Розділ «ХXXVI»

Чергова готелю дещо здивовано здiйняла на мене очi:

— А… Олени Володимирiвни немає.

— Як це «немає»? — остовпiв я.

— Немає… — тепер уже вона у повному нерозумiннi похитала головою. — Учора не повернулася. Напарниця моя, та, що чергувала нiч, казала, що ви її кудись забрали. Пiд вечiр. Так її бiльше й не було…

— А ви упевненi, шановна? — i вже вимовляючи цi слова, вiдчув, як бракне повiтря i щось холодне починає розливатися по животi. Вишпортавши телефон, я набрав номер. Паскудне вiдчуття не зникало. Ну от… Абонент знаходився поза зоною. Тепер замлоїло по-справжньому. — Вiдчиняйте дверi, — скомандував я. — Хочу подивитися. Вiдчиняйте! Я привiз її сюди!

— Куди — сюди? — не зрозумiла чергова, беручи запасний ключ.

— Пiд самий готель! I бачив, як вона увiйшла! Вiдчиняйте!

Невдоволена моїми спонуками чергова вiдчинила дверi. По номеру я буквально пробiг, гупаючи дверима санвузла i комiрчини. Олени нiде не було. А жiнка, широко розплющивши очi, лупала повiками, спостерiгаючи, як я зазираю пiд диван i до шафи.

— …!!!

Це був крик вiдчаю. Сталося те, що я в принципi мiг би передбачити. I навiть запобiгти. Якби бути хоч трохи обережнiшим i розважливiшим. Якщо умiти побачити ще щось окрiм власних успiхiв. Якби усвiдомити вчасно, що те, чим починаєш дорожити, потрiбно ще й берегти.

Я надто близько пiдiйшов до розгадки таємницi зникнення Чумака i тепер…

— Шановний, не потрiбно звалювати особистi проблеми на iнших, — по-своєму зрозумiла тираду чергова.

— Шановна, — у тон їй вiдповiв я. — Ви не правильно мислите. Жодних особистих проблем у мене немає. Проте з'явилися проблеми службового характеру. I зараз вони будуть у вас також.

Витягши посвiдчення директора детективної агенцiї, я тицьнув їй пiд нiс, продовжуючи:

— Ця жiнка — важливий свiдок у кримiнальнiй справi. Учора я пiдвiз її пiд дверi готелю i вона увiйшла, а пiсля цього, ви самi бачите — зникла. Якщо я не знайду її за годину, тут буде не те що весь районний, весь обласний вiддiл мiлiцiї i не лише вашої. Тут почнеться такий алярм, пiсля якого у цьому закутку ще пiвроку нiхто не зупиниться — усi боятимуться! Пробачте…

Я опанував себе i всiвся на першому-лiпшому крiслi. Чергова побiгла викликати нiчну напарницю. Хлопцi покинули блукання у заростях «Бермуд» i виїхали до мене. А менi залишалося тiльки нахилити голову i стиснути її долонями. Дай Боже, щоб це виявилося якимось непорозумiнням! Але у це не вiрилося.

Упродовж пiвгодини нам не вдалося прояснити ситуацiю. Олена зникла. Квартирний телефон мовчав. Мобiльний i далi «поза зоною». У салонi квiтiв нiхто нi сном нi духом… Нiчна чергова не розповiла нiчого нового. Олена увечерi не з'явилась. Отже, пропала. Слiдом за чоловiком. Майже у тому ж мiсцi.

Увечерi ми з нею посидiли у ресторанi. Для рiзноманiття — не на першому поверсi готелю, а в iншому районi мiстечка. Я сам бачив, як вона увiйшла у готель. I все. На другий поверх не пiднялась. Iнакше її бачила б нiчна покоївка.

Отже, бiльше як крiм ресторану на першому поверсi Олена не мала куди подiтися. Готельний корпус був невеликий i на цьому вiдрiзку шляху iнших дверей просто не було. Я поїхав тодi одразу. Побачив, як блимнули за її спиною масивнi склянi дверi й розвернув машину. Тож, вона зайшла до ресторану. Навiщо? Ми щойно двi години просидiли в iншому. Поїли. Випили по пiвкелиха вина. Поговорили. Не посварилися. Навiщо iти їй до iншого ресторану?!