Розділ «LV»

Територiя огородженого iржавою сiткою подвiр'я сягала аж до низини, де протiкала не те щоб рiчка, так, струмок, порослий осокою. Та це була вода, на якiй, хоч як дивно, все-таки залишаються слiди. А на тому рiвнi, де стояла садиба, течiя втрачала швидкiсть i струмок розливався, утворюючи величеньку заплаву, зарослу височезним очеретом. Далi вона закiнчувалась i струмок тiк у своєму напрямку попiд село серед майже чистих берегiв, напуваючи худобу, яку випасали тамтешнi мешканцi, про що свiдчили численнi слiди копит у намулi, якi розрiзнялися здалека. У мiсцi утворення заплави, ще до очерету, починалися луки, якi тяглися на захiд хтозна куди. Я зрозумiв, там у цей струмок вливався ще один, менший. Загальна площа цих «угiдь» була нiвроку. Напевно, навеснi тут навiть селилися кулики.

Сiтка, з якої була зроблена огорожа нижньої межi територiї, була нова. А доволi рiвно забитi слупки свiдчили про те, що протягли її не так давно. Бiля сiтки крякали качки, що належали господинi. Їхнє обурення я розумiв. Адже до того, як встановили нижню огорожу, вони могли вiльно ходити в очерети i там були у своїй стихiї. Частина територiї внизу городу також була пiдтоплена, але це вже не те. Бiлi качки бовталися у багнюцi, стаючи сiрими. Вiднедавна у болота їм було зась. I я розумiв чому.

Верболоз уздовж загорожi рiс надзвичайно густий, за ним кропива i ще бозна-що. I якщо б, виходячи з хати, я уважно придивився, чи бува хто не рухається дорогою до села, то мав би стовiдсоткову гарантiю дiстатися до болiт у низинцi непомiченим. Я перелiз через низеньку огорожу i зробив крок у траву. Висока болотяна трава пожовкла, лягла i у нiй важко було визначити чиїсь слiди, находжену стежку. Але я розрiзнив. Вiн ставав у вiдповiднi мiсця помiж купинами i така манера пересування для недосвiдченого ока не створювала враження протоптаної стежки. А от i вода. Пiд ногою цямкнуло i чобiт мого гумового костюму, у якому я топився на «Бермудах», пiшов углиб майже по колiно.

Довелось уважно обдивитися. Вiн ходив обережно, розсуваючи високi стебла очерету, аби не ламати їх. Суцiльний очеретяний лiс. А ось i хiд. Я просувався тихо i невдовзi попереду блиснуло. Це була прогалина. Ще з десяток крокiв, i я вже стояв на її краю. Маленьке плесо, утворене злиттям двох струмкiв, мало крокiв з двадцять завдовжки i п'ять-шiсть завширшки. Навколо рiс високий суцiльний неторканий очерет. Вода у мiсцi, де я стояв, сягала паху, а на серединi, очевидно, було глибше. Там навiть виднiлася ледь помiтна течiя. А от ближче до стiнки очерету, яка обмежувала плесо, течiї не було i водяну поверхню вкривала ряска. Ось чому обурювалися мiсцевi качки, позбавленi звичних ласощiв.

Посерединi розiйшлися невеличкi кола. Вода текла i слiди на її поверхнi зникали дуже швидко. Секунда — i кiл вже немає, проте я зрозумiв, що бодай якась риба тут водиться. А от у протилежному кутi плеса на рясцi добре було помiтно дорiжку, так, наче хтось кiлька разiв провiв чимось по поверхнi у напрямку вiд середини до очеретiв. Отже, риба тут не лише була, її ще й ловили. А дехто смiявся з мене щодо слiдiв на водi!

Тихенько розстiбнувши хлястик, я зняв застiбку i розклав невеличке телескопiчне вудлище. Ще кiлька секунд — i снасть з насадженим опаришем полетiла в центр. Кола бiля мого поплавка вщухли.

— Не заважатиму? — запитав я, вiдчуваючи як дивно звучать у вiдлюдному мiсцi слова, кинутi наче нi до кого. — Доброго дня.

Постать, що застигла так само як i я за крайнiми стеблами, тiльки з того боку, ледь помiтно поворухнулася, проте не промовила анi слова.

— Бере щось чи нi? — спробував уточнити я.

— Слабо… — почулося звiдти.

— А на що ловите?

— На тiсто. А ви?

— Ой, у мене багатий арсенал.

Поплавок мiй несподiвано лiг i пiшов убiк. Класичне карасяче клювання. Я ледве не забарився з пiдсiчкою. Тонкий кiнчик зiгнувся, кiлька разiв булькнуло i за пару секунд у мене в руцi смикався жовтий карась величиною з долоню — жирний та пузатий.

— Вiтаю, — почулося з протилежного кута.

— Дякую. Опариш. Свiжий. Це не тiсто. Хочете?

— Давайте, — пiсля паузи нерiшуче промовив вiн.

Ми зустрiлись якраз на серединi вiдстанi. Звiсно, не могло бути й мови, щоб iти навпростець, лякаючи рибу, тому обоє здiйснили шлях в очеретах по краю, не бовтаючи чобiтьми i не ломлячи стебел. На ньому було вишукане рибальське вбрання, я навiть не зрозумiв з якого матерiалу, водонепроникне i з пiдкладкою, тепле, жовто-зеленого забарвлення, пiд колiр осенi. Звiсно, недешеве.

— Доброго дня, Андрiю Володимировичу, — промовив я, подаючи руку.