Розділ «LV»

— Нiчого. Однаково. Вилий цю злiсть на мене. Я заслужила.

— Олено, я справдi не злий. З чого ти взяла? Навпаки, щасливий. Усе закiнчено. Можна вiдпочивати.

— Нехай це виглядає, як зрада щодо тебе, але я поставила свiй пiдпис пiд розiрванням угоди. Знаю, ти не пробачиш, зате залишишся живий. З двох зол потрiбно обирати менше.

— До чого тут угода? — не зрозумiв я. — Розiрвання її у даному випадку не впливає на закiнчення пошукiв. Я ж обiцяв знайти Чумака тобi особисто. Забула? I я його знайшов.

— Що? — неодразу дiйшло до неї. — Знайшов?! Андрiя?

— Так. I можу офiцiйно тобi про це повiдомити.

— Ти… жартуєш?

— Нi, — серйозно промовив я. — Не маю звички жартувати над жiнками. Тим паче, над жiнкою, яка не належить до «усiх», i якщо йдеться про зникнення її чоловiка.

— I вiн… — їй надзвичайно важко виявилося сказати це слово, — живий?!

— Живий, — запевнив я. — I навiть здоровий. I навiть вiльний. Десять хвилин тому разом ловили рибу. Тож справу Чумака тепер уже дiйсно закiнчено. Я можу показати тобi книгу з дарчим написом, який вiн зробив на моє прохання, або вказати його координати.

— Не потрiбно, — швидко промовила Олена. — Нiчого не потрiбно. Я тобi вiрю. А решта… вже немає значення. Я знаю, що вiн живий i цього досить. Камiнь з душi. Бiльше нiчого менi не треба.

— До того ж, можливо, невдовзi вiн повернеться сам, — додав я.

— Його справа, — байдуже промовила Олена. — Як схоче. А ти… скажи, ти повернешся?

— Навряд чи, — знизав плечима я, швидше сам до себе, адже жiнка, яка цього хотiла, була далеко.

— Чому?

— Менi мiсце на «Бермудах»…

— На щастя, я знаю, де це, — подумавши, сказала вона.

— Олено, — зiтхнув я. — Усi ми люди, усi прагнемо щастя. Це нормально. До того ж, ти рiшуча та вольова жiнка i якщо усвiдомлюєш, що права, також iтимеш до кiнця. Я це розумiю. Але якось ти вже зробила помилку, пов'язавши своє життя з чоловiком, мiсце якому, образно кажучи, на «Бермудах». Я практично такий самий. Олено, той, хто мало не втопився, не зумiвши перейти рiчку по кризi, наступного разу має шукати мiст! Це ж елементарно! А ти хочеш… Чи є сенс у такiй спробi?

– Є, — без вагань вiдповiла вона. — Тодi я зробила помилку розумом. А зараз дослухаюся до свого серця. А воно рiдко помиляється.

Отак iнодi повертає слiдство.