Розділ «ХIV»

Оранжерея мала приблизно однакову довжину та ширину i стирчала тильною стороною у шкiльний двiр. Навпроти неї височiла стiна спортзали з високими вiкнами, заставленими захисними решiтками. У спортзалах вiкна високо, тому визирнути з них i побачити серед ночi вогник у теплицi не мав би нiхто. Кут огляду з вiкон сумiжних стiн був надто гострий, щоб той, хто сторожував школу, уздрiв вiдблиски лiхтарика у напiвпрозорому примiщеннi, збудованому зi склоблокiв. I нам належало бути максимально обережними. Обраний час — четверта ранку — страхував нас ще й вiд уваги нiчних гуляк, якi могли скористатися тишею шкiльного подвiр'я. Як правило, о такiй порi вже усi сплять.

Сергiй довго копирсався iз замком. Дверi були шкарадними, звареними у мiсцевiй майстернi з листiв грубої бляхи i пофарбованi по-простому. Проте замок на них iз розряду сучасних, i я вже втратив надiю, коли вiн усе-таки клацнув i вiдкрився. Намагаючись не скрипiти, ми увiйшли до середини. Нiч була мiсячна, така, що розрiзнялися обриси предметiв та обладнання, а я ще й упiзнавав усе, що «сфотографувала» пам'ять кiлька днiв тому.

Промінь лiхтаря майнув по стінах. Я мусив зняти вiдбитки пальцiв з речей, якi мали б регулярно бути в руках того, хто тут головний. Власне, за цим ми i прийшли. Шукати у клумбах останки Чумака було б впаданням у дитинство. Насамперед я викопав з грядки пару тюльпанiв i, загорнувши у твердий полiетилен, намагаючись не поламати, вклав до внутрiшньої кишенi плаща. Потім навпомацки обстежив усе примiщення. Сергiй вмикав лiхтар на короткий час, коли необхiдно було щось роздивитися. Зрештою я витяг приладдя i зняв вiдбитки з кiлькох предметiв, якими мiг користуватися тiльки вчитель. Ми працювали швидко i усе йшло до завершення, коли Сергiй несподiвано промовив:

— Ого… Чорти б забрали…

— Що? — здригнувся я.

— Петровичу, рвемо звiдси! Гляньте!

У кутку пiд стелею примостилася невеличка пластмасова коробка, вiд якої тяглися дроти до дверей та вiкон, що могли вiдчинятися.

— Сигналiзацiя… — промовив Сергiй.

— Оце?! — не повiрив я, проте вiдчув наростання холоду всередині. — I куди вона веде?

— Не знаю, — швидко вiдповiв той. — Не думаю, що на мiлiцейський пульт, вона ж кустарна. Але, можливо, до «каптьори» сторожа. Напевно, їхнiй фiзик або «трудовик» зробив. За будь-яких обставин нам потрiбно забиратися. Негайно, Петровичу, я вас прошу.

Швидко склавши приладдя, я запхав усе до кишенi i, наштовхуючись на щось у темрявi, ми рушили до виходу, коли рипнули дверi i в оранжереї спалахнуло свiтло. Вiн стояв, перегороджуючи отвiр i зiщулившись, розглядав нас. Веселовський був без окулярiв, але я упiзнав його одразу.

— Пробачте, ми помилилися, — пiдняв руки Сергiй на знак вибачення. — Ми iдемо. Ми нiчого не взяли.

— А ну стояти! — скомандував власник грiзного прiзвиська. — Он, у куток сядьте i чекайте. Зараз розберемося, взяли чи нi. Якщо нi, то пiдете.

— Iгоре Тарасовичу, ми хочемо пiти вже, — сказав я. — Давайте уникнемо конфлiкту. Ми, правда, нiчого не взяли. Окрiм…

Розстiбнувши ґудзик, я зiбрався дiстати пакунок з двома тюльпанами, i повернути йому на знак нашої миролюбностi, коли «Рембо» несподiвано хапнув порожній ящик, що стояв поруч iз дверима.

Ситуацiя вийшла з-пiд контролю. Сергiй дiяв блискавично. Майже без замаху одна його нога, вдаривши пiд лiкоть, вибила важку зброю у супротивника, другою ж той одразу отримав у стегно. Вiн крикнув i зiгнувся, коли Сергiй вже завдавав наступного швидкого удару кулаком у щелепу. Та Веселовський якось-таки встиг вiдхилитися, водночас затуляючись, i рука мого помiчника «забуксувала». А за мить не надто кремезне Сергiєве тiло опинилося у його обiймах, було вiдiрване вiд землi i кинуте через клумбу на складений реманент. З гуркотом розлетiлися лопати i граблi, а «Рембо» знову схопив порожній ящик.

Та моя рука вже з'являлася з-пiд плаща i замiсть незграбного букета у нiй блищав пiстолет. Iнших варiантiв не було. Я пересмикнув затвор, спрямовуючи зброю на цього урвиголову.

Ящик одразу випав з його рук.

— На землю! — скомандував я. — Мордою вниз! На землю!