Розділ «LI»

По обiдi, коли ми майже пiд'їжджали до мiста, телефон мiй засигналив номером, вiд якого усе стерпло. Вiн.

— Ну, де ти? — було запитання.

— Доїжджаю.

— Якщо бажаєш, можеш просто зараз до унiверсаму. Я пiдсяду до тебе.

— За годину, — пообiцяв я.

Вiдчуття розв'язки вiдбирало глузд i змушувало тиснути на педаль.

Вiн сiв поруч зi мною i, посмiхаючись у густi вуса, подав руку. А потiм взяв мiй телефон, що лежав на переднiй панелi поруч з кермом i, набравши комбiнацiю, показав менi екран.

— Що це за номер?

— Гадаю, той, який тебе цiкавить.

— Отак зразу… — усерединi почало жахливо млоїти, вiдбираючи мову. — I… а звiдки ти взяв, що це вiн?

— Професiйнi секрети, — скромно посмiхнулися вуса.

— Нi, так не пiде. Усе надто серйозно. Надто! Я мушу бути певним. Поясни. I що, ти… вирахував його? Засiк де вiн є?!

Ставлячи це запитання, я весь буквально тремтiв. Наче Мажор, застиглий у стiйцi над перепiлкою, що заховалась у травi.

— Отак зразу… — у тон менi скаламбурив гiсть. — Ти вже хотiв мед та й лопатою гребти.

— Так… чому ж… якщо номер вiдомий… це ж для тебе як два пальцi… Ну чого смiєшся?!

— Без питань, якщо телефон увiмкнений. А якщо вимкнутий, то вибачай. Словом, така ситуацiя. Слухай мене. — Вiн зiбрався з думками. — Ота журналiстка твоя учора, пiсля того як ти менi зателефонував, поїхала… знаєш куди?

Я мовчки дивився на нього, очiкуючи почути найнеймовiрнiше.

— Просто до тебе! Уяви собi — по прямiй.

— А-а… звiдки ти знаєш, де був я? — питання моє звучало бiльш нiж дурнувато. — Здається, я тобi не казав.