Розділ «ХLVIII»

Встановлена на комодi вiдеокамера чорним оком дивилася на нас, i Венцель тремтячими губами почав свою розповiдь.

Уперше Чумак з'явився у нього торiк, здiйснюючи свiй мисливський тур. Письменник попросився залишити машину у дворi, а сам цiлий день полював у балках. А потiм мокрий та змучений iз задоволенням прийняв запрошення фермера. Тодi ще Венцель не одразу дiзнався, хто вiн такий, адже художньою лiтературою не цiкавився. Проте сам викликав неабиякий iнтерес Чумака власною персоною. Я уявляв собi, як цей не те, щоб схиблений, але, безперечно, завантажений «цiнними iдеями» чоловiк, плiв Чумаковi про свої «Бермуди», на яких мав задоволення жити. Усе це Чумак слухав з неабияким iнтересом, багато чого одразу нотував, розцiнюючи, очевидно, як непоганий матерiал для нового роману. Письменник провiв на фермi й увесь наступний день, причому обоє виїжджали на прогулянку — об'їхати новоявлену екзотику, i коли небилицi у Венцеля скiнчилися, поїхав.

Василеве обличчя тепер стало ще бiльш серйозним. Вiн боязко озирнувся на «есбеушника» i промовив:

— А потiм вiн пропав на «Бермудах».

— Що?! — скривився Валентин, продовжуючи грати роль. — Я тобi зараз влаштую Бермуди! Ти за кого нас маєш?!

— Валентине Гавриловичу! — змолився я. — Хай договорить! Я вас прошу! У цiй iсторiї багато незрозумiлого! Ви ж обiцяли ще п'ять хвилин!

— Ви вже тридцять п'ять з'їли!

— Говори, Васю. Тiльки правду, не пудри мiзки. I я спробую тебе витягти.

— А я правду i кажу. От тепер якраз правду. Тим усiм не казав два тижнi тому. Знаєте: менше кажеш — менше i запитань. I вам не казав. Але я вiдчував — добром це не кiнчиться. Знав, що приїдете ще…

— Ближче до справи, Васю, — попросив я.

— Так от, пропав вiн рiк тому на «Бермудах». Знаю точно, бо повернувся швидко — за якихось три днi. Пригнав увечерi, пiзно. Сказав, що був удома, але передумав працювати, хоче ще вiдпочити. Зiбрався їхати до Гнiдичiв, рибалити на сома. Я ж сам i розповiдав йому кiлька днiв тому, яких сомiв ловлять там на ямах. Знову сiли за стiл. От тодi-то Андрiй i згадав про коньяк. Каже, учора з дому прихопив, марочний якийсь, дорогий дуже. Спецiально, щоб зi мною удвох. Я побiг до джипа, на передньому сидiннi у рюкзаку мав лежати. Вiдчинив я дверцята ключами i так схотiлося ще раз за кермом посидiти! Машина ж капiтальна. Я, коли екскурсiю по «Бермудах» йому проводив, то сам i їхав. Ну, не жадний мужик — дав покататися. Це супер! Я усе тодi роздивився. I от сiдаю, увiмкнув запалювання, прибори… Так, чисто для задоволення. Глип, а на щитку той самий кiлометраж. Я ж тодi усе оглядав, розпитував, скiльки машинi i так далi… Розумiєте?

— Розумiю, — сказав я.

— А додому ж йому триста кеме їхати! Ну, двiстi сiмдесят! А ще туди-сюди. Плюс шiстсот мало бути! А цифри майже тi самi. Тобто не їздив вiн нiкуди! На мiсцi був! А навiщо раптом йому менi брехати? Повернувся я i почав розпитувати обережно: що, як. А вiн наче й розповiсти не може. Щось плете таке — тинявся вдома, нудно стало, робота не йде, жiнка «наїжджає»… Ви не дивiться, що я такий — з села! Я також добре розумiю по людинi, коли вона по сутi говорить, а коли «лапшу» вiшає! Бачу — «гонить». Не був удома.

Василь перевiв подих, вiдчуваючи як панiчний жах поступово дає мiсце азарту розповiдача, i продовжив:

— А потiм посидiли, згадав Андрiй, що i псовi здалося б. I кинули йому до миски. А я ще погладив — також до собак не байдужий. I дивлюся — а у псюри на животi реп'яхiв повно! А ми ж перед вiд'їздом усi повибирали, до єдиного. Вiн же пса бiльш нiж себе доглядав! I з вух, i з живота — кругом. Усе повичiсували тодi. Е-е, дивлюся, а песик десь тут хащами вишивав! Зi спини Андрiй, видно, сам пооббирав, а знизу щось i полишалося. Причому реп'ях-то наш! Я знаю. Я ж воюю з ними не один рiк!

Хто-хто, а Венцель мав легко вiдрiзняти «бермудський» реп'ях вiд будь-якого iншого. I я не пiдганяв, боячись збити з думки. Схоже, Василь цього разу не брехав.

— Та й звiдки ще реп'яхам взятися, коли на спiдометрi нi хріна не «намотано»? — Венцель знову перевiв подих, збираючись з духом. — I тодi, як ще випили, я отак в лоб його питаю: «Скажи чесно, ти був на „Бермудах“? Заїжджав ще пiсля мене?» А вiн знаєте, що каже? «Я, Васю, сам не знаю, де був. Але десь був». Запала йому ця тема, розумiєте? I виїхавши вiд мене, схотiв ще раз бiля болота проїхатися. А там, гадаю, з машини вийшов. А далi — нiхто не зна. Каже, останнє, що пам'ятає — сидить на мурашнику бiля берега i пес його iз чагарникiв вилазить. Казав, перше, що подумав — навiщо я тут сиджу. Якраз сутенiло, зiбрався додому їхати. А голова наче якась «не своя». Тому й вирiшив по ночi не гнати у таку дорогу, а повернутися знову до мене, i вже потiм зранку. До машини, а її немає. Почав колами ходити — джип аж бiля розваленої хати, у хабазах. А пам'ятає, нiби внизу мав бути, бiля берега. Ну, джип є джип! Таким крiзь будь-якi чагарники продерешся, аби на пузо не сiсти, машина — звiр. Але шкода йому було боки шкребти, нова все-таки. Вiн i дивиться, а де ж той слiд, яким у хащi заїхав, щоб хоч удруге по боках не дерти. А слiду-то нема! Стоїть машина серед бур'янiв так, як би хто взяв i перенiс туди. Каже, що довго обдивлявся, потiм сiв i поїхав, напролом. А як увiмкнувся комп'ютер на панелi, вiн дивиться, а дата така, нiби три днi минуло. От i приїхав до мене.

Замовкнувши, Венцель боязко зиркнув на Валентина. Ми знову перезирнулися.

— Хлопцi, правду кажу, як на сповiдi! — знову заволав Венцель. — Чим хочете поклянуся!