Розділ «ХLIV»

Свiтлана була вдягнута, як завжди, екстравагантно i навiть виклично.

— А я думала, ваша антипатiя до мене сягнула таких розмiрiв, що жоднi проблеми слiдства не примусять зустрiтися зi мною.

— Помиляєтеся, — стримано посмiхнувся я. — По-перше, у слiдства немає нiяких особливих проблем, а по-друге, антипатiя моя проявляється лише тодi, коли ви демонструєте характер. Хiба ви не знаєте, що чоловiки цього не полюбляють? Насправдi нiчого негативного до вас я не вiдчуваю.

— Ого, — вона зробила круглi очi, — як для нас з вами, то це прогрес. Це майже освiдчення.

— Хто зна, може й до цього ще дiйде, — пiдтримав я. — Але спочатку Чумак, ми ж домовлялися.

— Ну, звiсно, — вона всiлася за столик i втупилася у мене.

— Свiтлано, якщо ви i далi зацiкавленi у розшуку нашого лiтературного метра, допоможiть в однiй справi. Краще вiд вас цього не зробить нiхто. Менi потрiбнi фото усiх спiвробiтникiв телеканалу НТI. Вiд «правих» i «лiвих» рук боса до тих, хто на побiгеньках. А, забув сказати — лише чоловiчої статi. Враховуючи i тих, хто працював упродовж останнiх двох рокiв i тепер, можливо, вже не працює.

— Овва… — очi Свiтлани стали ще бiльшими i вона з убивчою безпосереднiстю запитала: — А на фiга це вам?

Я лише посмiхнувся i похитав головою.

— Таємниця слiдства, — згадала вона. — Нехай. Якщо це допоможе знайти того, кого ми шукаємо… Але… Послухайте, Анатолiю. Я розумiю, що запрошена сюди не для того, щоб давати поради. I все-таки. Якщо ви зiбралися «копати» пiд Камiнського — марна справа. Вiн тут нi до чого. Повiрте, я добре знаю цю людину. Вiн не може бути причетним до таких слизьких справ, як, скажiмо, прибрати когось. Нi з якого боку. Анатолiю, ви тiльки змарнуєте час. Повiрте, я не люблю цю людину, навiть зневажаю. Вiн вчинив зi мною пiдло, брудно, як сволота. Могла б скористатися ситуацiєю та ще бiльше нацькувати вас на нього. Але це не просуне справи. Ви лише загрузнете там, де й духу Чумакового бути не може.

— Чому ж тодi вiн заважав вам вести журналiстське розслiдування? — запитав я.

— Це нашi внутрiшнi нюанси, — упевнено промовила вона. — Якщо хочете, особистi. I до Чумака не мали жодного стосунку. Якби я займалася масовою загибеллю птахiв на узбережжi пiсля катастрофи танкера, вiн з таким самим успiхом пiдставив би мене i вигнав. Але зараз не час зводити рахунки. Нам потрiбен Чумак — живий чи мертвий. От тодi я i занурю Камiнського пикою у лайно.

— Гаразд, — вагаючись промовив я. — Вашу думку буде враховано. А тим часом зробiть те, про що я прошу. Iнакше я вважатиму, що ви не бажаєте допомагати.

— З вами важко, — щиро поскаржилася Свiтлана. — Звiсно, я зроблю. У кращому виглядi. Можете не сумнiватися.

Свiтлана запросила добу i я використав цей час з лихвою. Ми зустрiлися з хлопцями i вирiшили працювати лише парами. Сергiй тепер завжди був з Романом, а менi допомагав Павло. Так було безпечнiше. До вечора ми їздили по мiсту рiзними маршрутами. Я крутив кермо, Павло стежив у заднє скло, вишукуючи можливий хвiст. Так робили i нашi напарники, але «хвоста» не було.

Зранку наступного дня Свiтлана передала менi диск з фото своїх колишнiх колег. Матерiалу набралося багато. Кожен мав кiлька фото з рiзних ракурсiв, у рiзних ситуацiях. Була i колективна фотографiя, зроблена пiд час святкування десятирiччя створення НТI, де були усi. Святкували торiк у груднi, за три мiсяцi до зникнення Чумака. Окремо був складений список працiвникiв з нотатками стосовно того, хто ж був «правою» i «лiвою» рукою Камiнського. Сам я цього не зробив би нiколи.

— Ну, ось. Як замовляли, — сказала Свiтлана.

Менi тiльки залишилось переконати її у тому, що не забуду своїх обiцянок. I ще до обiду ми з Павлом вирушили до Києва.

Нiна Василiвна довго розглядала свiтлини, а наприкiнцi винувато розвела руками i похитала головою. Нового господаря Мажора тут не було.