Розділ «3. СТАНОВЛЕННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦИЗМУ ЯК ЧИННИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ»

Сучасні греко-католицькі авторитети і дослідники акцентують увагу на трагічній ситуації в кінці XVI ст., через яку Українська православна церква опинилася перед вибором: вести й далі нерівну й безнадійну боротьбу за своє існування в оточенні римсько-католицької церкви, знаючи, що вижити неможливо, що українському народові загрожує неминуче окатоличення й полонізація, чи піти в унію з Римом, зберегти традиційний православно-візантійський обряд, національну самобутність українського народу, змінивши лише залежність від Константинопольського патріархату на опіку римського папи.

Зрештою, історичний сенс згаданого вибору греко-католицькі авторитети вбачають у прагматичній дилемі: рятувати самобутність церкви, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву.

Чи вдалося досягти головної мети унії так, як її поставили ініціатори й творці Берестейської унії? Чи стала унія з римсько-католицькою церквою вирішальним фактором національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в латинство й ополяченню?

Саме в оцінках того, що дала і чого не дала Берестейська унія церкві й українському народові, найбільше суперечностей, а то й спекуляцій. Православні використовують тут свої "козирі": акцентують увагу на насильницькому способі введення унії й боротьби з нею українського народу. А греко-католики, навпаки, акцентують увагу на позитивному, що дала унія, оцінюючи її як важливий фактор української історії, культури, духовності.

Стан і тенденції розвитку греко-католицької церкви в XVII — першій половині ХХст.

Знищення греко-католицької церкви. Львівський собор 1946р.

1 листопада 1944 р. митрополит Шептицький помер. Греко-католицька церква опинилася в дуже складному становищі. У квітні 1945 р. майже вся її вища ієрархія — Й.Сліпий (після смерті митрополита Шептицького очолював митрополію), єпископи М.Чарнецький, М.Будка, Г.Хомишин, І.Лятишевський — була репресована і, як це практикувалося в сталінські часи, трафаретно звинувачена в "зраді Батьківщини". Заарештували сотні священиків і ченців греко-католицької церкви. В атмосфері тоталітарного терору і страху організували Львівський собор греко-католицької церкви в березні 1946 р.. Його рішення, безумовно, було відпрацьовано й узгоджено заздалегідь, і не в церковних колах, а в державних інстанціях. Собор вирішив "скасувати постанови уніатського Берестейського собору 1596 року, ліквідувати унію, анулювати залежність від Риму і повернутися до нашої батьківської Святої Православної віри і до Руської православної церкви" (Львівський церковний собор. Документи і матеріали. — К., 1984. — С.94).

До складу Львівського собору греко-католицької церкви 1946 р. увійшли два єпископи — Дрогобицький і Самбірський Михаїл (Мельник) та Станіславський і Коломийський Антоній (Пельвецький), яких напередодні цього собору, а саме 24 і 25 лютого 1946 р., висвячено вже на православних єпископів у Володимирському соборі в Києві. На Львівському соборі було 214 священиків, деканів і представників кліру всіх трьох греко-католицьких єпархій та 19 мирян, котрі майже одноголосно проголосували за всі його постанови. Отже, із загального числа 1270 священиків усієї греко-католицької церкви західних областей України в соборі брали участь лише 214, які, як про це було заявлено на соборі, виступали від імені 997 священиків, що "подали особисті заяви про бажання вийти з унії та воз'єднатися з Православною церквою" (Там же. — С.94).

До цього потрібно додати довідку про стан греко-католицької церкви на той час. За даними 1943 р., в неї нараховувалося (з Мукачівською і Пряшківською єпархіями та Лемківською апостольською адміністратурою) 4488 церков і каплиць, 203 монастирі, богословська академія, 5 духовних семінарій, 2987 священиків, 1610 монахів і монахинь, 540 богословів, 35 видавництв (Мартирологія українських церков. Том II. Українська католицька церква. — Торонто, 1985. — С.49—57).

Львівський собор 1946 р. — це не лише трагічна віха в історії греко-католицької церкви в Україні. Однаковою мірою це й трагедія православної церкви, бо саме їй в особі Московської патріархії тоталітарним режимом було відведено роль могильника іншої церкви.

22 відсотки греко-католицького духовенства, за даними Львівського собору, не згодилися перейти в православну церкву, їх, звичайно, було значно більше, навіть серед тих делегатів собору, які змушено, формально піднімали руку, голосуючи за його рішення. Виникає питання: чи могли навіть ці 22 відсотки, вважаючи себе греко-католиками, мати право зі своїми послідовниками сповідувати український греко-католицизм, бути в єднанні з Римом? З погляду правової, демократичної держави, гуманного, цивілізованого суспільства, безумовно, що могли і мали таке право, забезпечене відповідними конституційними гарантіями.

Проте всі колишні греко-католицькі парафії внаслідок рішень Львівського собору 1946 р. автоматично оголошено православними. Крім діючих православних церков, усі інші було закрито. Але значна частина віруючих, колишніх греко-католиків не прийняли нав'язуваного ним православ'я. Оці "залишки уніатства", як стали їх іменувати і в православній, і в радянській пресі, після 1946 р. змушені були відправляти свої богослужіння таємно, діяти нелегально. З часом вплив "залишків уніатства" не послаблювався серед віруючих, як на це розраховували партійно-державні органи. Навпаки, він зростав, як серед тих, хто не прийняв "возз'єднання" з православною церквою, так і серед тих віруючих, які "з'єдналися", внаслідок слабкої православної свідомості.

Поступово, з підтримкою Апостольської Столиці і зарубіжної Української католицької церкви, у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Закарпатській областях (там де було вкорінене уніатство) з його "залишків" сформувалися нелегальні, підпільно діючі структури греко-католицької церкви: хіротонізувалися єпископи, висвячувалися священики, які таємно проводили релігійно-богослужбову діяльність; відновлювалися чернечі ордени, які організовували домашні церкви й чернечі осередки. Все частіше в закритих колишніх греко-католицьких церквах неофіційно відправлялися богослужіння.

Процес відновлення УГКЦ

З 1987 року рух за відновлення греко-католицької церкви набуває організованого динамічного характеру. Створений Комітет захисту Української католицької церкви звертається до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема до Ватикану, до міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Згодом, у 1987 — 1988 роках, відкрито заявила про себе ієрархія УГКЦ, обнародувавши ряд звернень до Президії Верховної Ради СРСР і папи римського Іоанна Павла П з проханням легалізувати УГКЦ.

На підтримку цих звернень організовується ряд масових акцій, щоб до проблеми легалізації греко-католицької церкви в Україні привернути увагу широкої громадськості в колишньому СРСР і за кордоном: поїздки груп духовенства і віруючих до Москви з метою пікетування й відправлення богослужіння в людних місцях. Ці та інші масові акції збіглися з підготовкою і відзначенням 1000-ліття введення християнства на Русі.

Слід врахувати ще й такі фактори, які сприяли процесові відновлення і легалізації греко-католицької церкви в Україні. З 1985 р. в умовах так званої перебудови і нового мислення, ініційованих М.Горбачовим, встановлюються більш-менш демократичні, гуманні відносини між державою й церквою. Розпочалася підготовка проекту Закону про свободу совісті й релігійні організації, який узгоджувався з міжнародними правовими актами з проблем прав людини і релігійних свобод. Почастішали контакти офіційних представників Ватикану і СРСР. Відбулася зустріч у Римі пали Іоанна Павла II і Президента СРСР М.Горбачова, що привело до встановлення дипломатичних відносин між СРСР і Апостольською Столицею. Усе це, звичайно, дало змогу поставити питання про легалізацію Української греко-католицької церкви та її реєстрацію на практичну основу. ЗО листопада 1988 р. Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків.

Після більш ніж 40-річної перерви греко-католицька церква офіційно відновила свої структури в західних областях України. За її даними, уже на 1 січня 1999 р. в Львівській області було 1424 греко-католицьких парафій, в Івано-Франківській — 647, в Тернопільській — 732, у Закарпатській області — 289 парафій. Греко-католицькі парафії утворюються і в інших областях України, на її сході й півдні, а також у Києві. Вищу ієрархію УГКЦ очолив кардинал-митрополит Мирослав Любачівський.

На початок 1999 р. УГКЦ мала 3212 релігійних громад (парафій), 76 монастирів, 10 духовних навчальних закладів, в яких навчалося до 2 тисяч майбутніх священиків, 27 періодичних видань. У складі УГКЦ є Львівська архієпархія, Івано-Франківська, Коломийська, Чернівецька, Тернопільська, Зборівська та Самбірсько-Дрогобицька єпархії.