Розділ «IХ»

Розмова з Оленою, з якої почалося моє розслiдування, викликала у мене неоднозначнi думки. Вона була записана на диктофон, хоча усi її моменти пам'яталися. Я не схильний був приймати на вiру абсолютно усе i саме у тому трактуваннi, як виклала вона. Навiть за умов вiдсутностi задуму з її боку спрямувати мене туди, куди вигiдно їй. Жiнка є жiнка. У неї своє суб'єктивне бачення такої проблеми, як «життя чоловiка». Та у мене поступово складався портрет об'єкта розшуку — Андрiана Чумака. I мимоволi згадувалася маячня Андрiйовича про нашу спорiдненiсть — я починав її вiдчувати.

Квiтковий магазин «Олена» займав перший поверх триповерхового будинку у старiй частинi мiста. Архiтектурний дизайн було дiбрано, без перебiльшення, вдало. Просто вiд стiни будинку вiдходили убiк вмонтованi у неї легкосплавнi металевi арки, простiр мiж якими закривав напiвпрозорий пластик. Таким чином утворювалася теплиця для вирощування квiтiв. Навколо жовтiла стрижена трава, а кам'яна дорiжка до входу вела помiж трьох розкидистих берез. Вивiска над дверима виблискувала золотавими кольорами.

«Олена»… Цiкаво, кому встрелила у голову iдея так назвати цю крамницю? Невже Чумаку, що фактично фiнансував цю недешеву справу? Хотiв «прогнутися» перед дружиною ще бiльше, роблячи такий дорогий подарунок? Усе можливо. Проте чомусь менi здавалося дивним бажання цiєї жiнки прийняти подiбну назву. Я знайомий з нею лише кiлька годин, однак уже переконався, що попри багатство та високе соціальне становище їй притаманна скромнiсть i стриманiсть. Хай там що, а жiнку цю не цiкавили дешевi зовнiшнi ефекти. I навряд чи iдея назвати магазин власним iм'ям могла належати їй.

— Пане Анатолiю, ви наче думаєте — увiйти чи нi…

Вона ще зачиняла дверцята машини, виймаючи якийсь пакунок.

— Дiйсно, вагався, — посмiхнувся я, беручи пакет. — Давайте допоможу.

— Чому? — здивувалася Олена. — Я ж запрошувала.

— Чесно?

— Хотiла б сподiватися…

— Гаразд. Ви уявляєте суть моєї роботи?

— Я гадаю, так, — розгубилася вона. — Шукати. Скрiзь, де тiльки можна.

— Правильно, — пiдтримав я. — I пiдозрювати усiх, кого тiльки можна. Розумiєте? I вас у тому числi. Це моя робота. Але крiм того, що фахiвець, я ще й людина. А ще чоловiк. I робити це щодо вас менi неприємно. Проте змушений. Iнакше одразу потрiбно визнати невдачу. От вам i вагання.

— Розумiю, — Олена вiдчинила дверi, пропускаючи мене з поклажею. — Але ж ми домовились. Ви робите свою справу так, як вважаєте за потрiбне. А я сприймаю це як належить i сприяю чим можу. Хiба нi?

Менi залишалося нiяково кивнути головою.

Магазин не бiдував. Покупцi товклися тут постiйно i молода продавчиня весь час перебувала у русi, догоджаючи клiєнтам. Тут робили простi букети, оригiнальнi i навiть екзотичнi, дорогi iкебани, продавали рiзноманiтнi вазони — вiд кактусiв до пальм. Олена вмiла тримати справу в руках. Фiзичну роботу у цьому квітковому господарствi виконував Сашко — чоловiк продавчині. Вiн же їздив по квiткових оптових базах за товаром. Ця молода пара мала родиннi зв'язки зi Зваричами i працювала тут за протекцiєю Михайла вже два роки — вiд самого вiдкриття. Усе це розповiла менi Олена, готуючи каву просто в оранжереї.

Тут, без перебiльшення, було гарно — м'яке тепло, перемiшане з рiзноманiтними квiтковими ароматами, краплi, що стiкали по вiкнах, чистота i порядок. Цвiли троянди, тюльпани, кали, готуючись потрапити на прилавок, аби принести людям радiсть. I вiд цього сама господиня ставала у моїх очах ще привабливiшою та величнiшою, а друге Я вперто не бажало знати свого мiсця.

— А чому саме квiти? — запитав я. — Справа доволi складна, специфiчна. Без належної компетентностi у такому бiзнесi легко прогорiти.

— Люблю їх з дитинства, — пояснила Олена. — У кожного в життi свої «хвороби». У Андрiя полювання та риболовля, у вас, наскiльки менi вiдомо, також. У мене — квiти. А компетентнiсть… вона приходить з часом. Головне — бажання.

— А хто ви за фахом? — запитав я. — Чим займалися до цього?