Розділ «ХLVII»

Я мовчки крутив кермо, впираючись поглядом у сiрий зад «Туксона», який iшов попереду. Точно такий рухався позаду, не вiдстаючи вiд мене анi на крок. Ось на якi витрати пiшли Густавссон з Антонюком пiсля подiй у заплавi. Тепер мою, а швидше все-таки Мажорову персону, охороняла приватна охоронна фiрма «Цербер». Як у переднiй, так i заднiй машинi сидiли озброєнi хлопцi у бронежилетах. Тепер вони завжди були поруч зi мною. Тому що деякi мої роботодавцi, насамперед в особi Густавссона, реально повiрили, що я став-таки на хвiст винним у зникненнi Чумака. I нехай iншi не подiляли їхнiх думок, це певним чином продовжувало мiй термiн. Принаймнi я не мав залишитися в одну мить без фiнансiв та пiдтримки. Але вiчно це не триватиме. Напевно, уздрiвши мої успiхи, Камiнський з Гладким зарухалися швидше i вже зараз створюють новий механiзм розшуку, спiльно з яким упродовж мiсяця, а може й швидше, сфабрикують липовi докази. Тi, що усiх влаштують. I тодi кiнець. Тодi Густавссон також вiдвернеться вiд мене. Перемогти треба до цього часу.

Я це розумiв. От тiльки де вiн, той момент? Коли ж саме лiнiя мого розслiдування наблизилася до таємницi так, що декому запахло смаленим? А можливо тi, що стоять за Гладким та Камiнським, реально вiдчули, що можуть не встигнути? Що я ближче до успiху. I тодi зникнути має не Мажор, а я.

Важко було за такими думками втримати i не випустити з уваги усi важливi речi. Наприклад, лише за два днi пiсля пригод у заплавах я згадав про Нiну Василiвну. Навiть кольнуло вiд думки, що лiтня жiнка зараз уже може лежати неживою у своїй квартирi. Що, як момент iстини все-таки десь у її спогадах?

На щастя гiрше не справдилося. У мене вiдлягло вiд серця. Але, з iншого боку, це означало, що упiзнання нею людини, яка взяла собаку, напевно, не є настiльки важливим. Iнакше її прибрали б давно. У головi плуталось. Ноутбук, який постiйно був поруч, майже нiколи не вимикався.

Я мало їв, спав i вже двi доби не телефонував жiнцi, яка зайняла-таки мiсце у моєму життєвому просторi, безпардонно розштовхавши те iнше, що заповнювало його, створюючи до цього часу вiдносну гармонiю.

До мого слiдства додавалися новi й новi версiї, утворюючи новi роздiли. Iнодi здавалось, що для реалiзацiї цих планiв не вистачить життя, не те що ще одного, подарованого долею тижня чи навiть мiсяця. Тим паче, були люди, якi не вiдмовилися б вкоротити як одне, так i друге. Тому я майже не спав, працюючи на межi можливого.

Слiдство моє лихоманило i я кидався вiд однiєї версiї до iншої, iнодi зовсiм протилежної, розумiючи шкоду таких методiв, проте нiчого не мiг вдiяти. Схоже, я був абсолютно правий лише в одному — про що заявив ще до початку пошукiв, що я не фахiвець i менi навряд чи варто займатися цим. Проте довести хотiлось протилежне.

Надвечiр Олена зателефонувала сама.

— Вибач, не мав коли, — зiтхнув я, вiдчуваючи, як гуде у головi.

— Я не про це, — перебила вона. — Цей момент ми узгодили, пам'ятаю добре. Я про iнше. Ти уважно мене слухаєш?

— Уважно, — мляво промовив я. — Голова, наче чайник, але слухаю уважно. Кажи.

— Я бажаю припинити пошуки, — тихо й зрозумiло, майже по складах виголосила Олена. — Ти добре мене зрозумiв? Я прошу припинити.

— Нi, тепер не добре, — розгублено вiдповiв я. — Як так припинити? Чому?!

— Треба розтлумачити? — ледве стримуючись, запитала вона.

— Звiсно.

— Андрiя немає серед живих. Це ясно як божий день. Я не хочу заради пам'ятi людини, яку я не кохала, втратити живу людину, яку кохаю! Це доступно твоєму розумiнню?!

— Доступно, — вiдповiв я. — От тiльки не зрозумiло, чому раптом Чумак вiднесений до реєстру мертвих i чому ти маєш когось втрачати?

— Тому що, — Олена знову почала говорити майже по складах, — якби вiн був живий, то нiхто не намагався би вбити тебе при наближеннi до розгадки таємницi!

— Нiхто мене не вбивав… — бурмотiння на цю тему вийшло зовсiм не переконливим.