Розділ «LV»

Пiднявши руку у прощальному жестi, я полiз на берег.

Мене чомусь навiть почало лихоманити, коли ховав у багажник мокрий костюм та вудку. Напевно, вiд перевтоми. Останнi днi були украй напруженими, а ночi — безсонними. От тепер я вже й сам був упевнений, що потрiбно виспатися. Нi, спочатку напитися, а потiм вже виспатися. Але до реалізації цього задуму була ще одна перешкода. Ще одна украй потрiбна справа. Свiтлана дивилася у вiкно i одразу ж вийшла з хати, щойно я вилiз на берег.

— Бачили його? — запитала вона.

— Так. Усе гаразд. I до зимового сезону, здається, готовий, принаймнi на перспективу близького льодоставу дивиться з оптимiзмом.

— Давайте без отих недоречних приколiв, будь ласка, — попросила вона. — Що ви йому сказали?

— Побажав хорошого кльову.

— А у справi?

— А справи бiльше немає. Принаймнi я тепер нею не займаюся. Так що усi питання вирiшуйте самi, на власний розсуд.

— А… машину, пса справжнього… що — не дивитиметеся? Мiсце проживання, як влаштувався?

— Нi, без потреби, — я зачинив багажник.

— Почекайте, а з усiм решта? Ви ж проти мене купу звинувачень висунули! Про дiвчину якусь зниклу… Що ви з цим збираєтесь робити?

— Нiчого, — я вже сидiв у машинi. — У мене дiйсно немає i не може бути доказiв — навмисно ви це зробили чи лише використали у своїх цiлях як вигiдну вам обставину, яка вже склалася без вашої участi. Цього я не знатиму нiколи. А дарувати свої версiї офiцiйному слiдству у надiї на правосуддя… Свiтлано, кому як не менi знати, яке у нас правосуддя. Тож справи свої далi вирiшуйте удвох. Єдине, що менi залишилося… Словом, завтра по обiдi я буду у вас на «Мрiї». Домовляйтеся про прямий ефiр. I якщо раптом ви приїдете туди разом iз Чумаком, то готуйте одразу гiдну версiю його зникнення та появи. Я її пiдтримаю. I навiть готовий бути офiцiйно тим, хто його знайшов. Хоча, власне, так воно i є. А якщо без нього, то версiй не буде нiяких. Я просто маю привселюдно «здати справи», щоб нiхто iз зацiкавлених не визнав за мною боргiв i не стягнув за це потiм.

Я заклацнув дверцята i повернув ключ у замку запалювання. Пробуксовуючи по мокрiй рiденькiй травичцi, машина рушила у напрямку побитої, але кам'яної дороги. Ось i все. Свiтлана залишилася на хуторi без транспорту. I мене не дуже хвилювало, як вона повернеться в місто. Принаймнi везти її назад у мене бажання не було. Хоча чому ж без транспорту? У хлiвi, закиданий соломою, стояв прекрасний новенький, нехай i пошарпаний непомiрною їздою бездорiжжям, «Хонда-Пілот». Нехай собi з'ясовують. Менi вони бiльше не потрiбнi.

I це була щира правда. Нi Чумак, нi його зi Свiтланою таємницi мене бiльше не цiкавили. Навiщо воно менi? Аби встановити голу iстину i втрутитися у їхнє i не тiльки їхнє життя? А який сенс? Щоб комусь щось довести? Ще б пак! Довести усiм, що я це змiг! Я, а не хтось iнший!

Отак буває. Ще недавно я мрiяв про це день i нiч. Марив. Але життя змiнюється, як ота поверхня рiчки. I тепер вирують iншi думки та бажання. I головним усвiдомленням зараз було те, що я довiв це насамперед собi. Змiг. Зумiв, попри все. Отже, не є вiдпрацьованим матерiалом суспiльства, а чогось-таки вартий. Ось що iнодi є найголовнiшим. I є лише одна людина, якiй я все-таки мав похвалитися своїм успiхом. Тим паче, що…

Вона взяла слухавку одразу.

— Слава Богу, ти зателефонував… Вiриш, не знала, як це зробити самiй. Переживала, але не могла. Усе так завернуло, що… Думала, не почую тебе бiльше нiколи.

— Чому ж? — довелося здивуватися менi. — Я брав на себе конкретнi обов'язки. Отримував платню. Давав обiцянки. Як можна зникнути i не вiдзвiтувати? Та й… зрештою, я ж не Чумак.

— Знаю, ти злий на всiх i все.

— Ти ж не «всi».