Розділ «LII»

А подiї й самi не бажали чекати до завтра. Вони хотiли розгортатися сьогоднi. Уже. Причому стрiмко й непередбачувано.

Це навiть не нагадувало картковий будиночок. Усе, що я набудував, просто кануло у прiрву. Миттєво, наче пiд час землетрусу у розлом земної кори. А поховала усе за iронiєю долi та сама подiя, що й заварила — дзвiнок Андрiйовича. Вiн i не дав менi пiднятися у супроводi охорони додому. Важко було сказати, що могли означати такi його iнтонацiї, але не розпитуючи, я завiв машину i погнав на протилежний кiнець мiста.

Вони сидiли у маленькiй кабiнцi — Антонюк i Густавссон, а мiж ними мiй колишнiй шеф. Пляшка коньяку була на майже порожня, i якщо на депутатові його дiя практично не спостерiгалася, то нiмець, чи то пак швед, був уже свiй «у дошку» й одразу почав ляскати мене по плечах, заплiтаючи щось по-своєму.

Не передбачаючи нiчого доброго, я мовчки глянув на Андрiйовича.

— Ну, все, — замiсть привiтання сказав вiн. — Можеш розслабитись.

— У планi? — не зрозумiв я.

— Анатолiю Петровичу… — почав Антонюк, пiдсуваючись до мене i виймаючи чорну папку. — Тут така справа… Якщо ви пам'ятаєте, ми, тобто замовники вашi, п'ять осiб, пiдписували з вами, як керiвником приватного агентства, таку угоду… от…

На стiл лiг друкований аркуш, змiст якого я знав практично напам'ять.

— I що? — не намагаючись надати своїм iнтонацiям хоча б трохи привiтностi, запитав я.

— А те, що у цiй угодi пiд пунктом «шiсть крапка два» сказано, що будь-яка зi сторiн при бажаннi може розiрвати цю угоду у будь-який момент. Правда, з деякими умовами. Тобто, якщо стосунки припиняються з нашої iнiцiативи, то це необхiдно погодити з усiма членами групи замовникiв i вам має бути виплачена сума за кiлькiсть вiдпрацьованих днiв. За досягнення вашi ми платили добре, хоч такої умови не записано взагалi. Ви згоднi?

— Так, — залишалося кивнути менi.

— I прекрасно, — зрадiв народний слуга. — Тодi ось документ, згiдно з яким, усi вашi замовники погоджуються з необхiднiстю припинити пошуковi заходи. Ось — пiдписано усiма. Особи засвiдченi нотарiально.

Ще один аркуш лiг на стiл передi мною. Густавссон лiз iз незрозумiлими принаймнi для мене зауваженнями i страшенно заважав зосередитися. Андрiйович, уздрiвши, як я «закипаю», налив йому.

Документ був зовсiм свiжий i мiстив не лише сьогоднiшню дату, а й годину пiдписання. Ось чому нiхто не бажав вiдповiдати на мої дзвiнки — адже у цей час якраз i вирiшувалося, що ж робити далi зi мною. Я пiднiс аркуш ближче — пiд самi очi, якi раптом почали погано бачити. Оленин пiдпис стояв у належному мiсцi, акурат навпроти прiзвища. Швидкий, упевнений розчерк. Рука жiнки, що не належала до «усiх», не мала сумнiвiв, ставлячи автограф.

— А ось, — вiв своє Антонюк, — i ваша зарплатня — поденна так би мовити, за угодою й у мiжнароднiй валютi. Прошу перерахувати.

— Вiрю, — знизав плечима я. — Немає потреби.

— Ну тодi… — депутат зробив широкий жест як руками, так i усмiшкою, — потиснемо руки i залишається тiльки налити.

Я мляво торкнув протягнуту долоню i запитав:

— А пояснень можна попросити? Звiсно, ви не зобов'язанi. Усе законно. I все-таки. Хотiлося б знати чому так несподiвано вiдпала потреба у моїх послугах. I що менi робити зi своїми надбаннями.