Розділ VI. РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНІ ПРОЦЕСИ ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ

1. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ (1917—1939)

Одним із логічних наслідків Лютневої революції 1917 р. став декрет Тимчасового уряду від 20 березня про відміну віросповідних і національних обмежень та рівність усіх церков у Російській імперії. Перебудова православної церкви в нових для неї умовах тільки почалася, коли більшовицький переворот у жовтні 1917 р. поставив церкву у ще більш екстремальні умови — співіснування з антирелігійною за своєю суттю радянською державою.

Нова влада не потребувала сакралізації: комуністична ідеологія сама претендувала на те місце, яке до листопада 1917 р. посідала православна церква. Як влучно зазначив у праці "Истоки и смысл русского коммунизма" М.Бердяєв, комунізм не як соціальна система, а як релігія, фанатично ворожий будь-якій релігії і, передусім, церкві православній, з огляду на її історичну роль.

Тому з перших днів утвердження більшовиків репресивна система взялася за знищення церкви як суспільного інституту. Невипадково державний орган, що займався справами релігії при наркоматі юстиції називався ліквідаційним відділом. І лише значна кількість віруючих та небезпека народних повстань стримувала тотальну ліквідацію церковного кліру.

Зародження українського церковного руху

Розвиток православ'я в умовах більшовицької окупації

Встановлення радянської влади в Україні на перших порах сприяло розвитку церков, опозиційно налаштованих до РПЦ. Більше того, згідно з новими законами віруючі мали право створювати громади без санкції церковної ієрархії, лише зареєструвавши свій статут в органах місцевої влади. Це було дуже вигідно для прихильників української автокефалії, які своєї ієрархії не мали. Цілком можливо, що нові закони та інструкції для того й було прийнято, щоб активізувати вигідну більшовикам опозицію до РПЦ. Уже в березні 1919 р. при Миколаївському соборі у Києві зареєстровано першу громаду УАІЩ, а у квітні утворилася друга ВПЦР на чолі з Михайлом Морозом та його заступником — протоієреєм Василем Липківським.

Денікінська окупація Києва в серпні 1919 р. призупинила діяльність ВПЦР. З денікінцями до Києва повернувся і митрополит Антоній, котрий різко негативно поставився до українського церковного руху. Він відібрав храми в українських громад, заборонив священнослужіння багатьом київським священикам та дияконам. Курс генерала Денікіна на відновлення російської імперії був активно підтриманий тією частиною православного кліру, яка боролася за утвердження в Україні духовної імперії — Московського патріархату.

Після розгрому (при активній участі українських селян) денікінських військ і встановлення в Україні в грудні 1919 р. більшовицького режиму ВПЦР відновлює свою діяльність. Знову відкриваються національно зорієнтовані парафії. Але брак власного єпископату (а отже, і достатньої чисельності священиків) стримує розвиток церкви. Неодноразові звернення ВПЦР до єпископату патріаршої орієнтації перейти на автокефальні засади не приносили очікуваного результату. Це спричинило згодом повний розрив українських громад з РПЦ і самопроголошення 5 травня 1920 р. автокефальної й соборноправної православної церкви в Україні. Спроба ВПЦР висвятити свій єпископат в Грузії, церкви на той час опозиційної до РПЦ, також не вдалася.

Утворення Української автокефальної православної церкви

Перші спроби наступу тоталітаризму на церкву

Церковні структури витіснялися з усіх сторін народного життя. Реєстрація будь-яких документів громадянського стану здійснювалася в загсах. Було закрито всі церкви й каплиці в державних установах тощо. І навіть трагедія голодоморів 1921—1922 та 1932—1933 рр. сприймалася вождями жовтневого перевороту як одна з чудових нагод обмежити вплив церкви на народні маси, позбавити її матеріальної бази та багатств, акумульованих церквою за століття свого розвитку.

Інструкції Народного комісаріату юстиції забороняли релігійним організаціям займатися благодійницькою діяльністю, в тому числі і на користь голодуючих. Одночасно формувалася суспільна думка про великі багатства церкви, обмін яких на хліб міг би врятувати населення. У січні 1922 р. Президія ВЦВК прийняла постанову "Про ліквідацію церковного майна", підтверджену низкою інших постанов. І хоча православна церква не заперечувала проти пожертв тих церковних предметів, які не мали богослужбового призначення, вилучення коштовних речей набуло тотального характеру: забирали всі цінні речі, в тому числі і єдино можливі для здійснення богослужінь.

Про те, що під прикриттям голоду реалізовувалася одна з форм боротьби проти могутньої на той час православної церкви, засвідчують численні факти. Так, багато відібраних речей передали губернським музеям, а найголовніше — селянам заборонили здавати зерно в обмін на цінності. Нелогічність цього кроку очевидна: продукти потрібні були негайно, а коштовності ще належало вивезти за кордон, продати та привезти таке ж зерно. Нашу тезу підтверджує і лист В.Леніна від 19 березня 1922 р., в якому він закликає якнайповніше використати голод для боротьби з церковним кліром, оскільки селянство на той час не в змозі буде підтримувати "духовенство і реакційне міщанство". Окрім того, акція з вилучення цінностей, на думку Леніна, дасть змогу ''забезпечити фонд на кілька сотень золотих карбованців... Без цього фонду ніяка державна робота взагалі, ніяке господарське будівництво зокрема... не можливе". І, веде далі вождь, "ніякий інший момент, крім відчайдушного голоду, не дасть нам такого настрою широких народних мас, який би або забезпечував нам співчуття цих мас, або, в усякому разі, забезпечив нам нейтралізування цих мас..." (Ленин В. Письмо В.Молотову для членов Политбюро ЦК РКП(б) от 19.03.1922 г.// Известия ЦК КПСС —1990.— № 4.— С.190—192). Як бачимо, ні слова про допомогу голодуючим. Головна мета акції — поліпшення економічного становища радянської держави та приниження церкви як духовної структури суспільства. Це відкривало шлях до монополії на владу, до панування в усіх сферах життя суспільства й кожної людини. Що це так, підтверджує і неспішність впровадження в дію відповідних декретів влади: в Україні аналогічні постанови ВУЦВК прийнято аж у березні 1922 р., а впроваджувалися вони в травні-червні, коли голод забрав уже тисячі життів.

До осені 1922 р. вилучення коштовностей було завершено. Знищили тисячі речей великої культурно-історичної та художньої цінності, які приймалися на вагу і оцінювалися як брухт. Зазначимо, що втрата цих виробів, окрім іншого, тягнула за собою втрати більш значні — спричиняла дегуманізацію суспільства. В цілому в економічному плані влада не отримала від цієї галасливої акції тих результатів, на які очікувала. Це породило численні судові процеси над православним кліром та активістами з мирян, котрих звинуватили! в приховуванні коштовностей. Звинувачень у цьому не уникнули ні патріарх Тихон, ні його екзарх в Україні митрополит Михаїл (Єрмаков).

Зміна методів боротьби з релігією. Обновленство

На початку 20-х років політика компартії щодо церкви стає більш гнучкою, до цього її спонукали тисячі селянських виступів проти відвертого пограбування храмів під прикриттям порятунку голодуючих. Православну церкву вирішили розкласти зсередини шляхом підтримки так званої прогресивної частини церковників й утиску "реакційної". Прогресивними, на погляд державних чиновників, у 20-х роках були обновленці, поява котрих вважалася протестом релігійних мас проти антирадянської позиції, зайнятої патріархом Тихоном, реакційним духовенством (староцерковниками) в ставленні до соціалістичних перетворень у радянській державі.

Зародилося обновленство на початку 20-х років у Росії як один із виявів пристосування церкви до нових суспільних умов, що виникли в країні. Відчувши підтримку влади, головний ідеолог руху О.Введенський та його однодумці в травні 1922 р. зажадали від патріарха Тихона зречення. Уже в квітні 1923 р. завдяки активній допомозі владних та партійних органів відбувся помісний собор обновленців, на якому засуджено і позбавлено сану патріарха, прийнято постанови, за якими дозволено одружений єпископат, повторні шлюби духовенства, заперечено святість і поклоніння мощам тощо.

Влітку 1922 р. обновленські громади появилися і в Україні під виглядом "Живої церкви". Нові громади одразу опинилися під захистом органів ДПУ, інших партійно-держав них органів. Всіляке заохочення обновленців проходило на фоні утисків вірних патріарху Тихону кліриків. Однією із перших жертв у кампанії розгрому тихонівців в Україні став екзарх Михайло (Єрмаков). Незважаючи на його особисту лояльність до радянської влади, але зважаючи на виступ проти "Живої церкви", його усунули від керівництва церквою 3 січня 1923 р. А через два дні екзарха заарештували органи ДПУ й вислали в Москву, а згодом заслали в Туркестан. За чинення перешкод у розвитку обновленства було засуджено до страти полтавського єпископа Василя (Зеленцов) та ін. Подібна доля спіткала багатьох кліриків церкви.