Розділ «Спина Герберта Тручинського»

Кажуть, ніщо в світі не замінить рідну матір. Уже невдовзі після похорону мені почало дуже бракувати моєї бідолашної матусі. Припинилися гостини щочетверга в Сиґізмунда Маркуса, ніхто вже не водив мене на побачення з білим халатиком сестри-жалібниці Інґи, але особливо болісно нагадувала мені про матусину смерть кожна субота: матуся вже не ходила на сповідь.

Одне слово, про Старе місто, кабінет доктора Голаца й церкву Серця Ісусового мені довелося забувати. До маніфестацій я збайдужів. Як же мені було зваблювати перехожих підходити до вітрини, коли навіть професія спокусника стала Оскарові прісною і втратила будь-яку привабливість? Не було вже матусі, яка повела б мене до Міського театру на різдвяну виставу, до цирку Кроне чи Буша. Регулярно, хоч і досить неохоче, я й далі ходив на оті свої уроки, знуджено плентав рівними, як струна, вулицями передмістя на Кляйнгамервеґ, приходив до Гретхен Шефлєр, яка розповідала мені про подорожі, що їх влаштовувала «Сила в радощах» до країни опівнічного сонця, а я тим часом уперто порівнював Гьоте з Распутіним, порівнював без кінця-краю і від тієї сліпучо-похмурої круговерти рятувався тим, що брався вивчати історію. «Битва за Рим», «Історія міста Данцига», написана Кайзером, морські календарі Кьолєра... Мої давні, хрестоматійні твори давали мені сякі-такі знання про все на світі. Отож я ще й нині можу навести точні відомості про товщину броні, озброєння, спуск зі стапелів, завершення будівництва й штатний склад усіх кораблів, що брали участь у Скаґеракській битві, там-таки затонули чи дістали пошкодження.

Скоро мені вже мало сповнитися чотирнадцять, я любив усамітнюватись і частенько виходив погуляти. Барабан теж гуляв зі мною, але тепер я обходився з бляхою ощадливо, бо після матусиної смерти вчасно придбати новий барабан навряд чи пощастило б, і так воно, зрештою, й виявилось.

Коли ж це було — восени тридцять сьомого чи навесні тридцять восьмого? У кожному разі чвалаю я собі вздовж Гінденбурґалєе, в бік міста, і вже підходжу до кав'ярні «Чотири пори року», — тоді саме чи то падало листя, чи то розпукувалися бруньки, принаймні в природі щось діялось, — аж глядь — назустріч мені простує мій товариш і наставник Бебра, прямий нащадок принца Євгенія, а відтак і Людовіка Чотирнадцятого.

Ми не бачилися цілих три роки, одначе впізнали один одного за двадцять кроків. Бебра був не сам — попідручки з ним ішла така собі вишукана красуня південного типу, сантиметрів, може, на два нижча від Бебри, пальців на три вища від мене; знайомлячи нас, Бебра назвав її Розвітою Раґуною, найвідомішою сновидою в Італії.

Бебра запросив мене до кав'ярні «Чотири пори року» на філіжанку кави, ми сіли в «акваріумі», й дівулі-кавопивці за сусіднім столиком зашепотілися:

— О, диви — ліліпути! Ти ба', Лізбет? Вони що — виступатимуть у Кроне? Тра' буде піти.

Бебра всміхнувся до мене, і його обличчя помережали сотні тонюсіньких, ледве помітних зморщечок.

Кельнер, що приніс нам мокко, був дуже високий. Коли пані Розвіта замовляла в нього шматочок торта, то дивилася на того чоловіка у фраку, як дивляться на вежу.

Бебра не зводив з мене очей.

— Схоже, нашому скловбивці ведеться не вельми добре. Що сталося, друже мій? Уже не піддається скло чи голос не слухається?

Юний і гарячий, яким я тоді був, Оскар вирішив негайно продемонструвати своє невмируще мистецтво. Я роззирнувся навсібіч і вже спинив погляд на широкій скляній поверхні, за якою плавали декоративні рибки й похитувалися водорості, та не встиг пролунати мій спів, як Бебра сказав:

— Ні, друже мій! Ми вам і так віримо. Прошу вас, не треба руйнувань, повені, риб'ячого мору!

Я засоромлено вибачився, насамперед перед синьйорою Розвітою, яка тим часом дістала таке малесеньке-малесеньке віялко й почала збуджено ним обмахуватись.

— У мене померла матуся, — спробував я пояснити свою поведінку. — І нащо тільки вона це зробила? Я на неї лихий. А ще кажуть: мати все бачить, усе відчуває, все прощає. Все це — гасла, хоч на День матері виголошуй! Моя бачила в мені гнома. І якби могла, то позбулася б того гнома. Але вона не могла мене позбутись, бо дітей, навіть якщо вони — гноми, записують до паперів, і позбутися їх не дуже просто. До того ж я був її рідний гном, і вона, позбувшись мене, позбулася б і занапастила б і себе. Отож вона й спитала сама себе: «То я — чи гном?» І після того занапастила себе, їла саму рибу, і то навіть несвіжу, порозганяла коханців, а тепер, коли вона лежить на брентауському кладовищі, і коханці, й покупці — всі тільки й плещуть язиком: «То гном своїм барабаном загнав її в могилу. Через Оскарчика вона вже не хотіла жити, то він спровадив її на той світ!»

Я, звісно ж, добряче перегинав палицю — хотілося, мабуть, справити враження на синьйору Розвіту. Насправді провину за матусину смерть більшість людей покладали на Мацерата, а надто — на Яна Бронського. Бебра мене розгадав.

— Ви перебільшуєте, любий мій. Ви гніваєтесь на свою покійну матусю просто з ревнощів. Вона пішла на той світ не так через вас, як через свої стомливі любовні пригоди, тим-то ви й почуваєтесь, немовби вами знехтували. Ви злий і марнославний, яким, власне, й має бути геній!

Бебра зітхнув, глянув скоса на синьору Розвіту й додав:

— З таким зростом, як у нас, нелегко бути терплячим. Яке ж це важке завдання, яке високе покликання — не виявляти зовнішніх ознак росту і водночас не втрачати людяности!