументи проти Юрія ІІ як "прихованого католика, покровителя латинників". Наставала криза української державності і зросла загроза православній церкві в Галицько-Волинській державі.

Початок католицького наступу на українське православ'я

Українське православ'я під політичним протекторатом Литовської держави.

Український народ не мав уже політичної й державної сили обороняти старий церковний ідеал своїх предків — мати свою самоуправну церкву, незалежну вже тепер не так від Візантії, як від Москви й Литви. Візантія перестала в цих умовах бути грізним супротивником Русі-України, яким була раніше. Нові обставини — політичні й церковні — підштовхували український православний народ під церковний протекторат Константинопольського патріарха й під політичний протекторат Литовської держави. Ця держава своїм федеративним устроєм давала змогу українському народу зберігати рештки своєї державності в Литовській державі, а на церковно-культурному полі навіть стати учителем литовських можновладців, оскільки на широких просторах Середнього Подніпров'я й Волині впродовж майже всього XIV ст. православна церква перебувала під владою литовських князів, що сповідували язичництво.

Литовці зуміли зупинити наступ на свої землі німецьких лицарських католицьких орденів, які протягом ХІІІ—XIV стст. загрожували існуванню їх. Таким чином, разом з відверненням загрози іноземної окупації своїх земель було зупинено місіонерську експансію з метою поширення католицизму. Напружуючи всі сили в боротьбі з німецьким рухом на балтійському побережжі, литовці розширюють свій вплив на сусідні слов'янські більш культурні краї — Білорусь і Україну. Утверджуючи мирним шляхом свою владу на українських землях, литовські князі намагалися в усьому пристосуватися до місцевих традицій. Не вносячи жодних змін у традиційне життя, дотримуючися принципу "ми старини не рушаємо, а новини не вводимо", литовські князі та їхній урядовий апарат приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом — ставали українськими або білоруськими князями, а сама Литва — Литовсько-Руською державою.

Українському громадянству, як підкреслює М.Грушевський, вигідно було приймати литовського князя, щоб покінчити з "докучливими княжими відносинами старої династії", а також з татарським ярмом. Саме ці причини зумовили те, що українські князівства, одне за одним, без будь-якого опору й боротьби, тихо й непомітно переходили під владу литовських князів. І навіть в історичних джерелах, як згадує М.Грушевський, немає про це докладних повідомлень, оскільки українські землі займалися литовськими князями "без ґвалту й крику".

Язичництво литовців не було настільки розвиненим, щоб протистояти цивілізуючому впливу київського християнства. Вплив християнської культури охоплював насамперед вищі верстви литовського суспільства, родини князів, княжат, бояр, і від них поширювався на нижчі верстви. Отже, становище православної церкви у Великому князівстві Литовському в цей період нічим не відрізнялося від її державного становища в Київській Русі-Україні. Литовські князі оцінили перевагу християнської православної культури над язичницькою культурою.

Крім того, були й інші, зокрема зовнішньополітичні, фактори, які сприяли процесу християнізації Литви в характері східного християнства. Великі князі литовські цілком усвідомлювали собі роль православної церкви в житті свого народу не тільки з погляду культурного, а й політичного, а саме у боротьбі молодої Литовсько-Руської держави з Московською державою. Будь-які переслідування, утиски, упослідження православної церкви українського народу неминуче викликали б негативну для Литовської держави реакцію — звернення православного населення українських земель до одновірної Москви за допомогою. Саме тому православна церква була під захистом державної влади Великого князівства Литовського. Литовський князь Ольгерд, будучи ще язичником ("королем вогнепоклонників"), боровся за окремого православного митрополита для Литви.

Православна церква користувалася всіма правами, які мала в Київській державі. Українська православна шляхта брала участь у державному управлінні на українських землях, які зайняли литовці. Руська мова стала державною в Литві-Русі. На підставі процесів державно-культурного життя Литовської Русі впродовж майже цілого XIV ст. історики стверджують, що "коли б історичні процеси йшли в тому напрямі й характері, як за часів Гедиміна й Ольгерда, то Литовська держава стала б православною Західно-Українською державою".