Розділ «XXVIII»

Напевно, Сергiй i справдi був найтямущим з моїх помiчникiв. А можливо, просто пощастило. Саме вiн зателефонував менi вже увечерi наступного дня.

— Знайшов, — видихнув вiн у слухавку. Очевидно, дуже поспiшав повiдомити менi цю приємну новину.

— Чумака? — намагаючись зберiгати маску суворого патрона, пожартував я.

— А ви вже хотiли зразу Чумака! Така велика здобич лише для вас. Мiсце знайшов. Точно воно. Тамтешнi мисливцi одразу впiзнали.

— I що, ти був там?

— А хiба ви казали?

— Правильно, не казав.

Карта досi на столi. Не вiдриваючись вiд телефону, прикинув вiдстань вiд бази «В'юнище». Близько чотирьохсот кiлометрiв. До намальованого мною пiвкола Чумак не доїхав якихось п'ятдесят-шiстдесят кiлометрiв. Якщо, звiсно, взагалi поїхав сюди. Очевидно, аби заїхати в таку глушину насправдi треба бiльше часу, навiть коли в тебе «Хонда-Пілот». Поки що це було припущення, але у випадку, якщо ми вгадали, факт залишався фактом: Андрiан Чумак знав, куди їхав. Виходило практично по прямiй, нiкуди не заїжджаючи. Їхав до мiсця, де за розповiдями, нехай навiть пересiчних людей, можна зникнути.

I зник.

Я упорався за три з половиною години. Ще годину довелося чекати Павла, що на цей момент перебував у найвiддаленiшiй точцi, об'їжджаючи мисливськi товариства Черкаської областi. А потiм усi ми вирушили у район села Гамари на Вiнниччинi, де й розташовувалися згаданi хутори з мiсцевою назвою «Бермуди».

Вечорiло. Стояла глибока осiнь, за останнi днi рiзко похолоднiшало i у балках збирався туман. Ми часто запитували дорогу до села, яке заховалося серед степу далеко вiд траси. А в'їхавши в Гамари, почали шукати «Бермуди». Якщо вiрити розповiдям Зварича, так само мав робити i Чумак. Наближаючись до мiсця, яке вважалося згубним, я переконувався у цьому. Заблукати у степу серед горбiв, на безкiнечних полях — раз плюнути. I знайти цю мiсцину вперше можна було тiльки з чиєюсь допомогою. А отже, великий блискучий джип, якi тут зустрiчаються не часто, мав зупинятися, з нього мав виходити Андрiан Чумак власною персоною i розпитувати про мiсце, куди не поспiшають потрапити. Таке мало б запам'ятатися будь-кому. А отже, ми мали усi шанси на успiх.

Слiд, яким ми йшли, ставав гарячим.

Та насамперед я хотiв побачити це мiсце. I воно не розчарувало мене. Їхали ми начебто правильно, але польова дорога почала завертати кудись. Натомiсть вiд неї у потрiбному напрямку вiдходила якась… не те щоб дорога — мало помiтна колiя у бур'янi. Очевидно, користувалися нею дуже рiдко. Ми звернули на неї i неквапно поїхали. Несподiвано колiя скiнчилася, наче вiдрiзок, яким ми просувалися, вiв у нiкуди. Далi була трава — бур'ян. Навколо починалися кущi i ставало незрозумiло, куди хотiли потрапити тi, хто iнодi товк цей вiдрiзок поля колесами, не даючи i йому вкритися високими травами.

— Ну ось, — з незворушним виглядом промовив Павло. — Оце i є слiд Чумакового джипа. Ось сюди вiн заїхав. А ось тут зник.

Колiя у травi дiйсно обривалася, так, наче далi машина здiйнялася у повiтря.

— По iдеї зараз i ми маємо: туди! — Роман з дурнуватим виразом обличчя зробив незрозумiлий жест рукою.

— От особливо розумнi й пiдуть перевiряти, куди саме, — виразно подивився я на хлопцiв. — Ходiмо.

— Так ви начебто Сергiя бiльше любите, — продовжував iронiзувати Павло.

— Хтось розумнiший має тут залишитися, якщо ми двоє зникнемо, — у тон йому вiдповiв я. — Iнакше гаплик, назавжди!