Розділ «Спина Герберта Тручинського»

— Відтоді й оцей рубець! — Одне слово, рушив у дорогу так, ніби хотів раз і назавжди відмежуватися й від церкви, й від пов'язаної з нею різанини, так ніби клозет — саме те місце, де можна лишитися вільнодумцем, чи стати ним, чи укріпитися в своєму вільнодумстві.

Кількома тижнями пізніше я застав Герберта мовчазним і не готовим відповідати на мої запитання. Він видався мені навіть засмученим, хоч звичної пов'язки на спині в нього й не було. Ба більше, він цілком спокійно лежав собі горілиць на канапі у вітальні, а не в своєму ліжку й не поранений. І все ж таки Герберт справляв враження тяжкопораненого. Я чув, як він зітхає, як звертається до Бога, до Маркса й Енгельса і проклинає їх. Час від часу він скидав угору кулака й сварився комусь, потім кулак важко падав йому на груди, і Герберт проробляв те саме з другим кулаком, одне слово, бив себе в груди, мов католик, коли той кричить: «Меа culpa, mea maxima culpa!»[7]

Виявляється, Герберт убив капітана якогось латвійського судна. Щоправда, суд його виправдав — кельнер діяв, як це досить часто буває з людьми такої професії, в межах самооборони. Однак виправдальний вирок — це виправдальний вирок, а латвієць так і лишився мертвим латвійцем і важким тягарем ліг на кельнерову душу, хоч люди й казали, що капітан той був чоловік хирлявий та ще й хворий на шлунок.

На роботу Герберт уже не вийшов. Звільнився. Власник шинку Штарбуш частенько навідувався до нього, сідав на канапу або за стіл до матінки Тручинської на кухні й діставав із теки для Герберта пляшечку ялівцівки, а для матінки Тручинської — двістіп’ятдесятиграмовий пакуночок необсмажених кавових зерен, які одержував з Вільної гавані. Потім або намагався вмовити самого Герберта, або вмовляв матінку Тручинську вмовити свого сина. Однак Герберт лишався твердий — або м'який, називайте це як завгодно, й кельнерувати в шинку більш не хотів, а вже в Нойфарвасері, навпроти моряцької церкви — й поготів. Він узагалі не бажав тепер кельнерувати, бо хто кельнерує, того ріжуть ножами, а кого ріжуть ножами, той колись уб'є невеличкого хирлявого латвійського капітана — тільки через те, що схоче відштовхнути від себе того капітана, тільки через те, що не схоче, щоб латвійський ніж, окрім усіх отих фінських, шведських, польських, ножів з Вільного міста й Німецького райху, лишив ще й латвійського рубця на вздовж і впоперек списаній спині такого собі Герберта Тручинського.

— Краще вже я піду на митницю, ніж знов стромляти голову в кельнерське ярмо у Нойфарвасері, — сказав Герберт.

Проте на митницю він так і не пішов.