Розділ «XLI»

Вона стояла у прочинених дверях — маленька суха лiтня жiнка з сивим волоссям i запитливо дивилась на мене. Її довiрливе обличчя та виразнi очi одразу мене заспокоїли. Здавалося, хвилювання випромiнював увесь мiй вираз, i людина пiдступна та скритна мала б це побачити i використати. Слава Богу, вона виявилась не такою. А у мене навiть слова збиралися застрягнути у горлi. Можливо, цей момент — момент iстини в усьому слiдствi, не тiльки моєму, а взагалi в тому, що тягнеться вже бiльше пiвроку. Можливо, зараз я дiзнаюся правду або принаймнi стану на пряму стежку.

— Пробачте, будь ласка, — мовив я пiсля привiтання, — ось мої документи, гляньте. Я директор приватної розшукової агенцiї, ну, ви розумiєте — приватний детектив. Там усе — номер моєї лiцензiї i так далi. Якщо є потреба, можу дати вам свiй паспорт…

— Та нi, дякую, — розгубилася вона. — Я гадала, приватних детективiв у нас немає, тiльки на Заходi.

— А у нас тепер є все, що на Заходi, — спробував посмiхнутися я. — Звiсно, крiм порядку i законностi.

— Ну, це справдi так, — похитала головою жiнка. — А чим можу вам…

— Скажiть менi, це дуже важливо, — попросив я, — ви продавали приблизно пiвроку тому мисливського собаку породи шотландський сетер?

— Так, — вiдповiла вона. — Тобто нi, не продавала. Так вiддала, хотiла, щоб у добрi руки потрапив. Чоловiк у мене був мисливець. Усе життя мав цю «хворобу». Ну, а потiм хвороби справжнi… Уже рiк буде, як помер. Я знала, що потрiбно вiддати Мажора, хоч i звикла до нього. Та й пам'ять про чоловiка. Але Валя, так звали мого чоловiка, просив, що як помре, вiддати у добрi руки. Пес молодий, казав, мусить на полювання ходити, занапаститься у квартирi. Ну, минуло пiвроку, я й вiддала. Вiн, правда, грошi залишив, хоч я казала, що не треба. А чому ви питаєте? З ним щось сталося?

— Пробачте, як вас звати? Нiно Василiвно, дуже приємно. Давайте по порядку, це важливо. Я хотiв би, щоб ви насамперед опiзнали свого собаку. Вiн внизу у машинi. Дуже вас прошу. Може це не ваш Мажор i тодi уся розмова взагалi не має сенсу?

— Гаразд, — погодилась вона. — Навiть не знаю, як тепер… Вiн так дивився, коли його забирали… У мене було вiдчуття, що я його зрадила, покинула, хоч Валя й просив…

Як мiг, я заспокоїв її i за кiлька хвилин вiдчинив цi дверi вже сам. Точнiше — вiдчинив мiй Джай, штовхнувши лапами. Вiн присiдав до самої пiдлоги, дрiбно виляв хвостом i намагався потертися головою об її ноги. Потiм нюхав стiни та закутки передпокою, потiм почав скакати на господиню. Вона тiльки гладила його i плакала, напевно, дуже любила свого чоловiка, з яким прожила усе життя. Адже собака був у першу чергу пам'яттю про нього.

А за пiвгодини ми вже сидiли за чаєм i вона слухала iсторiю про те, як я зумiв приручити її здичавiлого Мажора. I не викликало сумнiвiв, що Нiна Василiвна тепер моя спiльниця в усiх справах. Я розкрив ноутбук i перегорнув перед нею кiлька зображень Чумака.

— Це вiн?

— Нi, — похитала головою жiнка. — Але, здається, я знаю цю людину. Це… це часом не Андрiан Чумак, письменник?

— Вiн самий. Тепер я займаюся його пошуками.

— Шкода, — промовила вона. — Читала багато його книг. Я взагалi багато читаю. I навiть Валя прочитав кiлька, коли дiзнався, що вiн також мисливець. А… Це має якесь вiдношення?… Наш Мажор?…

— Не знаю, — сказав я. — Поки що не знаю. А щоб довiдатися, мушу знайти людину, яка забрала пiвроку тому вашого собаку. Хто це?

— Я… хмм… Ви знаєте, його звали Василем, — згадала вона. — Вiн такий… Ну, викликав довiру. Казав, що мисливець затятий. I Мажор до нього прихильно поставився. Вiн взагалi-то недовiрливий пес. А Василь цей одразу не забирав собаку, просив тiльки, щоб нiкому не вiддавала, грошi обiцяв. Хотiв, щоб Мажор хоч трохи звик до нього. Приходив кiлька разiв, годував. Наче поладили вони. Ну i…

Василь… Гмм… О, Господі, а чи не Венцель, часом? Зображення фермера миттево з'явилося на моніторі, але жінка лише заперечливо похитала головою. Я показував їй новi й новi зображення чоловiкiв, якi так чи iнакше фiгурували у справi Чумака, але Нiна Василiвна не упiзнавала нiкого. Пiшли портрети дiячiв «Волi народу», потiм «Надiї країни», великих i дрiбних, потiм їх водiїв, секретарiв, охоронцiв… Результат залишався негативним.

Вона вже сама натискала клавiшу, пiсля якої на екранi вiдкривалось нове зображення, я стежив i чекав. А думки роїлись у головi. Де ж моя хвалена логiка?