Розділ «LV»

Я виїхав на кам'янку i машину затрусило, завiбрувала розхитана пластмаса внутрiшнiх обшивок. О-о-о… Напевно, мав рацiю Антонюк. Час купити щось пристойнiше, бiльш гiдне як для директора приватного детективного агентства. Звiсно, на такий, як у Чумака, не вистачить, але щось пошукати можна.

Телефон знову попросився до рук, i на екранi висвiтлився невiдомий менi номер. Цiкаво, хто це мiг бути? Але насамперед я зробив те, що збирався — набрав Сергiя.

— Радий чути, Петровичу! Я вже думав сам зателефонувати. Сиджу тут у повнiй невiдомостi. Пса вашого виховую, дiстав мене по повнiй програмi. Але ж ви казали чекати й не рипатися.

— Немає бiльше невiдомостi, випарувалася, — радiсно повiдомив я. — Справу Чумака розкрито. I завтра по обiдi чекаю тебе на телеканалi «Мрiя», прямий ефiр. Та й хлопцiв збери, нехай вiзьмуть участь.

— Нi хрiна собi… — у нього мало не вiдiбрало мову. — Коли?! I менi навiть нi пiвслова… Що, знайшли?! Живого?! Чи нi… Ну, не мовчiть!

— На все свiй час, — фiлософськи зауважив я. — Скажи менi краще ось що. Ти офiцiйно у мене оформлений тимчасово. Фактичну роботу виконуєш, та й зарплатню отримуєш. Чи є бажання усерйоз взятися за справу? Гадаю, на Чумакових пригодах свiт клином не зiйшовся.

— Звiсно, ви ще питаєте! Я хотiв би. У нас з вами вийшло б.

— Тодi тим бiльше приходь. Рекламуватимемо завтра нашу справу.

Телефон лiг на пасажирське сидiння, але я згадав про невiдомий номер i знову приставив трубку до вуха.

— Алло! Анатолiй Рибак? Дякую, що набрали. Агентство «Слiдопит», так? Веретюк Олександр, турфiрма «Навколо свiту». Радий чути. Сподiваюся бути вашим клiєнтом. Як ми можемо зустрiтись?

— А… що сталось? — оговтуючись вiд несподiванки, запитав я. — I як ви мене знайшли?

— Добрi люди порадили. Треба мого малого пошукати. Вiн, чортяка, жарти зi мною здумав жартувати. Втiк. Разом з двома такими ж бовдурами — Анихiним та Ожередом. Тато — директор залiзницi нашої, чули, напевно. Хлопчики-мажори, мать їх розпротуди! А тут… зима на носi! Позамерзають к бiсовiй матерi!

— Заждiть, нiчого не розумiю, — перебив я. — Ви хочете сказати, що вони самi втекли? А версiю викрадення вiдкидаєте? Ви наче людина вiдома та й не бiдна…

— Та яке в бiса викрадення?! Ой, пробачте… Вони усi такi прикрi — тiнейджери, мать їх… Особливо мiй. Втекли i сидiтимуть десь, доки терпець не урветься або наш, або їхнiй. Вони ж себе офiгенними туристами вважають. I незалежними вiд предкiв.

— А коли пропали? — спробував уточнити я.

— Та вже четвертий тиждень.

— Ви що усi, показилися? — не витримав я. — I ви спокiйно сидите й чекаєте? I у розшук не давали?!

— Чому ж не давав… Давав! — здивувався Веретюк. — Та вони навмисне, щоб насолити предкам! Розумiєте? I човен Ожереда забрали. У нього ж надувний, з мотором «Ямаха». Звiр. Кудись водою чкурнули. Вони й ранiше на байдарках ходили, але ж зима! Моя вже тиждень менi кишки мотає…

— Водою, кажете… Слiди на водi — це наш профiль, — пробурмотiв я сам до себе.

— Що? — не зрозумiв вiн. — Справдi?! Ой, а скажiть, ну, чисто заради iнтересу — письменника того, це що, ви знайшли?