Розділ «Спина Герберта Тручинського»

Розвіта Раґуна, ця неаполітанська сновида зі шкірою гладенькою і зморшкуватою воднораз, та, якій я давав років вісімнадцять і якою вже за мить захоплювавсь як вісімдесяти, а то й дев'яносторічною бабусею, отож ця синьйора Розвіта погладила елегантний, англійського крою, пошитий на замовлення костюм пана Бебри, послала мені свій вишнево-чорний середземноморський погляд, а тоді глибоким голосом, в якому вчувався смак плодів і який зворушив мене й змусив заціпеніти, промовила:

— Карісімо, Оскарнело! Як я його розумію, ваш біль! Андіамо, їдьмо з нами — Мілан, Париж, Толедо, Гватемала!

У мене ледь не запаморочилося в голові. Я схопив ручку юної — кров з молоком — і давньої, як світ, синьйори Раґуни. Хвилі Середземного моря вдарили в мій берег, оливи зашепотіли мені на вухо:

— Розвіта стане вам, як матуся, Розвіта вас зрозуміє. Вона, велика сновида, що всіх бачить наскрізь, вона все розуміє, тільки сама себе не розуміє, о мама міа, тільки сама себе не розуміє — ні, діо!

Цієї миті Раґуна, щойно почавши пронизувати мене своїм сновидним поглядом і бачити наскрізь, навдивовиж раптово й злякано висмикнула свою долоню з моєї. Невже її нажахало моє зголодніле чотирнадцятирічне серце?

Чи не відкрилося їй, що Розвіта — байдуже, дівчина це чи стара баба — для мене означала тільки одне: Розвіта? Вона вся тремтіла, шепотіла щось по-неаполітанському й так ревно хрестилася, немовби страхам, що їх прочитала в моїй душі, вже не було кінцякраю, а тоді німотно сховалася за своїм віялом.

Збитий з пантелику, я попросив пана Бебру пояснити, що це означає, попросив сказати бодай одне слово. Та навіть у Бебри, хоч він був прямий нащадок принца Євгена, відібрало мову, він натужно силкувався щось пробелькотіти, і нарешті я розчув:

— Ваш геній, юний друже, його божественна, але воднораз, поза всяким сумнівом, і диявольська основа трохи збентежили мою добру Розвіту. Та й самому мені, мушу визнати, видається якоюсь чужою ваша спонтанна нестримність, що виявляється так зненацька, — чужою, але не зовсім незбагненною. Але незалежно від того... — Нарешті Бебра прийшов до тями. — ...як там склалася ваша вдача, їдьте з нами, виступатимете в Бебриному «Чудо-шоу». Трохи самовиховання, трохи самообмеження — і навіть за нинішніх політичних обставин ви, гадаю, знайдете свою публіку.

Я відразу все збагнув. Бебра, який колись радив мені завжди бути на трибуні й ніколи не ставати перед трибуною, сам опинився серед тих, хто стоїть перед трибуною, хоч і далі виступав у цирку. Тож він анітрохи не був розчарований, коли я, для годиться пошкодувавши, від його пропозиції відмовився. А синьйора Розвіта за віялом гучно зітхнула і знов показала мені свої середземноморські очі.

Ми ще якусь годинку погомоніли, я попросив кельнера принести порожню склянку, голосом виспівав у ній сердечко, виспівав довкола нього закрутистий напис: «Розвіті від Оскара», подарував їй склянку, вона дуже зраділа, Бебра розплатився, давши щедрі чайові, і ми пішли.

Вони провели мене аж до спортивної зали. Я показав барабанною паличкою на голі трибуни в другому кінці Травневого лугу і — о, нарешті пригадав, це було навесні тридцять восьмого — розповів наставникові Бебрі про свою діяльність барабанщика під трибунами. Бебра розгублено всміхнувся, а на суворому обличчі Раґуни не здригнулася жодна рисочка. І коли синьйора вже відійшла на кілька кроків убік, Бебра, прощаючись, прошепотів мені на вухо:

— Я дав маху, любий друже! Як же я можу тепер лишатися вашим наставником? Ох, ця брудна політика!

Потім він, як і багато років тому, коли ми вперше зустрілися між цирковими фургончиками, поцілував мене в лоба, дама Розвіта подала мені свою немовби порцелянову ручку, і я церемонно — як на чотирнадцятирічного це було майже по-великосвітському — схилився над пальчиками сновиди.

— Ми ще побачимося, синку! — помахав мені рукою пан Бебра. — Побачимося, хай там як складеться життя. Такі люди, як ми, у вічність не кануть.

— Не тримайте зла на батьків своїх! — повчально нагадала мені синьйора. — Звикайте жити самотужки, і тоді серце ваше знайде спокій, а диявола точитиме розпука!

На душі мені було так, немовби синьйора мене ще раз, хоч і вдруге так само марно, охрестила. Згинь, чорте-бісе! Але чорт-біс не погибав! Я тужно, з порожнечею в серці дивився тим двом услід, помахав рукою, коли вони посідали в таксі й геть зникли в ньому, бо то був «форд» для дорослих, і навіть з моїми друзями всередині здавався порожнім, а коли рушив, то й далі мав такий вигляд, ніби шукав пасажирів.

Я, щоправда, намагався вмовити Мацерата піти до цирку Кроне, але мої вмовляння на Мацерата не діяли, він усім серцем тужив за моєю бідолашною матусею, яка, втім, ніколи не належала йому цілком. Та й кому вона, зрештою, належала цілком? Навіть Янові Бронському — і то ні, хіба що мені, бо Оскар найдужче страждав після того, як її не стало, бо повсякденне життя його змінилося й навіть почало викликати сумнів. Матуся мене підвела. А від обох батьків годі було на щось і сподіватися. Наставник Бебра сам знайшов собі наставника в особі міністра пропаганди Ґебельса. Ґретхен Шефлєр з головою поринула в «зимову допомогу». Казали так: ніхто не має голодувати, ніхто не має мерзнути. А я тримався за свій барабан, остаточно усамітнився й не хотів знати нічого, крім отієї колись білої бляхи, яка під ударами паличок зробилася геть тоненька. Вечорами ми з Мацератом сиділи один навпроти одного, він гортав свої куховарські книжки, я виливав свою тугу на барабані. Іноді Мацерат плакав, сховавши голову в куховарську книжку. Ян Бронський навідувався до нас чимдалі рідше. Беручи до уваги політичну обстановку, обидва чоловіки дійшли висновку, що треба поводитись якомога обережніше, бо хто, мовляв, знає, як воно все повернеться. Тим-то пограти в скат — третім у них був щоразу хтось інший — вони тепер сідали у вітальні під лампою над головою дедалі рідше, і коли й сідали, то досить пізно, і розмовляти про політику всіляко уникали. Моя бабця Ана, схоже, вже й дорогу забула з Бісау до нас на Лабесвеґ. Вона була лиха на Мацерата, а може, й на мене, я ж бо сам чув, як вона казала: «Сердешна Аґнес, вона померла, бо вже не годна була терпіти далі цього гупання на барабані».

Що ж, коли вже моя бідолашна матуся померла через мене, то я тим затятіше чіплявся за свій огуджений барабан, адже він не помирав, як помирають матері, барабан можна придбати новий чи віддати полагодити старому Гайландту або годинникареві Лаубшаду, барабан мене розумів, завжди давав правильну відповідь і тримався за мене, як я тримався за нього.

У ті часи, коли наше помешкання ставало мені вже затісним, вулиці — закороткими або задовгими як на мої чотирнадцять років, коли минав, бувало, цілий день, а нагода спокусити когось перед вітриною так і не траплялася, коли вечорами сама спокуса вже не виходила такою, щоб десь у темному підворітті відчувати себе справжнім спокусником, я, відбиваючи такт, чалапав на п'ятий поверх, відлічуючи дорогою всі сто шістнадцять східців і спиняючись на кожному поверсі перепочити й принюхатися до запахів, що просотувалися з усіх п'ятьох дверей на кожному поверсі, бо запахам, як і мені, у двокімнатному помешканні було затісно.

Спочатку мені ще хоч вряди-годи щастило з трубачем Майном. Він лежав п’яний між розвішаними сохнути простирадлами на горищі, однак, на втіху моєму барабану, міг напрочуд майстерно подути в свою трубу. У травні тридцять восьмого Майн зав'язав з ялівцівкою, оголосивши всім у будинку: «Тепер настає нове життя!» Він вступив до оркестру при кавалерійському загоні в штурмовиків. Відтоді я частенько спостерігав, як він, тверезий-тверезісінький, у чоботях і з підшитим шкірою задом одним кроком долав п'ять східців одразу. Чотирьох своїх кішок, одну з яких звали Бісмарком, він тримав і далі, бо ялівцівка, як можна було здогадатися, час від часу все ж таки брала над ним гору й налаштовувала його на ліричний лад.